Щоденник Сновида

У неспішному плині часу минуло кілька тижнів. Через новорічні свята роботи було небагато, тож ми з дружиною вирушили мандрувати, відвідуючи родичів і друзів майже по всій Європі. Додому повернулися лише на початку січня.

Як завжди, я прокинувся рано в суботу, ще до сходу сонця. Поснідав, тепло вдягнувся й вийшов на вулицю. Попри вранішній мороз, снігу не було й близько. Та й чи міг він з’явитися, якщо щодня трималася плюсова температура? Рейнські зелені папуги, що гніздилися на гілках платана, ніби натякали: клімат у цьому регіоні давно потеплішав, і їм це до вподоби.

У майстерні я одразу ввімкнув опалення й почав розпалювати піч. У приміщенні стояв холод — здавалося, він проник із вулиці, ігноруючи стіни. Полум’я затріщало, оживаючи, і поступово почало проганяти холод. Запах диму від деревини змішався з тишею. Виконуючи цей звичний, але приємний ритуал, я відчув, як майстерня оживає разом із теплом.

Електрочайник загудів, і я взявся за підготовку. З комори приніс м’які спортивні мати — червоні — і розклав їх посеред кімнати, утворивши квадрат три на три метри. Навколо розмістив круглі йога-подушки, акуратно, як елементи продуманого порядку. Біля однієї залишив співучу чашу — її бронзовий блиск обіцяв чистий, дзвінкий звук. У центрі квадрата поставив широке блюдо з японським чайним сервізом: витончені чашки, чайник із тонким носиком і підставку для свічки. Запалив маленький, але стійкий вогник під чайником. Аромат свіжозавареного чаю почав повільно наповнювати простір.

Окинувши поглядом це затишне місце, я задоволено кивнув і пішов до комори по підрамники та рулон полотна. Почав готувати нові полотна потрібного розміру. Виготовлення полотна — процес майже медитативний: вирізати, натягнути, закріпити степлером. Проста робота, але в ній є ритм, що заспокоює. Сонце нарешті зійшло, його перші промені пробилися крізь замерзле вікно, розтоплюючи іній на склі. Птахи заспівали, їхні голоси впліталися в мелодію “The Seed” Аврори, що лунала з динаміків під стелею. Мої руки рухалися впевнено, степлер відбивав такт — тук-тук-тук. Кожен звук відгукувався в просторі, ніби пульс майстерні. Я відчував, як творчість прокидається в мені — повільно, але невпинно.

Двері рипнули, і на порозі з’явився Хільдор — мій учень, обвішаний речами, наче мандрівник із далекого краю. Сиве волосся стирчало з-під шапки, очі випромінювали енергію, що не відповідала його віку.

- О, добрий ранок! Ти вже давно працюєш? А я, як завжди, застряг у пробці на півгодини. Це просто жах, скільки часу втрачається…

Він гучно поставив на стіл ящик із фарбами, поруч опустився етюдник. Хільдор жваво зняв теплу куртку й шарф, повісивши їх у гардероб.

- А у вас тут, у низині, досі немає снігу? У мене в горах усе біле. Приїзди якось із дружиною в гості — у нас справжня зимова казка!

Хільдор не був звичайним учнем. Йому давно перевалило за шістдесят, але він рухався так, ніби час над ним не владний. Усе життя він провів за комп’ютером на технічній роботі: сірі офіси, нескінченні таблиці, клацання клавіатури. Та за два роки до пенсії він зупинився й запитав себе: “А що далі?” І згадав дитячу мрію — малювати. П’ятдесят років вона чекала свого часу, і ось тепер він тут, із фарбами в руках, ніби наздоганяє втрачене. Я бачив у ньому не просто учня, а людину, яка кидає виклик долі.

Він пішов у свій куток і почав розкладати фарби.

- Я дещо тобі привіз, — додав він, ставлячи пакет мандаринів біля чайного сервізу.

У цей момент у двері постукали, і до студії почали заходити інші учні. Усього їх було четверо. Крім Хільдора, був Тільман — високий хлопець, тренер футбольної команди. У свої сорок п’ять він переживав кризу середнього віку й прийшов до мене малювати. Сімона — дівчина мого віку, яка дванадцять років навчалася на суддю й незабаром мала здавати другий юридичний екзамен. Щоб зняти стрес, вона охоче відвідувала мої курси. І Ніколь — дванадцятирічна дівчинка з родини українських біженців, яку я взяв на заняття безкоштовно. Дуже здібна й розумна не по роках дитина.

Коли всі зібралися, я відставив роботу над полотнами.

- Радий, що ви сьогодні прийшли. Давайте розпочнемо, — сказав я й жестом запросив їх сісти на йога-подушки.

Це була наша традиція. Перед заняттями ми завжди сідали в коло: п’ять хвилин медитації, а потім дружня розмова за чаєм. Так кожен міг поділитися новинами, адже під час малювання панувала тиша, і розмов майже не було.

