Щоденник Сновида

Я сиджу заплющеними очима на м'якій, як подушка траві, спираючись на зручний камінь позаду. Невгомовний теплий вітер грає з моїм волоссям й я чую приголомшливо гарну його пісню, яку він співає, перебираючи трави високогір'я. Я розплющив очі. Й безкрайній синій світ заполонив моїй розум. Я сидів на величній скелі біля самої вершини Говерли, вмостившись зручно як в кріслі між каменів, я дивився у далечінь. Я був на одному рівні з хмарами, а деякі з них навіть пропливали низиною під моїми ногами. Було щось величне у спостереженні того як тіні хмар на кваплячись рухаются по горах, наче я бачив сам всесвіт, або ж він бачив мене.

Є образи, що закарбувалися в мою пам’ять, мов тіні на полотні душі, — невмирущі, пронизливі, що перевернули все моє життя й запалили в мені вогонь, який гріє й жене вперед крізь роки. Це місця сили — магніти серця, що кличуть повернутися, ніби сни, які сняться щоночі, обіцяючи нове народження.

Для мене таким місцем стали Карпати — гори, що дихають вічністю, кликаючи мене своїм шепотом крізь роки. Я вперше ступив на їхні стежки в тринадцять — юний, із серцем, ще не обтяженим світом. Ми вирушили туди гамірною компанією: я, сестра з її хлопцем, тітка Галя й мій двоюрідний брат Ваня — ціла галаслива ватага рідних душ. Подорож, що спочатку здавалася буденною ниткою в тканині літа, раптом спалахнула — стала тим першим мазком, що пробудив у мені художника, і дзеркалом, у якому я вперше побачив себе.

Ми оселилися в Козьмещику — тихому хуторі, що притулився за п’ятнадцять кілометрів від Говерли, як останнє місце куди дісталися проблиски цивілізації. Колись тут гуділа радянська туристична база, а нині від неї лишився лише кістяк будівлі — напівзруйнований корпус зі спортзалом, що повільно розсипався під дощами й вітрами, мов привид минулого, який поступається природі. Наш притулок — дерев’яний будинок, теплий й затишний, — ділився стінами з господарями: літньою парою, чий погляд зберігав мудрість цих місць. Вони тримали господарство й радо приймали таких, як ми, мандрівників, що шукали не лише даху, а й дихання Карпат. Неподалік текла річка — стрімка, прозора, мов скло, її голос вплітався в тишу, обіцяючи чистоту й прохолоду.

Наступного дня, рано вранці мене розбудили наші чергові, сестра з хлопцем — вони вже розвели багаття на вулиці й гріли чайник, а дим змішувався з холодним подихом ночі, що ще чіплявся за землю. Я ступив на стежку до річки, відчуваючи, як роса змочує ноги крізь траву, блискучу, ніби розсипане срібло. Сонце ледь торкалося ялинок на горі навпроти, кидаючи перші золоті нитки на їхні верхівки. Усе довкола дихало — тихо, але невпинно. Я присів на гладкі камені біля берега, занурив руки в крижану воду — вона обпекла долоні, розбудила мене остаточно, давши відчути що я живий.

Ми поснідали в теплій тиші хутора, зібрали рюкзаки й ступили на шлях — серце тремтіло від передчуття, адже сьогодні нас кликала Говерла, обіцяючи повернення до сутінок. Ледве відірвавшись від дому, ми зіткнулися з першим випробуванням — дорога, стрімко й непокірно, рвалася вгору крізь молодий ліс, ніби кидаючи нам виклик. Я уявляв, як машини безсилі перед її крутизною, але хаос повалених стовбурів і хмизу натякав на лісорубів, чия важка техніка лишила тут свої сліди, як шрами які ця земля ще не скоро загоїть. Ми з Ванею, моїм двоюрідним братом, знайшли по палиці, з яких зробили собі посохи, що мали б рятувати нас від стрімких схилів і слугувати третьою опорою. У дитячих мріях вони були потужною зброєю — і ми, сміючись, фехтували на ходу між собою й з оточуючими нас чагарниками, ніби юні лицарі на межі невідомого.

Першу, довгу частину шляху ми йшли через мальовничі карпатські ліси, де густі крони ялинок велетнів тримали вічні сутінки. Сонце вже припікало повітря, але ми з вдячністю ховалися в їхній прохолодній тіні.

Через кілька годин мандрівки ліс раптово розступився, і ми вийшли на першу полонину. Краса пейзажу вразила мене: за хатами пастухів і смугою лісу височіла Говерла — велична, оповита легкою синьою димкою. Я миттю дістав із рюкзака блокнот і олівці й почав робити ескізи, щоб увібрати кожну деталь і зберегти її в пам’яті. Коли настав час наздоганяти інших, я взяв свій плівковий "Зеніт" — подарунок від батьків перед поїздкою — і зробив кілька знімків.

Ми йшли далі, піднімаючись все вище. Спершу позаду лишився ліс, потім низькорослі дерева й кущі, аж поки перед нами не розкинулася безмежна трава — пухнасті копи, що гуділи під віртуозними симфоніями вітру, ніби під рукою невидимого диригента. Незабаром нас огорнули хмари — холодна стіна обійняла нас, поглинувши світ, і видимість звузилися до десяти метрів. Ми ступали стежкою вздовж хребта, дивлячись під ноги, відчуваючи подих гори.

Раптом туман розтанув, і з-під хмари виринула скеля — велична, що гордо нависала над прірвою. Сонце торкнулося її променями, а за нею хмари розступилися, мов лаштунки великого театру, і під гул вітру, що сурмив, як оркестр, відкрилася долина — світ, що тягнувся до самого обрію. Я затамував подих і обережно наблизився до краю, зазирнувши вниз: далеко внизу ледь чулись дзвоники, а білі крапки — отара овець — рухалися в глибині. Я опустився на траву, влаштувавшись зручніше, і всі мовчки приєдналися — ми зупинилися на привал, ніби світ сам наказав нам завмерти перед його величчю.

Незабаром ми дісталися вершини. Там гуділи голоси туристів, що піднялися з іншого схилу, — навколо майоріли пам’ятки, меморіальні дошки й кольорові стрічки, а камені шепотіли викарбуваними іменами тих, хто пройшов цей шлях до мене. Та я волів не зважати на них — у моїй уяві я стояв тут сам, першовідкривач дивовижного світу, що назавжди закарбувався у моєму серці.