Щоденник Сновида

Допивши каву, я почав неспішно збиратися на роботу.

Попри дощову погоду, я радів можливості вийти з дому. Прогулюючись мальовничими вуличками невеликого містечка на заході Німеччини, я вирушив у бік своєї майстерні. Було холодно, а люди, закутані в чорні плащі та куртки, поспішали на найближчу зупинку швидкісного трамвая, прикриваючи голови чорними парасольками.

Зовні я майже не відрізнявся від інших. На мені було чорне драпове пальто - трохи зношене, але все ще зберігало свою форму. Чорна шапка, куплена на різдвяному ярмарку в Бонні, і парасолька - подарунок моєї дружини. Єдиною світлою плямою виділявся білий шарф, що м’яко обвивав мою шию. Але на відміну від похмурих людей навколо, я світився внутрішнім щастям. У мені палав вогонь натхнення, зігріваючи навіть у цей прохолодний, дощовий день.

Я працював професійним художником у своїй майстерні, яка знаходилася за десять хвилин від дому. Це була мрія, до якої я пройшов довгий і тернистий шлях.

Після закінчення навчання в художній академії я переїхав до дружини в Німеччину. Вона тоді навчалася в Кельнській консерваторії, як талановитий музикант й композитор, а я опинився в новому для себе світі - світі, де все було незнайомим: мова, культура, навіть повітря здавалося іншим. Я почав будувати свій художній процес з нуля, намагаючись зрозуміти, як творити в умовах, де навіть прості речі, як пошук потрібних фарб чи полотен, ставали викликом.

Перші чотири роки були важкими. Паралельно зі створенням нових картин мені доводилося підробляти, щоб утримувати себе та підтримувати нашу маленьку родину. Спочатку я розносив газети - У будь-яку погоду й часто до пізньої ночі тяжко працював, тягнучи за собою важкий візок набитий газетами й наспівуючи собі під ніс підбадьорливі пісні, всі що я лишень міг пригадати. Потім я став підсобним робітником на складі однієї друкарської фірми нашого міста, працюючи на пів ставки. Важкі коробки, монотонність і постійний гул машин - все це витягувало з мене сили, які я так хотів віддати мистецтву. Грошей стало більше, але на творчість залишалося набагато менше енергії, а голова на роботі від нудьги починала боліти. Іноді я відчував, що втрачаю себе, але завжди знаходив у собі силу продовжувати.

Проте головне, що я завжди знав - я рухаюся правильним шляхом. Навіть у найважчі моменти я вірив у свій успіх. Мої картини були моїм порятунком, моїм способом говорити зі світом, коли слова були зайвими. Кожен мазок пензля нагадував мені, що я - художник, і ніщо не може забрати це в мене.

П'ять років тому я нарешті звільнився і став по-справжньому вільним. Проблем із грошима вже не було, а моя кар’єра художника стрімко злітала вгору. Виставки, нові знайомства, визнання - все це надавало мені нових сил. Я мав увесь вільний час для розвитку, і це було неймовірне відчуття. Зібравши сили, я знову відчув повернення самоусвідомлення в моїх снах - воно прийшло з новою, ще більшою силою, наче світ снів чекав на мене, і я поринув у нього з головою.

Ще ідучи по моїй вулиці можна побачити величезну червону вежу - п'ятдесяти метрове колишнє зерносховище, що тепер височіло над містечком, мов мовчазний страж минулої епохи. Вона виглядала як маяк, який несе спогади, спогади про індустріальні часи, коли місто жило іншим життям. Яскравий червоний колір лише підсилював цю її монументальність, роблячи неможливим відвести погляд.

На самій верхівці вежі мерехтіла святкова ялинка. Її різнобарвні вогники пульсували в такт святковій метушні, що вже охопила місто. До Різдва було ще понад місяць, але очікування дива буквально вже висіло в повітрі.

Підійшовши ближче, ставало можливим побачити навісні конструкції, які обіймали всю східну стіну вежі й частково південну. Це Тайпарк - нова цікавинка нашого містечка, канатний парк, що став місцем тяжіння для сміливців і шукачів пригод. А на самій вершині вежі відкрили новинку цього сезону - платформу для вільного падіння. Великий банер на західній стіні оголошував, що це найвища подібна вежа в усій Німеччині.

Власник цього місця не раз запрошував мене спробувати стрибнути. Я відчував, як його ентузіазм тиснув на мене з кожним запрошенням. Але я постійно відкладав це. Страх тримав мене у своїх путах. Одне - падати у сні, де ти знаєш, що нічого не трапиться, інше - довіритися гравітації наяву. Та я знав, що колись усе ж таки зважуся. Це лише питання часу. Тим більше, що моя художня майстерня знаходилась лише у двадцяти метрах від підніжжя цієї величної споруди.

