Щоденник Сновида

Ми мовчки гуляли містом й на якусь мить я поринув у свої думки, поки легкий поштовх не зупинив мене.

- Стій, треба зачекати. -почув я турботливий голос.

Лише зараз я помітив розведений міст, що височів над темною водою, схожою на дзеркало, в якому відбивалися хмари, що повільно пливли небом. Поруч зі мною була моя кохана — її очі блищали цікавістю, й дивилися на мене, а вітер легенько грався з пасмами її волосся.

- Про що ти так замислився, що навіть мосту не помітив?

Я розповів їй про місто яке згадував - Амстердам, й те як ми їздили колись туди разом на мої виставки. Пригадав вузькі канали, що виблискували під сонцем, музеї і вулички, що манили своєю затишною атмосферою. "Нам обов’язково треба повернутися туди разом" — казав я, а мій голос зливався з шумом вітру, що гудів у сталевих тросах мосту.

Мост зрештою звели — його металеві частини зітхнули, наче прокидаючись від сну, і ми рушили далі. Вечір вже розливався по небу, фарбуючи його в глибокі відтінки індиго, а зірки пробивалися крізь сутінки, наче крихітні вогники далеких ліхтарів. Ми попрямували до старого міста, де на нас чекала наша невеличка зйомна квартира яку ми забронювали заздалегідь. Центр міста нагадував про старі часи, бруковані вулички вигинались, мов змії, а будинки стояли пліч-о-пліч, наче старі друзі, що ділилися спогадами. Здавалося, що мешканці не поспішали прибирати прикраси й декорації після нещодавного Дня всіх святих— яскраві вітрини, прикрашені гарбузами й свічками, ще сяяли вздовж доріг, а на бруківці де не інде ще були помітні залишки від цукерок. Що залишилися після колядників. Що класично вигукували “Життя або цукерку”.

Незабаром ми підійшли до потрібного будинку — це був досить великий п'ятиповерховий будинок у стилі модерн, він вже давно потребував ремонту, але високі арки вікон й різні дерев'яні двері, натякали на розкіш, яка панувала тут у минулому. Увійшовши у середину ми опинилися у вишуканому парадному, де підлога була встелена старою плиткою з цікавим орнаментом, а висока стеля прикрашена ліпними квітами. У головній залі перед нами постали три двері: зліва й справа — потерті від часу, пофарбовані в брудно-зелений колір двері вбиралень для відвідувачів цього будинку, а між ними були треті двері, білі й вишукані, з різьбленими візерунками, що нагадували мереживо. Ми обережно постукали, і двері відчинила мила жінка, чий вік було важко визначити. Її обличчя світилося м’якою усмішкою, але в очах ховалася якись загадковий вогник — їй могло бути і трохи за тридцять, і п’ятдесят, а може, й більше. Вона була з тих емоційних жінок, чиє обличчя ще змолоду вкривають мімічні зморшки, а потім не змінюється десятиліттями. Це була хозяйка цього будинку. Вона привітала нас й одразу впізнала в нас її нових мешканців.

Вона підняла руку й жестом запросила слідувати за нею й піднявшись по помпезних сходах кількома поверхами вище провела нас до нашої квартири, що була величезною й займала цілі два поверхи: дві спальні, простора вітальня з потертим килимом, кухня з дерев’яними шафами, що пахли старим деревом і спеціями. Тут було безліч дверей, що вишикувались уздовж коридорів, наче вартові. Господиня не стала затримуватися й показавши нам лише необхідне, вклонилася з легкою грацією й тихо зникла на сходах будинку.

- Як же ж тут гарно - с захватом сказала люба - я й не очікувала на такий простір!

Вона с захватом оглядала кімнату за кімнатою, поки не обрала спальню з великими гарними вікнами, яка на її думку пасувала нам найбільше.

Ми почали готуватися до сну: розклали речі, розставили дрібнички, що нагадували про дім, і спробували освоїтися в цьому чужому просторі. Але коли я захотів у вбиральню, виявилося, що єдиний туалет був, як не дивно — той самий, у парадному. "Дівчатам — ліворуч, хлопцям — праворуч," — пожартувала люба, і ми пішли туди.

