Щоденник Сновида

Мій наступний досвід став найяскравішим у всій моїй практиці усвідомлених сновидінь.

Я опинився у своїй київській квартирі, де минуло моє дитинство. Вона й досі часто приходить у звичайних снах - така ж знайома, до найменших деталей.

Я стояв у своїй кімнаті й дивився у вікно. За ним розгортався теплий літній день: сонце заливало подвір’я м’яким світлом, за двоповерховим будинком колихалися високі тополі. Ми тоді жили на четвертому поверсі, і цей вид завжди здавався мені незмінним, ніби застиглим у часі.

Коли я зрозумів, що сплю, це був лише початок сну. Я стояв біля вікна, дивився на знайомий краєвид і десь у глибині свідомості вже знав: усе навколо - не реальність.

Поруч була мама. Не справжня, але все ж мама. Вона виглядала так, як у моїх ранніх дитячих спогадах. Судячи з нашої різниці у зрості, мені було близько десяти років - я сягав їй лише до плеча.

Я згадав свої головні орієнтири. Щоб зробити усвідомлені сновидіння більш ефективними, я нещодавно запровадив для себе правило пріоритетів. Після чергової книги Карлоса Кастанеди їх стало два:

- просити сновидів навчити мене чомусь важливому;

- знаходити й проходити крізь стіну туману.

Я підійшов до матері.

- Я знаю, що сплю і що ти не вона. Але я хочу вчитися.

Вона нічого не відповіла, лише підійшла до вікна й широко його відчинила. У кімнату хлинуло тепле літнє повітря, наповнене ароматами дерев і гарячого асфальту.

- Ідемо на галявину, - сказала вона, вказуючи на залиту сонцем ділянку між будинками.

Я одразу зрозумів, що вона хоче, щоб я стрибнув. Але навіть знаючи, що це сон, я відчував знайому напругу - страх вільного падіння. Літати, активно махаючи руками, у мене ніколи не виходило.

Вона це відчула. Подивилася на мене з легкою усмішкою, стала на підвіконня й мовчки показала інший шлях. Я ніби читав її думки.

- Не треба стрибати. Просто розправ руки, як крила, і відчуй лінії в повітрі. Вони тут є, їх можна використовувати.

І вона показала, як. Її тіло плавно відірвалося від підвіконня й почало ковзати вниз, як паперовий літачок, слідуючи невидимим ниткам простору.

Я зробив крок слідом. Розправив руки - і раптом відчув, як вони ніби вперлися у щось пружне, натягнуте від вікна до землі. Мене підхопила невидима сила, і я повільно, майже урочисто, спланував униз.

Це було зовсім не схоже на падіння. Швидше на ковзання. Що дарувало відчуття спокою й свободи.

Урок мені сподобався.

- Це дійсно працює… - лишь промайнула думка в голові.

Я набрався сміливості й, майже затамувавши подих, запитав:

- Ти можеш провести мене крізь стіну туману?

Вона глянула на мене без тіні сумніву.

- Так, без проблем. Вона зовсім поруч.

Світ навколо ніби хитнувся. Від її слів у мене запаморочилося в голові, а хвиля хвилювання й радості одночасно підступила до горла. Невже це справді станеться? Я не міг повірити, що так просто. Але вона вже діяла.

Підійшовши ближче, мама простягнула руку й торкнулася мого безіменного пальця, натискаючи на кісточку біля суглоба. Я здригнувся - дотик був таким реальним, що здавався навіть гострим, якби це був не сон. Моє серце пришвидшилося.

- Це важливо, — прошепотіла вона.

Вона взяла мене за руку й підвела до густого куща.

- Тут прохід, — сказала вона, і перш ніж я встиг щось відповісти, різко зробила переворот у повітрі й зникла.

Я не встиг навіть злякатися. Її рука тягнула мене слідом, і я теж перевернувся - світ навколо склався, ніби перевернута сторінка книги, і я провалився у непроглядну темряву.

Повна, лякаюча порожнеча.

Жодних звуків. Жодних образів. Лише темрява, яка не була схожа ні на сон, ні на реальність.

Я був десь… але де?

Це тривало довго. Я боявся поворухнутися, боявся навіть думати, щоб не впустити щось важливе. Я просто слухав… темряву.

І раптом мені спало на думку: а що, коли я зараз прокинуся?

І тут мене вириває зі сну. Різко, неконтрольовано, наче мене виштовхують із якогось іншого виміру. Я лежу на спині, повітря гаряче й липке, а нудота накриває хвилею. Тіло скручує, і мене вивертає фонтаном. Відчуття огидне, шлунок стискається в судомах.

Я важко зводжуся на лікті, намагаючись привести себе до тями. У блювоті впізнаю омлет, яким вечеряв. Прикро. Запах різкий, їдкий, ще більше мутить. Судомно вдихаю повітря, відкидаю подушки, і тут мене прошиває холодком - це не моя кімната.

Я не у своєму ліжку, а в ліжку своєї київської квартири з того самого сну.

А поруч сидить Мама й теплою долонею легко гладить мене по спині, заспокоюючи.