23
Я знову стояв біля п’ятиповерхового будинку, де минуло моє дитинство. Але цього разу — з протилежного боку від під’їзду, там, де вузька доріжка вела до старого вишневого саду. Поруч була мама.
Я опустив погляд на руки — звичний жест, що став моїм ритуалом. Усвідомлення було повним, і я одразу зосередився на головному.
- Мамо, я знаю, що сплю. Де мені шукати стіну? Навчи… — подумав я.
Та слів не потрібно. Уві сні думки звучать голосніше за будь-які слова.
Мама вже зробила крок уперед, збираючись повести мене, але раптом зупинилася. На її обличчі з’явилася тінь роздумів.
- Ти сам зможеш її знайти, — мовила нарешті. — Шукай запах.
Я здивувався. Запах? Але ж уві сні немає запахів!
Втім, сперечатися не став. Просто вдихнув на повні груди й рушив уперед, намагаючись уловити хоч щось.
Був сонячний полудень у невеликому містечку. Ліворуч тягнулися двоповерхові будинки з облупленими фасадами, праворуч простягався газон із деревами, що відкидали коротку, густаву тінь. Далі, на високій насипі, пролягала залізниця.
Я вдихав на повні груди, намагаючись уловити бодай найменший аромат. Квіти, дерева, свіже повітря — нічого. Порожнеча. Адже це ж сон.
У якийсь момент я навіть перепитав перехожого, чи йду я в правильному напрямку. На що той ствердно кивнув.
За якийсь час я дістався перехрестя. Справа відходила ще одна дорога. Я не вагався — відчував, що мені саме туди.
Пройшовши під залізничним мостом, я опинився серед полів і зупинився біля лісосмуги. Попереду здіймався білий дим, повільно клубочився над землею. Коли він досяг мене, я ледь не відсахнувся.
У ніс ударив їдкий, кислуватий запах паленої трави. Очі засльозилися, стало важко дихати. Але що більше мене вразило — цей запах був занадто реальним. Занадто чітким. Паніка підступила до горла: а якщо це не сон? Якщо горить мій дім там, де я сплю?
На мить мене охопив сумнів — може, варто негайно прокинутися?
Але дим не мав жару справжньої пожежі. Він був інший. Я глибоко вдихнув, узяв себе в руки й залишився у сновидінні.
Перебувати там було нестерпно. Дим роз'їдав очі, змушував їх сльозитися, а їдкий запах паленої трави стискав горло, не даючи вдихнути на повні груди.
Зрештою, я розвернувся й тим самим шляхом повернувся до міста. Блукав вулицями, вдивлявся в незнайомі будинки, вдихав повітря на повні легені… Але місто було позбавлене запахів. Суцільна, порожня тиша.
Прокинувшись, я усвідомив свою помилку—я пішов, так і не наблизившись до джерела диму. Я ж не бачив там вогню. А сам дим… Він був не зовсім звичайним. Скоріше, він нагадував той самий туман.
Стіна була там. Просто я не зміг її розгледіти.
Яким би дивним не здавалася мамина порада, вона виявилася правильною. Я знайшов запах. І він вів до туману.
Досі не віриться, що я відчував запах так виразно, ніби це була реальність…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!