Чоловіча вбиральня, не дивлячись на розмір будинку, виявилася тісною комірчиною з одним старим фарфоровим пісуаром, й однією кабінкою з туалетом, що тьмяно блищав у світлі слабкої лампочки. На відміну від решти будинку тут була добре помітна нестача грошей у хазяйки будинку, адже стара сантехніка, десь ще з шістдесятих потребувала оновлення.

Зробивши свої справи й озирнувшись я помітив у дальньому кутку ще одні двері, Старі й міцно закриті, але на мою подиву у замку стерчав ключ. Цікавість взяла гору й провернувши ключ я зазирнув усередину. За дверима була прихована, величезна покинута вбиральня. Її мармурові стіни й модерністська сантехніка, хоч і вкрита пилом півстолітньої самотності, вражали своєю вишуканістю — наче я потрапив не у вбиральню, а у занедбаний палац. Величезні старовині дзеркала відзеркалювали мое здивоване обличчя. Мабуть комусь у якись момент набридло обслуговувати й прибирати цю велику вбиральню й зробили поспіхом ту маленьку, а ця так і лишилася тут, покриватися пилом істрії.

Ми з Дружиною зустрілися на сходах й я с захватом розповідав їй про своє маленьке відкриття, поки ми підіймалися сходами на гору. Біля дверей до нашої квартири нас зустріла господиня з чистою постіллю в руках, її силует ледь виднівся в напівтемряві.

- Ви впевнені, що знаєте, що за цими дверима? — запитала вона дивне питання з лукавою посмішкою.

- Так, квартира, — відповів я, знизивши плечима.

- А може, там ванна? Чи щось інше? Це будинок із секретом, — сказала вона, і її дзвінкий голос розійшовся ехом в порожніх коридорах. Я лише усміхнувся, відчинив двері — і перед нами знову постала вже знайома квартира.

- Треба ж, вам пощастило, — мовила господиня, й відавши нам постіль, розвернулася й розтанула в глибинах парадного, наче привид.

Ми стояли біля дверей квартири, і наші погляди зустрілися в напівтемряві коридору.

- Може, вона божевільна? — прошепотів я, ледь чутно, ніби боявся, що стіни почують і передадуть мої слова далі. Мій голос тремтів, видаючи суміш недовіри й втоми.

Моя кохана повернулася до мене, і на її обличчі розквітла тепла усмішка — та сама, що завжди заспокоювала мене в моменти сумнівів. Її очі блиснули в тьмяному світлі лампи, що гойдалася на стелі.

- Та ні, вона просто жартує, — сказала вона м’яко, кладучи руку мені на плече. Її дотик був легким, але впевненим. — Хоча, знаєш, трохи дивно, що в такому великому будинку немає жодного іншого гостя. Ти не помітив? Усе тихо, ніби ми тут одні.

Її слова повисли в повітрі, і я озирнувся, прислухаючись. Вона мала рацію: жодного шуму, жодного скрипіння підлоги чи віддалених голосів. Тільки наші кроки й слабкий гул вітру за вікнами. Ця тиша була незвичною, майже неприродною, і я відчув, як у грудях заворушилося щось тривожне.

Ми повернулися до квартири, зачинивши за собою двері. Я затримався в коридорі, розкладаючи наші речі в старій шафі, що пахла лаком і давно забутим часом. Дерев’яні дверцята рипіли, коли я їх відчиняв, а полиці всередині були вкриті тонким шаром пилу, який осідав на пальцях. Я розставив кілька дрібниць — книгу, яку читав перед сном, маленьку фотографію в рамці, що нагадувала про дім. Тим часом вона пішла до вітальні з оберемком чистої постелі, яку дала нам господиня. Я чув, як її кроки стихають у глибині квартири, і на мить уявлення про затишну ніч у новому місці здалося майже реальним.

