Щоденник Сновида

Сон вирвав мене з обіймів звичного сюжету і, без жодного попередження, закинув до музею мистецтв.

Я відкривав звичайнісінькі двері в непримітному будинку, але замість очікуваної кімнати переді мною розчинилися масивні, прикрашені візерунками ворота, що вели до розкішної галереї. Простір переді мною розширювався, немов легені, які роблять перший подих після занурення у воду.

Зміна декорацій була настільки різкою, що я одразу усвідомив: я у сні.

Музей вражав своєю величчю. Високі стелі тонули у напівтемряві, тоді як картини, виставлені у важких дерев’яних рамах, освітлювалися спрямованими променями світла, немов коштовності у вітринах. В самому центрі першого залу на мармуровій стіні красувався напис, що нагадував підпис художника:

"Museum Claude"

Я вирішив не витрачати цей шанс на аналіз сну, а просто насолодитися виставкою, створеною моєю підсвідомістю.

Картини змінювалися, ніби були живими. Фігури на них рухалися, пейзажі змінювалися на очах: то вони заповнювалися барвами, то розчинялися у тумані, то поволі змінювали час доби. У всьому цьому відчувався чіткий стиль – щось середнє між середньовічною готикою та імпресіонізмом.

Деякі полотна нагадували мені роботи Моне, інші – картини мого друга, художника Дмитра Коваля. Але це не були статичні картини, а радше фрагменти історій, що тривали, змінювалися, жили.

По залах неквапливо блукали відвідувачі, супроводжувані екскурсоводом. Той палко розповідав їм про мистецтво, немов справді жив цією виставкою. В кінці музею знаходилася сувенірна лавка, а за великим скляним вікном виднівся внутрішній дворик – затишний японський сад із деревом у центрі.

Я підійшов до жінки, що працювала за касою.

- Я знаю, що сплю, — сказав я, зупинившись перед нею. — Але ваш музей справді чудовий.

Жінка усміхнулася тепло і загадково.

- Дякуємо, нам приємно це чути. Ви можете насолоджуватися картинами скільки завгодно.

Вона на мить зам’ялася, а потім додала:

- У мене до вас одна маленька прохання. Не кажіть, будь ласка, нашому екскурсоводу, що це сон. Він дуже чутливий. І сильно засмутиться, коли дізнається, що його не існує.

Я стримано кивнув:

- Добре. Я ще трохи пройдусь залами.

Я повернувся і занурився у споглядання полотен. Кожна кімната була оформлена у власному кольорі — темно-зеленому або бордовому, що надавало простору камерності й глибини. В одному з залів мою увагу привернула величезна картина, що займала всю стіну: фігури на передньому плані немов застигли у русі, а позаду них розливався яскравий закатний пейзаж. Вона нагадала мені пейзажі Темзи у Моне, тільки ця картина змінювалася прямо на моїх очах.

Я вирішив перевірити тактильність сну. Обережно простягнув руку до дерев'яної рами картини. Відчув її під пальцями – шорстку, трохи потріскану від часу. Це відчуття було настільки реальним, що мене охопив подив.

"Виходить, дотик у сні дійсно існує? Чи це лише гра моєї уяви, що вміє створювати нервові імпульси?"

Я продовжив досліджувати музей. У залі, який спочатку пропустив, знаходилися вітрини з особистими речами художника – старі щоденники, зошити з ескізами.

Розминувшись з групою туристів, я попрямував до виходу через ті ж самі масивні двері, через які увійшов.

Жінка за прилавком ще раз усміхнулася і, прощаючись, тихо додала:

- Individual perfectial. Не забувайте.