21
Я стояв на засніженій вулиці старого міста. Навколо - похмурі цегляні будинки, припорошені снігом, і рідкісні перехожі, загорнуті в теплий одяг. У повітрі висіло передвечірнє загравання ліхтарів, і світ здавався приглушеним, ніби загубленим у часі.
На знак усвідомлення я опустив погляд на руки. Це був не стільки жест перевірки, скільки ритуал, що знаменував початок сновидіння. Чорні шерстяні рукавички здавалися чимось природним у цій зимовій реальності. Але саме вони, разом із загальним духом міста, наштовхнули мене на думку, що я перебуваю не в нашому часі - десь у середині двадцятого століття. Це відчувалося в деталях: у фасадах будинків, в одязі перехожих, у відлунні кроків на засніженій бруківці.
Я згадав про свою мету - знайти стіну туману. Вона мала бути на межі цього світу, а значить, мені потрібно було залишити місто.
Я злетів, так, як навчила мене мама в попередньому сні. Легко, неначе підхоплений повітряними потоками, я ширяв, майже як повітряний змій, ковзаючи невидимими лініями, що тягнулися паралельно землі. Політ був легким, природним. Відриваючись від міських дахів, я попрямував за його межі.
Під мною розкинувся безкраїй фруктовий сад. Дерева дрімали під товстим шаром снігу, їхні скручені гілки нагадували застиглі руки. Сад здавався досить старим, але доглянутим. Невдовзі я помітив маленьку фігуру, що бігла по стежці між деревами. Хлопчик років восьми, одягнений у довге пальто, залишав за собою ланцюжок глибоких слідів.
- Хлопче! - гукнув його я, спускаючись нижче. - Де мені знайти стіну туману?
Він навіть не зупинився, лише швидко махнув рукою ліворуч.
Я рушив у вказаному напрямку й незабаром побачив її.
Стіна. Вона височіла переді мною, розтинаючи світ навпіл, простягаючись так далеко, як сягало око. Гладка, щільна, біло-сіра завіса, що не мала ані текстури, ані кінця.
Я опустився біля її підніжжя, не вагаючись, зробив крок уперед.
І одразу опинився у безмежній, осліплюючій білій порожнечі.
Цього разу замість темряви мене оточувало сяйво - неспокійне, тремтяче, ніби саме світло стало живим. Я спробував іти, але кожен крок вимагав надлюдських зусиль. Простір навколо був дивним: він не давав зрозуміти, рухаюся я чи завис у нерухомості.
Я зробив п’ять важких кроків - після яких я втратив відчуття часу.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!