Коли я закінчив із речами, то знайшов її у вітальні. Вона стояла посеред кімнати, тримаючи в руках подушку, і виглядала розгубленою. Її брови злегка насупилися, а губи стиснулися в тонку лінію, ніби вона намагалася розгадати якусь загадку.

- Я заплуталася в цьому будинку, — сказала вона тихо, і в її голосі відчувалася легка нотка безпорадності. — Уявляєш, тут так багато дверей, що я не знайшла нашу спальню. Вони всі однакові — дерев’яні, потерті, із заїдаючими ручками. Тож я просто розклала диван тут.

Вона кивнула на старий диван у кутку, де вже лежала ковдра, згорнута в акуратний прямокутник. Я глянув на нього й відчув, як утома навалюється на плечі. Було вже пізно, годинник десь у будинку пробив десяту, і очі самі собою злипалися від бажання спати. Я не став сперечатися — сил на пошуки спальні вже не лишилося.

- Гаразд, хай буде так, — відповів я, знизивши плечима, і ми почали готуватися до сну.

Ми лягли на диван, накрившись тонкою ковдрою, що пахла лавандою й старістю. Але сон не приходив. Диван виявився жахливо незручним — старі пружини впивалися в спину, наче маленькі голки, а тонкий матрац скрипів при кожному русі, видаючи протяжні, жалібні звуки. Я ворочався, намагаючись знайти зручне положення, але щоразу чув лише цей скрип, який дратував дедалі більше. А потім до нього додався ще один звук — монотонне цокання старовинного годинника, що стояв у кутку вітальні. Його маятник гойдався невпинно, відміряючи секунди, і кожен удар віддавався в моїй голові, ніби цвях, що забивають у деревину.

- Це нестерпно, — пробурмотав я, сідаючи на дивані. Моя кохана лежала поруч, але я бачив, що вона теж не спить — її дихання було нерівним, а очі напіввідкриті. Я зітхнув і встав. — Я все-таки знайду нашу спальню. Я точно пам’ятаю, де вона була.

Вона підняла голову й глянула на мене з легким подивом, але нічого не сказала. Я підійшов до дверей, які, як мені здавалося, вели до спальні — тих самих, із великими вікнами, що вона обрала раніше.

- Ось же, хіба не тут? — промовив я, більше до себе, ніж до неї, і повернув ручку.

Двері відчинилися з тихим скрипом, але за ними не було ні ліжка, ні килима, ні затишного куточка, який я уявляв. Натомість перед очима постала ванна — велика, старовинна, з вигнутими ніжками, що скидалися на лапи якогось звіра. Її емаль блищала в тьмяному світлі, а поруч височіли величезні вікна, крізь які виднілося нічне місто, усипане зорями. Я впізнав ці вікна — ті самі, що були в спальні, той самий вид на дахи й темне небо. Але чому тут ванна? Я стояв, розгублено оглядаючи кімнату, і відчував, як реальність вислизає з-під ніг.

Вона підійшла ззаду й тихо зітхнула, її подих торкнувся моєї шиї.

- Ванна — це теж непогано, — сказала вона з легкою усмішкою, ніби намагаючись розрядити напругу. — Все одно заснути не можу. Може, гаряча вода допоможе.

Вона ступила вперед і викрутила кран. Шум води, що полилася в ванну, заповнив кімнату, відбиваючись від білого кахлю гучним ехом. Я стояв, дивлячись, як пара піднімається над водою, і відчував, як мої думки плутаються дедалі більше. Щось було не так — і з цією ванною, і з будинком, і з нами.

Я залишив її біля ванни й піднявся на другий поверх, сподіваючись знайти хоч якусь спальню — місце, де можна було б сховатися від цього дивного хаосу й нарешті відпочити. Сходи рипіли під ногами, а кожен крок відлунював у порожнечі будинку, ніби сам простір намагався щось мені сказати. Але коли я ступив на верхній поверх, мене охопило відчуття, що щось змінилося. Коридори, які ще недавно здавалися знайомими, тепер тягнулися без кінця, звиваючись і розгалужуючись у темряві. Я не міг присягнутися, що бачив їх такими раніше — усе виглядало інакше, невпізнанно. Стіни ніби дихали, розширюючись і стискаючись, а повітря стало густішим, наповненим слабким запахом старого дерева й пилу.

