53
Я усвідомив себе, крокуючи вулицею поруч із незнайомцем із борідкою. Ми вели бесіду, й було відчуття, що вона триває вже давно. Сон залишався стабільним, усвідомлення не тьмяніло, але хоч убий — я не пам’ятав, про що ми говорили раніше.
- Здається, ти знову повернувся до попереднього стану, — сказав він, спостерігаючи за мною.
Я мимоволі сповільнив ходу, намагаючись вловити у його рисах щось знайоме.
- Почекай… Гав-Гав? Це ти? — запитав я, смутно впізнаючи його.
Він весело засміявся, ніби я знову повторив старий жарт.
- Знову це коротке ім’я?! — з удаваним обуренням похитав головою. — Ти ж уже знаєш моє повне ім’я. Прошу, називай мене ним.
- Гаврило… — згадав я з полегшенням.
- Вірно! — з радісним кивком відповів він.
Я почав згадувати, що хотів зробити у цьому сні. Мої плани… Так!
- Гавриле, я маю побачити кордон сну!
Він лише зітхнув:
- Знову ти за своє. Я ж казав, що сон безмежний.
- Ти сам усе побачиш! Ходімо!
Я рвонув з місця, цілеспрямовано рухаючись уперед. Не звертаючи уваги на вулиці, не оглядаючись, я мчав на величезній швидкості, ніби мене підганяла сама реальність. Місто проносилося повз мене розмитими силуетами будинків.
І раптом — знайомий, але водночас химерно відчужений образ.
Переді мною височіла будівля, яка разюче виділялася на тлі міського пейзажу. Великий червоний будинок із масивною вежою без вікон. Вона нагадувала зерносховище біля моєї художньої майстерні, але тут, у сні, мала одну суттєву відмінність — на самій верхівці світився старовинний баштовий годинник. Його циферблат світився таємничим світлом.
І тоді я зрозумів: це вона. Межа.
Немов відчувши мій намір, сон почав чинити опір.
Раптово здійнявся шквальний вітер. Він тиснув, збивав з ніг, силкувався відштовхнути назад. На горизонті згустилася чорна хмара, з якої, мов живі щупальця, простяглися смерчі.
Але я не відступав.
Один зі смерчів стрімко наближався, ревучи, немов дикий звір, що готується до атаки. Та коли він уже мав поглинути мене, пронісся повз, не завдавши шкоди. Я йому не належав.
Ледве долаючи опір вітру, я нарешті досяг башти й ступив усередину. Миттєво настала тиша — буря ніби залишилася зовні, відрізана невидимою межею.
Я підвів голову й розчаровано зітхнув.
Всередині башта була порожньою. Старі дерев’яні перекриття, здавалося, давно прогнили й обвалилися, залишивши лише голі стіни, що тяглися вгору. Аж під самою стелею виднівся знайомий циферблат старовинного годинника, але тепер — з іншого боку. Він мовчав. Жодного механізму, жодного натяку на його роботу. Лише порожнеча та тиша.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!