Щоденник Сновида

Сидячи у своїй майстерні, я перебирав у пам’яті уривок сну, що промайнув напередодні. Сонячне світло ледь пробивалося крізь запилені вікна, розсипаючи м’які відблиски по дерев’яній підлозі, а я, занурений у думки, водив пальцем по краю чашки з давно охололим чаєм. Усе почалося на багатолюдній площі незнайомого міста. Моя свідомість спалахнула, ніби хтось увімкнув світло в темній кімнаті, і в ту ж мить люди навколо здригнулися. Вони заметушилися, розбігаючись у паніці, ніби я став для них загрозою. Я вибрав одного — невисокого чоловіка в сірому пальті — і силою наміру, що гуділа в грудях, притягнув його до себе. Він не чинив опір, але його очі — широкі, налякані — тремтіли, уникаючи мого погляду.

- Чому ти втікаєш? — спитав я, відчуваючи, як голос звучить твердіше, ніж я хотів.

- У тебе змінилася свідомість, — пробурмотів він, стискаючись, ніби від холоду. — Нам тут більше нічого робити.

- Розкажи, хто ти? Що ти таке?

Його губи затремтіли, ніби слова застрягли в горлі.

- Ми створені твоїм мозком, твоєю уявою. Ми нероздільні з ним… Якщо хочеш знати більше, дочекайся інших…

Страх у його голосі був майже відчутним, і я відпустив його — він рвонув геть, зникнувши в тіні провулків. “Інші…” Я давно помічав, що сновиди діляться на типи. Більшість із них — це масовка: тіні без глибини, що заповнюють мої сни, немов актори другого плану. Вони уникають мого погляду, коли я усвідомлюю себе, бояться, але водночас тягнуться до моїх емоцій — страху, хвилювання, радості — ніби голодні до них. А потім є “інші” — сновиди, що приходять із власною волею. Вони не тікають. Вони говорять, навчають, пам’ятають наші зустрічі. У них є імена, характери, ніби вони — не просто відлуння моєї уяви, а щось більше.

Тієї ж ночі, під ранок, сон знову відкрив мені свої двері. Я опинився на мальовничій галявині біля річки. Вечірнє небо розливалося над водою багряними й золотими відтінками, віддзеркалюючись у спокійній поверхні, а очерет біля берега шелестів під легким вітром, ніби шепочучи щось таємне. Ще мить тому тут гуділи голоси відпочивальників, але щойно моя свідомість прокинулася, вони розтанули, залишивши мене в тиші. Я зосередився, відчуваючи, як розум напружується, ніби струна, і пішов уздовж берега, ступаючи по м’якій траві.

Поруч стояла покинута машина — стара, з облупленою фарбою, — і в ній сиділа жінка. Вона повернула голову, усміхнувшись тепло й знайомо, і вийшла назустріч. Її риси нагадували Сюзанну, мою сусідку, але я одразу впізнав у ній “іншого” сновида — того, хто часто з’являвся в образі моєї мами, завжди готовий навчати. Її очі — глибокі, проникливі — дивилися на мене з тихою радістю.

- Привіт! Ти чекала мене? Хочеш поговорити? — запитав я, відчуваючи, як у грудях ворушиться передчуття.

- Так, із задоволенням! — відповіла вона, і її голос задзвенів, ніби струмок у літній день.

Я напружив свідомість, витягаючи з пам’яті завдання, що ставив собі в реальності.

- Можеш мене чомусь навчити?

- Так, — кивнула вона з ентузіазмом. — Дивись уважно. Силу наміру можна посилити рухом рук, якщо знати, як її спрямувати.

Вона підняла праву долоню, ніби запрошуючи щось невидиме, і повільно стиснула її в кулак — палець за пальцем, від мізинця до великого. Потім різко вдарила лівою рукою вперед, тримаючи великий і вказівний пальці витягнутими, як стрілу. Повітря перед нею загуділо, і ледь помітна хвиля енергії ринула вдалину, зникаючи за очеретом. Вона жестом запросила мене повторити. Я зосередився, відчуваючи, як у сонячному сплетінні народжується тепло, і спрямував намір на будівлю вдалині — сіру, напівзруйновану споруду на краю галявини. Стиснув руку, штовхнув енергію вперед — і в наступну мить мене рвонуло до неї з такою силою, що вітер засвистів у вухах. Я опинився біля стіни, відчуваючи, як пульс гупає від захвату, і так само легко повернувся назад.

- Неймовірно! — вирвалося в мене. Сила наміру була живою, гнучкою, ніби невидима рука, що підкорялася моїй волі. Я зрозумів: опанувавши її, я зможу не просто блукати снами, а формувати їх.

Моє хвилювання притягнуло увагу. Навколо почали збиратися сновиди-масовка — тіні без імен, їхні очі блищали цікавістю, але трималися на відстані. Вони наближалися, немов метелики до вогню, приваблені моїми емоціями.

- Не бійся, — тихо сказала вона, її голос був спокійним, як шепіт річки. — Якщо вони набридають, відштовхни їх силою.

Я відчув, як намір гудить у грудях, ніби щупальце, що виростає із сонячного сплетіння. Зібравши його, я вдарив по землі перед собою — не рукою, а думкою. Енергія вибухнула вниз, здійнявши пил і траву, і сновиди відсахнулися, розбігаючись, як сполохані птахи. Але вони не зникли — зупинилися вдалині, спостерігаючи за мною з безпечної відстані, мов діти, що зазирають у вікно чужого дому.