Я почав перевіряти двері — одну за одною, з надією, що за якимись із них знайду спокій. Але кожен новий поріг відкривав щось дивне. За першими дверима ховалася захаращена кімната: купи пожовклих газет лежали на підлозі, ніби залишені кимось у поспіху, а поламані стільці громадилися в кутку, наче кістки давно забутого життя. Я зачинив двері й рушив далі. Наступні двері розкрили ще більшу химеру: ванна — величезна, барокова, з позолотою на краях, що виблискувала в тьмяному світлі. За іншими — ще одна ванна, цього разу сувора, модерністська, з холодного металу, її поверхня була гладкою і непривітною. Я відчиняв двері знову й знову, і щоразу на мене чекали ванни — десятки їх, кожна в іншому стилі, кожна ніби насміхалася над моїми очікуваннями. Мій подих пришвидшився, а серце калатало в грудях, відбиваючи ритм тривоги.

- Що за чортівня? — пробурмотав я, прислухаючись до власного голосу, який загубився в тиші коридору. Я відчував, як піт виступає на лобі, а думки плутаються, ніби хтось навмисне стирає межу між реальним і неможливим.

Не знайшовши відповіді, я повернувся до неї. Вона сиділа на краю ванни внизу, закутана в білий рушник, що обіймав її плечі, мов легка хмарина. Її обличчя, ще мить тому спокійне, тепер видавало розгубленість. Волосся, вологе від гарячої води, прилипло до скронь, а в її очах блищав сумнів, змішаний із чимось невловимим. Вона підняла погляд на мене, і я помітив, як її руки тремтять, хоч вона й намагалася це приховати.

- Щось дивне сталося, — прошепотіла вона, і її голос був таким тихим, що я ледве розчув його крізь відлуння води, що все ще крапала з крана. — Я занурилася в гарячу воду, і на мить мені здалося, що провалююся кудись — у якесь інше місце, темне й бездонне. Але це, мабуть, просто втома… чи ні?

Її слова повисли в повітрі, і я відчув, як по спині пробіг холодок. Її очі блищали, але в них було щось більше, ніж просто сумнів — можливо, страх, можливо, передчуття. Я хотів відповісти, заспокоїти її, але не встиг. У цю мить будинок ожив. Годинники — величезні, підлогові, з темного дерева, що стояли в кожному кутку, у кожній кімнаті, — одночасно почали бити. Їхній звук був низьким, гучним, ніби дзвони долі, що сповіщали північ. Дванадцять ударів — синхронних, оглушливих "бом!" — розірвали тишу, наростаючи в какофонії, що заповнила собою весь простір. Я затулив вуха, але звук проникав крізь пальці, вібруючи в грудях.

На останньому, дванадцятому ударі, сталося щось жахливе. Я глянув на найближчий годинник, і його циферблат раптово спотворився. Стрілки зникли, а на їхньому місці проступило обличчя — скляне, мертве, але живе водночас. Очі, вирізані з кришталю, дивилися прямо на мене, а губи, що здавалися намальованими, розкрилися й заскреготали:

- Час вичерпано! Ви не розгадали секрет!

Інші годинники підхопили цей хрипкий крик, і я побачив, як вони оживають. Їхні дерев’яні корпуси заскрипіли, а ніжки, схожі на лапи старовинних звірів, почали повільно рухатися. Вони насувалися на нас, мов заводні ляльки, чиї механізми давно зламалися, але все ще виконували свою моторошну волю. Я схопив дружину за руку, і ми відступили, відчуваючи, як підлога тремтить під вагою цих чудовиськ.

- Біжимо! — крикнув я, і ми кинулися назад на другий поверх.

