Щоденник Сновида

Перші дні в художній школі були для мене як ковток свіжого повітря після довгої задухи. Я опинився серед тих, хто так само, як і я, дихав мистецтвом — дітей із палаючими очима й невгамовними руками. Тут панувала свобода: ніякої форми, як у звичайних школах, лише хаос кольорів і стилів. Я вперше задумався, що б мені самому пасувало вдягнути, — раніше такого вибору просто не було. Життя змінилося, і я не міг дочекатися кожного нового дня, коли переступлю поріг класів.

Того ранку я сидів за першою партою, чекаючи уроку літератури. У блокноті під олівцем оживали Карпати — схили, вкриті смереками, і далекі вершини, що тонули в тумані. Я так поринув у спогади про ці пейзажі, що не помітив, як хтось підійшов.

- У тебе вільно? — пролунало наді мною. — Можно сісти?

Я підвів очі. Переді мною стояв хлопець у блакитній клітчатій сорочці з написом "VANS" на грудях. У руках — скейт, за плечима — потертий рюкзак. Кучеряве волосся вибивалося з-під великої кепки, ніби живе своїм життям. Я вже бачив його раніше: він часто пропускав заняття, тримався осторонь, і діти в класі чомусь його уникали. Зазвичай він сидів сам на задній парті, але цього разу вільних місць позаду не лишилося.

- Так, звісно, сідай, — відповів я, посміхнувшись і жестом запросивши його приєднатися.

Він кинув скейт під парту й почав розкладати зошити. Я вирішив не втрачати нагоди.

- Я тут новенький, ще мало кого знаю. Приємно познайомитися, — сказав я, простягаючи руку.

Він усміхнувся — трохи криво, але щиро — і потиснув її.

- Я теж новенький… ну, в якомусь сенсі, — відповів він. — Мене звати Дмитро. Дмитро Коваль.

- Як це — у якомусь сенсі? — здивувався я. — Я тебе не бачив на вступних іспитах.

Він зітхнув і потер потилицю, ніби соромлячись.

- Бо я не складав їх цього року. Мене залишили на другий рік.

- Справді? — я не стримав подиву. Про таке я лише чув, але ніколи не бачив на власні очі.

- Та все просто, — почав він, дивлячись кудись убік. — Останній рік я забив на навчання. Майже не ходив. Я в цій школі ще з п’ятого класу. Мама привезла мене сюди аж із Хотина — це за п’ятсот кілометрів звідси, уявляєш? Хотіла, щоб я здійснив свою мрію, став художником. І я горів цим: вигравав конкурси, жив лише малюванням. Поступив сюди без проблем, був найкращим… а потім якось перегорів. — Він замовк на мить, а тоді додав із ноткою гордості: — Тепер у мене є тільки скейт. Я вже майже профі.

Я дивився на нього, і в грудях щось стиснулося. Мені стало боляче за нього — за те, як він відвернувся від того, що колись було його життям. Мрії, схожої на мою.

- І що, ти правда більше не хочеш малювати? — тихо спитав я. — Ти ж горів цим.

Він лише знизав плечима, ніби відмахнувшись від моїх слів.

Незабаром я дізнався, що ми в одній групі з живопису — нас було семеро, і наші мольберти стояли поруч. Я крадькома спостерігав за ним. Він малював недбало, ніби з примусу, але в його мазках все ще проглядало щось особливе — іскра, яку не загасити до кінця.

- Ти ж непогано малюєш, — сказав я одного разу, підійшовши до його роботи. — Якби попрацював над собою, міг би стати видатним художником. У тебе є ще малюнки?

- Так, є, — відповів він і, трохи повагавшись, додав: — Зараз принесу.

Він повернувся з гуртожитку з товстою папкою в руках. Всередині — десятки малюнків і акварелей. Мене вразили його пейзажі: живі, пронизані світлом і рухом. Я гортав сторінки, не вірячи своїм очам.

- І ти кажеш, що не хочеш бути художником? — вигукнув я. — Та в тобі талант, який просто кричить!

Після цього ми часто говорили про мистецтво. Я ділився з ним уривками з біографій художників, які читав на перервах, а він слухав — спершу мовчки, а потім із дедалі більшим запалом. Ми сперечалися про сенс творчості, про те, що значить бути художником. Я бачив, як у ньому оживає той вогник, що ледве жеврів. З кожним днем він спалахував яскравіше, перетворюючись на справжнє полум’я.

Дмитро почав ходити на всі заняття. Його друзі-скейтери ще кілька разів приходили до шкільного двору, кликали його покататися, але одного дня він різко обірвав із ними зв’язок. Після чергової сварки він підійшов до мене, ще трохи роздратований, але з рішучістю в очах.

- Знаєш, — сказав він, — до біса все. Ти правий. Я хочу бути художником.

Так почалася наша дружба — довга, як саме життя.

Був уже кінець листопада, коли ми з Дмитром вирішили вирушити на етюди. Це був не просто похід — справжній поклик душі, ніби голоси старих майстрів шепотіли нам із глибини часу. Ми зустрілися на зупинці ще затемна, із важкими дерев’яними етюдниками, що гуділи на плечах, і рюкзаками, набитими до країв. Дорога — вузька, заасфальтована, злегка потріскана — тягнулася вздовж поля, де стирчала пожухла стерня, і густого дубового лісу, чиї голі гілки тремтіли під поривами вітру. Листя, що ще чіплялося за дерева, шелестіло, мов старі листи, а повітря пахло сирою землею й далеким димом. Ми йшли від міста, прямуючи до Пирогово — музею просто неба, де час ніби зупинився.

