Щоденник Сновида

Спати вже не хотілося. Я відкинув ковдру, відчувши, як холод паркету куснув босі ноги, і поплентався на кухню. Годинник сонно цокав — без п’яти шоста ранку. Відчинив двері — і коти ввалилися з морозної темряви, несучи на шерсті запах льоду й ранкової тиші. Поки вони хрумтіли свій сніданок, я поставив кавник на плиту, і терпкий аромат кави почав заповнювати повітря. Дістав сковорідку, кинув на неї шматок масла — воно зашкварчало, розтікаючись золотистою калюжкою. Скибки хліба зарум’янилися, наповнюючи кухню хрустким теплом і легким масляним духом.

Я сів за стіл, стискаючи в руках гарячу чашку. Її тепло обпікало долоні, а я знову питав себе: чи варте воно того? Саморозвиток — це не просто шлях. Це боротьба. Немає наставника, який би вказав на тіні в моїй душі й тихо сказав: "Ти впораєшся." Усе сам. Крок за кроком вигризати себе нового, вишукуючи недоліки, наче археолог, що розкопує уламки давно зруйнованого храму.

Заплющив очі. Дихання стало рівним, глибоким. Тиша обійняла мене, думки завмерли. А потім — легке "мяу". Розплющивши очі, я побачив Марка. Він сидів на дивані, його руда шерсть виблискувала в світлі ламп, а зелені очі дивилися на мене з такою серйозністю, ніби він справді обмірковував моє життя. "Що, Марко, поради маєш?" — усміхнувся я. "Мяу," — зітхнув він по-котячому й зістрибнув, щоб потертися об мою ногу, залишаючи на штанах пухнасті сліди.

За кілька годин я вже був у своїй студії. Сонце вставало. Багрянець зимового світанку розливався небом, кидаючи м’яке світло на підлогу. У студії панувала тиша — жива, дихаюча, моя. Я повільно блукав між стінами, де висіли картини. Вони дивилися на мене, мовчазні свідки моїх бурь і затишшя. Ось "Афродита" — її очі віддзеркалюють мою тугу за недосяжним. Там, у кутку, "Лахезіс" розглядае натягнуту між рук тонку нитку що випромінює світло — символ життя, наче розглядає мою власну долю. Кожна картина — двері. Двері до іншого світу, куди я тікаю, коли реальність стає надто тісною.

Я часто малював жінок. Не тих, що ходять вулицями, а тих, що живуть у моїх снах. Їхні обличчя, сплетені з фарб, шепотіли про найглибші емоції — радість, смуток, легку меланхолію. Їхні очі здавалися живішими за реальні, їхні тіла розповідали історії, яких я ніколи не прожив би інакше. Як Пігмаліон, я закохувався в кожну, знаючи, що вони ніколи не ступлять за межі полотна. І тут мені пригадалася вона — моє перше шкільне кохання. Хіба я не був таким завжди? Створював уявні образи, далекі від реальних людей, і страждав від любові до ілюзій, які сам же й вигадував. Тепер це моя робота — раз за разом вимальовувати образи, яких немає ніде, крім моєї уяви. Вони оживають на полотнах, і я живу разом із ними.

Посеред кімнати я розстелив мати й поклав подушку для йоги — потерту, але рідну — і вмостився на ній, відчуваючи, як підлога студії дихає піді мною. Легенько вдарив по співучій чаші що я розташував поруч й дзвін, чистий і тонкий, розтікся простором, наче крапля срібла в тихій воді, відлунюючи від стін, де висіли мої світи. Я заплющив очі. Думки розчинилися, поступившись місцем світлу — теплому, живому, що народжувалося десь у глибині грудей. Воно росло, наповнюючи мене ясністю, а потім — радістю, щирою й легкою, наче подих вітру над безмежним морем. Я був тут, у своїй майстерні — як у власному всесвіті, де можливо все.

Я розплющив очі, і як тиша студії огортає мене, м’яка, як подих зимового ранку. Погляд, блукаючи між полотнами, зупинився в кутку, де стояла віолончель у припорошеному пилом чохлі. “Я зовсім забув про тебе останнім часом,” — промайнула думка, і в грудях защеміло.

Колись, у юності, я мріяв про цей інструмент. Голос віолончелі, глибокий і тремтливий, звучав для мене, наче хтось озвучував тугу, для якої бракувало слів. Ця мрія, хоч якою недосяжною вона здавалася тоді, привела мене до того, що я врешті-решт купив собі віолончель і знайшов учителя — Андреаса, талановитого віолончеліста, чий дім ховався на одній із центральних вулиць Брюля. Півтора року я ходив до нього щотижня. Уроки починалися на світанку, і я обожнював прогулюватися містом, відчуваючи віолончель за спиною, немов частину себе.

Андреас учив мене слухати. Прислухатися до кожної ноти, як до власного серця, і я вчився — старанно, щоразу радіючи успіхам. Гра на віолончелі була наче сповідь: у ній бриніли мої сумніви, радість, самотність. Але девять місяців тому Андреас попрощався з учнями — нове місце викладача в престижному закладі й насичений графік потребували багато часу.

Музична школа хоч і обіцяла мені місце, та черга тяглася вже пів року. Увесь цей час віолончель чекала в кутку, терпляча й мовчазна. Я грав на ній зрідка, коли душа того потребувала.

Я встав і підійшов до неї. розкрив чехол й пил осів на моїх пальцях. Віолончель лежала переді мною, тепла на вигляд, ніби дихала. Сівши на старий стілець у центрі студії, я взяв смичок, натягнув ворс, провів каніфоллю — її смолистий запах розбудив спогади. Обійнявши інструмент, я торкнувся струн, і повітря здригнулося. З пам’яті полилася “Lilium” — мелодія юності, сплетена з ніжності й печалі. Вона відлунювала від стін, від картин, що дивилися на мене, ніби відчуваючи мої емоції. Музика огортала душу, виспівуючи тугу — ту саму, що я роками малював на полотнах.

Остання нота розтанула у повітрі і майстерню заповнила жива, вібруюча у світі сонячних променів тиша.