Сходи гуділи під нашими ногами, а скрегіт годинників лунав усе ближче. Я штовхнув її вперед, намагаючись захистити, і, обернувшись, розмахнувся кулаком. Мій удар розтрощив скло циферблата одного з годинників — його обличчя розсипалося на друзки, а механізм захрипів і завмер, ніби видихнувши останнє. Але інші не зупинялися. Їхні скляні очі блищали в темряві, а звук шестерень ставав дедалі гучнішим, відрізаючи нам шляхи до відступу.

Ми забігли до однієї з ванних кімнат — тієї самої, де я бачив позолочену ванну раніше. Я грюкнув дверима за нами й притиснув їх спиною, відчуваючи, як дерево тремтить від ударів із того боку. Скрегіт не вщухав, він проникав крізь щілини, заповнюючи простір. Мій погляд метався по кімнаті, шукаючи хоч якийсь вихід, але все, що я бачив, — це мармурові стіни й величезне дзеркало, що відбивало наші перелякані обличчя.

- Що тут коїться? — розгублено пробурмотав я, хитаючи головою, ніби це могло розвіяти туман у моїй свідомості. Слова вилітали хаотично, а думки плуталися, не встигаючи за подіями.

І раптом вона підійшла до мене. Її теплі долоні ніжно лягли на моє обличчя, зупиняючи мій рух. Вона повернула мою голову до себе й подивилася прямо в очі. Її погляд — зелених, глибоких очей — вчепився в мене, ніби намагаючись дістатися до самої моєї суті. Я завмер, відчуваючи, як серце пропускає удар. У моєї дружини карі очі — ця думка спалахнула в голові, як блискавка, і я видихнув, наче скидаючи з плечей невидимий тягар.

- А ти все ще не здогадався? — тихо сказала вона, і в її голосі не було ні страху, ні розгубленості, лише спокійна впевненість.

- Це сон.

Щойно ці слова зірвалися з моїх вуст, усе навколо завмерло. Годинники, що ще мить тому скреготіли за дверима, немов механічні чудовиська, раптово затихли. Їхній гучний бій, який пронизував повітря, розчинився в густій тиші, що навалилася на кімнату, мов важка завіса. Я стояв, дослухаючись до власного дихання, і відчував, як напруга, що стискала груди, повільно відступає. Вона — чи та, кого я вважав своєю дружиною, — дивилася на мене з лагідною усмішкою. Її тепла долоня ледь торкнулася моєї щоки, і цей дотик був настільки реальним, що я на мить засумнівався у власних словах. Потім вона відступила, даючи мені простір, щоб підвестися з підлоги, де я опинився, сам не помітивши коли.

- Молодець, — сказала вона тихо, і в її голосі звучала нотка гордості, змішана з якоюсь невловимою грайливістю. — Ти нарешті зрозумів.

Я підвівся, відчуваючи, як ноги тремтять від утоми й напруги. Мій погляд затримався на її зелених очах — таких глибоких і пронизливих, що я відчув легкий холодок усередині. Усе ще пам’ятаючи карі очі моєї дружини, я зрозумів, що перед мною хтось інший. Хтось, хто знав більше, ніж я сам.

- Ось про який секрет говорила та жінка… — пробурмотав я, і вона лише всміхнулася у відповідь, нічого не кажучи. Її мовчання було красномовнішим за слова. — Ти ж Гамма, чи не так?

Вона повільно кивнула, її зелені очі не відривалися від мого обличчя. У цьому погляді було щось оцінююче, ніби вона намагалася зрозуміти, наскільки я готовий до того, що відбувалося. Я провів рукою по волоссю, намагаючись зібрати думки докупи.

- Навіщо це все? — запитав я, відчуваючи, як у голосі проступає роздратування. — Ці годинники, цей страх… Чому ти не могла просто сказати мені?

Вона злегка нахилила голову, і її усмішка стала ширшою, але не насмішкуватою, а теплою, майже поблажливою.

- А ти як думаєш? — відказала вона, її голос був м’яким, але з легким відтінком виклику. — Ти інколи як мала дитина, що міцно тримається за свої сни й не хоче прокидатися. Віриш у казки, які сам собі вигадуєш. Мені довелося пробитися крізь цю твою ілюзію, крізь усі ці стіни, які ти побудував навколо себе. І, до речі, — вона повільно провела пальцями по краю вишуканої ванни, що стояла посеред кімнати, — твоя любов до модерну дуже ускладнила справу. Усе це — твоя робота, твої фантазії.