З високого пагорба відкрилася картина: село з мазанками, млинами й церквами XVII–XIX століть лежало перед нами, ніби намальоване тушшю на осінньому небі. Білі стіни хат виблискували під тьмяним сонцем, а солом’яні дахи темніли від часу. Ми блукали вуличками, сміючись і перекидаючись жартами, шукаючи той самий "мотив" — місце, яке просилося на полотно.

- Знаєш, — сказав я, коли ми зупинилися біля старого колодязя, — я давно мрію намалювати Карпати. Не просто етюд, а щось величне — два метри заввишки, щоб аж дух перехоплювало.

Дмитро глянув на мене, примружившись, і розсміявся: — Два метри? Та ти серйозно? Берися вже завтра, а то так і будеш мріяти, поки пензлі поржавіють!

- Та де там, — зітхнув я. — Найбільше, що я малював, — це 60 на 70, і то ледве впорався. І де я візьму таке полотно?

- А нащо тобі полотно? — пожвавився він. — Купи ДВП, промасли його — і малюй хоч три метри! Додай рейки позаду, щоб не гнулося, і все. Ми навіть зі шкільною стипендією потягнемо.

- Ти геній, — усміхнувся я. — Дякую за ідею.

Поки ми розглядали карту музею на великому щиті, я помітив у дальньому кутку зону "Карпати". — Якщо вже я задумав Карпати, то треба готуватися. Ходімо туди, етюди писати!

Ми обійшли поле з вітряками, чиї лопаті поскрипували на вітрі, і попрямували до карпатського куточка. На пагорбі перед нами розкрився хутір: кілька дерев’яних хатин із почорнілими стінами, а за ними — стара церква, чия дзвіниця ніби чіплялася за низьке сіре небо. Смереки на схилах шепотіли щось давнє, а холодний вітер гнав по землі сухе листя. Музейні майстри постаралися — місце справді дихало Карпатами.

Вражений пейзажем, я кинув етюдник на землю, розставив його залізні ноги й перевернув ящик у вертикальне положення. Дмитро зробив те саме. Я дістав палітру, тюбики з фарбами й дощечки, пахучі олією, які готував удома. Пліч-о-пліч ми взялися малювати. Я бачив Карпати в теплих тонах — золоті промені пробивалися крізь хмари, а Дмитро — у холодних, із важкими тінями від смерек. Час відлітав непомітно. Іноді за нашими спинами зупинялися люди: хтось бурмотів схвально, хтось дихав прямо в потилицю, а діти гуділи, мов бджоли: — А що це? А то ви мабуть ту церкву малюете, чи іншу?

Ми всміхалися й малювали далі, доки сонце не сховалося, а небо не налилося свинцем. Тоді ми вирішили перепочити. Діставши бутерброди й термоси, ми сіли прямо на траву. Гарячий чай обпікав пальці крізь пластикові стаканчики, а ми розглядали свої етюди. Мій був теплим, із м’якими переходами, а Дмитрів — різким, із чіткими контурами. Один пейзаж, а бачили ми його по-різному.

- Я теж люблю гори, — зізнався Дмитро, відкусивши шматок хліба. — Мій Хотин недалеко від Карпат. Пам’ятаю, як тітка брала мене туди маленьким. Ставила на пагорб із саморобним мольбертом, а сама сідала поруч із книжкою. "Малюй, Дмитре, малюй, поки бачиш!" — казала. То вона навчила мене помічати красу.

Я кивнув, уявляючи маленького Дмитра з пензлем у руках. Ми зібрали залишки їжі й узялися за другий етюд. Небо темніло, хмари нависали над схилами, а церква ніби впиралася дзвіницею в їхню важку стелю. Раптом пішов дощ зі снігом. Спершу дрібний, він швидко перетворився на шквал. Вітер гудів, перевертаючи етюдники, фарби розтікалися по дощечках. Ми боролися, притримуючи конструкції ногами, але марно.

- Годі, тікаймо! — крикнув я, хапаючи свій етюдник.

Ми заметушилися, складаючи промоклі речі. Дощ хльостав по обличчях, а ми, спотикаючись, побігли до найближчої хатини. Її солом’яний дах маячив крізь сіру завісу. Сховавшись на ганку, я глянув на небо й вигукнув: — Поглянь! Яка сила, яка краса!

- Гарно, але я замерзаю, — пробурмотів Дмитро, струшуючи краплі з волосся. — Дощ не вщухне, гайда звідси!

Ставало все холодніше, дощ змінився снігом, він повалив густими пластівцями, вкриваючи землю білим килимом. Ми, мокрі й холодні, швидко крокували до виходу. На зупинці зуби цокотіли, але рух зігрівав. Автобус нарешті забрав нас назад до міста.

Після того дня етюди стали нашою традицією. Майже щовихідних ми вирушали в нові місця — у дощ, у мороз до мінус п’ятнадцяти, коли пальці німіли на пензлях. Самому мені б не вистачило духу, але разом ми долали все. У нас горів вогонь — жаги до творчості, що гріло сильніше за чай у термосі. І поки він палав, жодна зима не могла нас зупинити.