57
Я опинився на вулиці незнайомого міста, не пам’ятаючи ні як сюди потрапив, ні що робив до цього. Пам’ять була порожньою, ніби хтось стер попередні сцени, залишивши лише одну пекучу думку — знайти межу сну. Ця ідея-фікс пульсувала в голові, ніби маяк у темряві, і я відчув, як у грудях розгортається знайоме тепло наміру. Я відштовхнувся від землі й стрімко злетів, розтинаючи повітря з шаленою швидкістю. Вітер свистів у вухах, але я не падав і не махав руками, як птах, — я ковзав по невидимих лініях, як колись навчила мене Мама-сновид. Це було схоже на політ Супермена, але з обмеженнями: змінити напрямок можна було лише на перетині цих потоків, і я шукав їх, ніби павук, що чіпляється за нитки своєї павутини. Та все ж це був найшвидший спосіб пересуватися у сні — вільний, невблаганний, ніби я сам ставав частиною його течії.
Піді мною розкинулося місто — величне, з азіатським духом, наче Токіо чи Пекін у вечірніх сутінках. Хмарочоси здіймалися вгору, їхні вогні мерехтіли, як зірки, що впали на землю, а небо над ними розливалося фіолетово-червоними барвами, ніби прощаючись із днем. Я линув над цим пейзажем, відчуваючи, як серце калатає від захвату й передчуття. Політ був не просто рухом — він був пошуком, і я знав, що межа десь близько.
На околиці міста лінії обірвалися, і я м’яко приземлився на землю. Повітря тут стало густішим, ніби сон сповільнював свій ритм. Навколо рухалися люди — повільні, ніби у сповільненій зйомці, їхні кроки розтягувалися, а голоси долинали глухо, як із-під води. Я ж відчував себе інакше — час для мене прискорився, і я рухався з надшвидкістю, наче супергерой із коміксів. Це було нове відчуття, дивне й п’янке. Я простягнув руку — і повітря переді мною затремтіло, ніби визнаючи мою силу. “Цікаво…” — промайнула думка, але я не дав їй відволікти мене.
Парк розкинувся попереду, і я попрямував до берега невеликої річки. Її вода віддзеркалювала останні промені неба, а за нею я помітив щось дивне — тонкі дроти, що висіли в повітрі, мерехтливі й невагомі, ніби нитки горизонту. Мене наздогнав сновид — його обличчя було знайомим, але розмитим, як спогад, що вислизає.
- Що ти шукаєш? — спитав він, зупинившись за кілька кроків.
- Дивись! — я вказав за річку. — Бачиш ці дроти? Це стіна, межа сну. Я впевнений! Ходімо!
Не чекаючи відповіді, я кинувся до води. Річка була холодною, але я легко переплив її, відчуваючи, як течія ледь торкається ніг. На тому березі мене чекав бетонний паркан — невисокий, грубий, із тріщинами, що нагадували старі шрами. Я почав дертися вгору, чіпляючись за виступи, а сновид залишився внизу, спостерігаючи з тихою цікавістю. Бетон під пальцями раптово змінився — він став гладким, як полиці, а небо над головою згустилося в склепінчасту стелю. Сон перекроїв себе, і я опинився в торговому центрі — величезному, гудкому, де стіни й стеля стали новою межею, що замкнула мене всередині.
Будильник вирвав мене зі сну різким дзвоном. Я розплющив очі — серце ще гупало від польоту, а в голові гуділи уривки подій. Пройшло лише дві години відтоді, як я заснув о пів на сьому, але відчуття було, ніби я прожив цілу ніч пригод. Постіль була теплою, за вікном сіріло ранкове небо, і я відчув, як утома змішується з тихим тріумфом. Ця практика Стівена Лабержа - розділення сну, працювала — я знову занурився в усвідомлення.
Лежачи в тиші, я подумав, що все, мабуть, залежить від часу ночі. Найглибші, найстабільніші сни приходили між другою й четвертою ранку — тоді концентрація була міцною, як сталь, і я міг навчатися, досліджувати, тримати світ сну в руках. Але після шостої ранку шанси прокинутися всередині сну зростали — фази активного сну розтягувалися, даючи більше простору для усвідомлення. Та стабільність танула: найменший звук чи рух могли викинути мене назад у реальність, обірвавши сюжет на півслові. Це був компроміс — ясність проти крихкості. Але я вирішив триматися цього шляху.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!