Її слова змусили мене задуматися. Я озирнувся: мармурові стіни, холодний кахель, величезні дзеркала, що відбивали моє здивоване обличчя. Усе це дійсно скидалося на мої власні уявлення про красу — витончену, але трохи занедбану, як старі будинки, які я любив малювати. Я відчув, як мій розум напружується, намагаючись утримати цю думку. У голові пульсувала легка тягучість, ніби мозок боровся, щоб не втратити концентрацію. Я знав, що не зможу довго залишатися в цьому стані — межа між сном і пробудженням була надто тонкою.

- Поки я тут, — почав я, намагаючись говорити впевнено, хоча голос трохи тремтів, — я хочу знати більше. Чи можна вийти за межі цього сну? Як обійти ці стіни, що тримають мене всередині?

Вона уважно подивилася на мене, її погляд став серйознішим. Здавалося, вона шукала в моїх очах щось — можливо, силу, можливо, готовність. Потім вона повільно кивнула, ніби дійшла якогось висновку сама для себе.

- Добре, — сказала вона нарешті, і в її голосі з’явилася нова нотка, сповнена впевненості. — Думаю, ти готовий. Я намагалася натякнути тобі раніше, але ти був занадто заклопотаний пошуком спалень, дверей, логічних шляхів. Усе це не має значення. У міжпростір можна провалитися будь-де, якщо ти справді цього прагнеш. Спробуй вийти за межі цієї кімнати — не так, як ти звик, а по-справжньому.

Її слова повисли в повітрі, і вона ніжно взяла мене за руку. Її долоня була теплою, але легкою, ніби не зовсім реальною. Я відчув, як серце пришвидшено забилося — не від страху, а від передчуття. Я почав озиратися навколо, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі. Спершу мій погляд упав на двері, за якими ще недавно чувся скрегіт годинників. Потім на величезні вікна, крізь які виднілося зоряне небо й темні силуети міста. Але щось усередині мене підказувало, що це не ті шляхи. Усе було надто очевидним, надто звичним для світу сну.

Я згадав її слова — те, що вона сказала раніше, коли сиділа у ванні. Вона згадувала, як занурилася у воду й відчула, ніби провалюється кудись. Може, це був ключ? Я ще раз обвів поглядом кімнату, і мої очі зупинилися на стінах. Білий кахель, що виблискував у тьмяному світлі, здавався звичайним, але коли я придивився уважніше, помітив, що він ледь помітно вібрує. Це не було чимось дивним для світу сну — тут усе могло тремтіти чи змінюватися, — але я відчув, що це саме те, що мені потрібно.

- Ось воно, — прошепотів я, більше до себе, ніж до неї.

Вона стиснула мою руку сильніше, ніби підбадьорюючи. Я відпустив її долоню й повільно підійшов до стіни. Серце калатало в грудях, а пальці тремтіли, коли я простягнув руку до кахлю. Поверхня була холодною й гладкою, як лід, але коли я доторкнувся до неї, вона не відчувалася твердою. Я легенько штовхнув — і моя долоня почала повільно занурюватися в стіну, ніби в густу воду. Я відчув легкий опір, але не зупинився. Повернувши голову, я глянув на Гамму. Вона стояла позаду, її зелені очі сяяли в напівтемряві, а на губах грала легка усмішка.

- Ти на правильному шляху, — сказала вона тихо.

Я всміхнувся у відповідь, відчуваючи, як у грудях розливається дивне тепло — суміш хвилювання й тріумфу. Тоді я зробив крок уперед, прямо в стіну. Вона піддалася, пропускаючи мене крізь себе, як тонка пелена. Я відчув, як Гамма рушила за мною, її присутність була поруч, тепла й невагома. Ми ступили в невідоме, і світ навколо розчинився в м’якому сяйві, залишаючи позаду все, що я вважав реальним.