Я спокійно обвів усіх поглядом, повільно видихнув і вдарив по співучій чаші. Пролунав чистий, дзвінкий звук, що на мить заповнив увесь простір. Усі заплющили очі. Із затуханням звуку в голові зникали думки, приходила тиша. Через кілька хвилин я повільно відкрив очі й подивився на учнів. Вони були такими різними, із власними історіями й мотиваціями, але наші шляхи перетнулися.

Я легенько вдарив по чаші ще раз. Усі повільно відкрили очі, склали руки біля грудей і тихо сказали: “Дякую”.

Я почав розливати чай із керамічного сервізу. Аромат із нотками жасмину наповнив повітря. Кожен узяв чашку, і розпочалася жвава розмова. Учні добре знали одне одного й із цікавістю слухали чи розповідали історії.

- А знаєте, — почав Хільдор, коли мова зайшла про кінець життя, — я зовсім не боюся смерті. Прийму її з вдячністю, коли прийде час. Бо я вже раз помирав.

Усі з цікавістю глянули на нього, чекаючи пояснень.

- Мені ледь за п’ятдесят. Їхав на мотоциклі через місто. Пам’ятаю чудовий літній вечір, усе навколо було гарним. Аж раптом вантажівка з другорядної дороги не пропустила мене. Я врізався в неї, пролетів метрів десять і впав посеред дороги. З останніх сил відповз на узбіччя й перевернувся на спину. Лежав і дивився на небо. Розумів, що помираю. Раптом небо спалахнуло яскравим світлом, і воно поглинуло мене.

Він замовк, опустивши погляд на чашку. Пальці стиснули її міцніше. Ми завмерли, слухаючи.

- Мені стало легко, — продовжував він тихо. — Біль зник, залишилася лише ясність і спокій. Потім відчув холод у спині й сильні поштовхи в груди, ніби хтось б’є. А потім — порожнеча.

Він підняв очі на мене й усміхнувся — спокійно, з мудрістю.

- Я опинився в безмежному просторі. Без початку й кінця. Там були люди — тисячі, мільйони — усі йшли кудись повільно. Посередині стояла вежа, висока й світла, її вершина губилася в хмарах. Я відчув її поклик і пішов. Усередині — гвинтові сходи, нескінченні. Я йшов, але щось тримало мене, не дозволяючи піднятися вище. Інші йшли вгору, а я — ні. Часу там не було, лише вічність. І раптом мене потягло назад. Розплющив очі — лежу в лікарні, у трубках, підключений до апаратів. Поруч дружина й донька в сльозах. Знаєте, що я сказав першим?

Ми похитали головами.

- “Нащо ви повернули мене в цей старий мішок?” — Хільдор щиро розсміявся. — Не пам’ятаю, як це казав, але дружина з донькою запам’ятали. Виявилося, я кілька тижнів пролежав у комі. Лікарі вважали, що я не прокинусь. А ті поштовхи в грудях — то був дефібрилятор. Відтоді я знаю: смерть — не кінець, і боятися її не варто.

Ми були вражені. Чай у наших руках охолов — так захопила його розповідь.

- Хільдоре, це неймовірно. Дякую, що поділився, — сказав я щиро.

Ми ще трохи обговорили почуте, але скоро всі розійшлися по своїх кутках до мольбертів. У кожного було завдання — копія олівцем портретів Веласкеса. Я обходив їх, давав поради, показував, як працювати далі. Коли всі поринули в роботу, я повернувся до своїх полотен.

О дванадцятій я закінчив і гукнув:

- Перерва! Відкладайте олівці. Перед живописом зробимо вправи.

Ми стали в коло й синхронно виконали дванадцять вправ із кунг-фу. Це додало учням енергії. У своїй практиці я поєднував уроки мого майстра Володі з елементами кунг-фу

— це створювало особливу атмосферу.

Потім перейшли до живопису. Тут я давав учням свободу. Хільдор малював сюрреалістичні картини на соціальні теми. Тільман, непосидючий і швидкий, любив імпресіонізм і залишав роботи напівзакінченими. Сімона зображала павичів у складних композиціях. Ніколь створювала портрети котів, які дарувала рідним і друзям.

Майстерня наповнилася творчістю. Я теж узявся за ескізи до нової картини, поглядаючи на свіже полотно на мольберті. Учні ніколи не були для мене тягарем. Я дозволяв приходити в будь-який день, коли був у майстерні. Іноді, як сьогодні, збиралися всі, а в будні — по одному чи вдвох. Ми малювали разом: вони вчилися, спостерігаючи за моєю роботою. Викладання для мене — не праця, а покликання. У кожного майстра мають бути учні, які понесуть його знання далі, коли прийде час піднятися по тій вежі нагору.