16
Важко переоцінити те враження, коли я вперше усвідомлено зустрів світанок. Я завжди з любов’ю та особливою чутливістю ставився до природних явищ. Любив слухати завивання вітру, вдивлятися в зоряне небо, милуватися місяцем й особливо, сонце завжди мене зачаровувало.
Вікна нашої з сестрою кімнати виходили на захід, і завдяки невисокій забудові району навіть з четвертого поверху відкривався заворожуючий вид на захід сонця. Якщо я його пропускав, це завжди було для мене маленькою трагедією. Я стояв біля вікна, у кімнаті, залитій оранжево-червоним світлом, і спостерігав, як сонце сідає, створюючи незабутнє світлове шоу, яке ніколи не повторювалося двічі. Саме тому, як тільки я взявся за олійний живопис, я із захопленням писав заходи сонця, роблячи світило головним героєм цих невеликих етюдів.
З вітром я познайомився ще в ранньому дитинстві, у селі в бабусі з дідусем. Маленьким хлопчиськом я ходив із сестрою в поля, шукаючи то сад із черешнею, то поляну з суничками, а іноді - навіть неіснуючого, але такого бажаного поля з горохом. Саме там я вперше побачив хвилі в пшеничному полі та почув музику, яку грав вітер на колосках і стеблах, його пісню.
А як прекрасна й заворожлива у своїй силі гроза! Діалог вітру, дощу та блискавок. Є особливе задоволення, коли дивишся на темну хмару, занурюєшся у раптовий штиль і чекаєш першого сильного пориву вітру з рідкісними краплями дощу, які випереджають масивну стіну зливи всього на кілька хвилин.
Не дивно, що одним із моїх улюблених місць став дах нашої дачі в передмісті Києва. У будинку, де ми з родиною проводили більшу частину року. Мій тато, будучи архітектором, практично самостійно побудував за маминим проектом цілий триповерховий будинок, витративши на це тридцять років свого життя. На даху був невеликий солярій із сходинками, приставленими до димаря, по яких можна було вилізти на сам похилий дах і зручно сісти на бак із водою для літнього душу. Це місце піднімалося всього на метр над дачним селищем, але вже завдяки цьому звідти було видно до горизонту майже у всі боки.
Вперше я піднявся туди, щоб разом із родиною подивитися на салют на честь Дня Незалежності України. З даху добре було видно небо над містом і телевізійну вежу. Сам салют на такій відстані виглядав не більше ніж яскрава горошина на витягнутій руці. Але сама подія, коли ми всією родиною сиділи на даху під зоряним небом і спостерігали за далекими яскравими спалахами, залишила глибокий слід у моїй пам’яті.
Коли мені виповнилося шістнадцять, так склалося, що я оселився на цій дачі, їздив звідти до художньої школи, а вранці писав картини. Одного дня, ще коли я тільки мріяв про художню школу, В’ячеслав Кудиненко, мій перший учитель, подарував мені книгу - "Світло Куїнджі". Він простягнув її після розмови про мої карпатські етюди, і сказав: "Ти й твої картини нагадали мені про нього, тобі буде цікаво прочитати цю книгу". Я гортав її сторінки, вбираючи історії про світло й натхнення, і саме після неї, як і цей видатний художник, запалився ідеєю писати картини на світанку. До того ж я вже захоплювався ідеями буддизму, де вставати треба о четвертій ранку, а якщо прокинутися після шостої, можна вважати весь день втраченим.
Підготувавши звечора все, що могло знадобитися, о дев’ятій я ліг спати. Прокинувся за п’ять хвилин до будильника. За вікном було темно, лише тонка лінія світанку розгоралася на горизонті. Сон відступив без бою - я був готовий боротися з ним, але встав легко і з передчуттям. Це мене здивувало: всі шкільні роки я з труднощами вставав о сьомій.
Я спав на третьому поверсі нещодавно добудованої башти, двері якої вели просто на солярій. Поки в мене був час, я взяв етюдник з фарбами, промаслену дощечку, пензлі та виліз на дах, мокрий від роси. Небо ділилося на дві частини: в одній вже наставав ранок, а в іншій все ще залишалася ніч, зірки й місяць не поспішали зникати. Але наближення сонця з кожною хвилиною відчувалося все сильніше.
На сході ставало світліше, вітру не було. І, здавалося, лише птахи прокинулися в той же час, що й я. Я неспішно розклав етюдник на цегляній трубі, вичавив фарби на палітру і став чекати з пензлями в руках. Вітер тихо зашелестів у кронах дерев, і я так само тихо заспівав йому у відповідь пісню, яка була на серці. Це була проста, але щира пісня «Вона» - «Плач Єремії». У якийсь момент здавалося, що пісня злилася з вітром, і він підхопив її, понісши далі до горизонту. Затихли останні слова, і вітер, наче вдячний, легко доторкнувся до мого волосся. І в цю мить із-за горизонту виглянули перші промені сонця.
Я взявся за роботу. Часу було мало - не більше п’ятнадцяти хвилин, щоб написати швидко сходяче сонце. Ось рожевіє небо, хмари сяють у золоті, а темно-фіолетові дерева на передньому плані контрастують із цим світлом. У центрі композиції - Сонце.
Я зупинився і відклав пензлі. Момент увічнено. Тепер можна просто насолоджуватися ним. Так я і просидів на даху ще півгодини, переповнений почуттям щастя. Чим вище піднімалося сонце, тим радісніше було на душі.
Так цей дах і світанок стали для мене місцем і часом сили. Вони відкрили переді мною істини, до яких я не міг дійти навіть за роки роздумів: - Ранній підйом наповнював мене енергією на весь день. - Вранці я міг зосередитися на роботі в рази краще, ніж увечері. - Сам ритуал зустрічі з сонцем завжди дарував радість.
Я й досі практикую раннє вставання в ті дні, коли мені особливо необхідні сила та творче натхнення.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!