Я облаштував свою майстерню в приміщенні колишнього зерносховища на другому поверсі головної будівлі поруч із вежею. Колись із цього місця пшеницю завантажували у вагони. Від тих часів залишилися лише масивні металеві розсувні двері біля входу. Вони здавалися важкими, як сама історія, і водночас надійно захищали мій творчий простір від метушні зовнішнього світу.

Майстерня стала моїм світом. Це не просто простір для мистецтва - це осередок мого життя. Одна частина приміщення нагадує класичну студію з мольбертами й картинами, які ще чекали свого завершення. Інша перетворилася на творче середовище для всіх моїх захоплень.

У кутку стоїть м’який диван і книжкова шафа - куточок для читання, де я занурююся в інші світи, коли беру до рук книгу. Неподалік стоїть віолончель. Її насичений темний колір і плавні вигини завжди притягує мій погляд. Тут я граю, шукаючи гармонію не лише в музиці, а й у собі. І, нарешті, в дальньому кінці майстерні виділено місце для кунг-фу. Невеликий зал з моїми картинами на стінах, простий, але затишний. Там я проводжу тренування - як фізичні, так і духовні.

Я спеціально орендував велике приміщення, щоб у ньому помістився весь мій внутрішній світ. Тут було місце для мого мистецтва, захоплень і навіть близьких людей. У цьому просторі я був собою, без масок і обмежень.

Кожного разу, стоячи перед величезним чистим полотном, я відчував, як звільняюся. Час зупинявся, а я міг поринути в потік натхнення, який вів мене, як вітер, що підіймає вітрила на новому шляху.

Тут я став вільним. І ця свобода була найціннішою річчю, яку я мав..

Підійшовши до залізних дверей своєї майстерні, я зустрів приємний сюрприз. Біля них, притулившись до стіни, стояла посилка, розмір якої перевищував вхід у майстерню майже у півтора рази. Завдяки великому навісу даху, посилці було байдуже до дрібного, мрячного дощу, і вона терпляче чекала свого адресата. З першого погляду я впізнав у ній своє полотно, яке замовив у виробника ще три тижні тому для наступної картини. Полотно було чималим - два на два з половиною метри, а картонна упаковка для нього виглядала ще більшою.

Виникло логічне питання - як занести його всередину? Сьогодні я був сам, і допомогти мені було нікому. Трохи подумавши та прикинувши в голові його габарити, я зрозумів, що єдиний спосіб зробити це самостійно - через інший, запасний вхід. Там до дверей вели зручні сходи, і я міг би донести полотно туди, хоча й з труднощами. Упаковане полотно було не тяжким, і мені вдавалося пересувати його простим способом: перекочуючи з кута на кут, ніби квадратне колесо. Біля дверей я із задоволенням помітив, що з розміром не помилився - посилка ідеально пройшла у дверний отвір по діагоналі.

- Фуух! - із полегшенням видихнув я, коли полотно нарешті опинилося в студії.

Місія увінчалася успіхом. Взявши канцелярський ніж, я акуратно розпакував і встановив холст на мольберт біля найбільшого вікна майстерні.

Вид білого полотна заворожував. Я завжди з трепетом ставлюся до білого простору холста - це вікно в інший світ, що ось-ось відкриється. Я підійшов ближче, провів кінчиками пальців по гладкій поверхні, відчуваючи ледь вловиму шорсткість ґрунту. Легко постукав по ньому, як по барабану, і чистий, дзвінкий звук підтвердив якісне натягнення. Залишившись задоволеним, я відійшов і сів у крісло навпроти.

Біле полотно вабило, мов безкрайній океан. Я вдивлявся в його бездоганну пустку, даючи волю фантазії. У голові прокручувалися десятки композицій, які оживали й змінювалися, ніби калейдоскоп образів. Закривши очі, я прислухався до почуттів, які прагнув передати на полотні. Я занурювався у глибини свідомості, і це відчуття породжувало видіння. Ніби я опинився під водою - навколо тиша, й лише тендітна фігура жінки поступово занурюеться у невідоме. й раптом темрява океану за її силуетом оживає, й відкривається величезне око, не то кита, не то іншого морського чудовиська. Час завмирає. Зіниця ока як безмежний космос поглинає усю увагу, неначе сам бог спостерігає за нами.

Я відкрив очі. Я знав, якою буде ця картина. Усе стало на свої місця. Залишилося лише зібрати необхідний матеріал для роботи, і можна братися за пензлі.

Я швидко зробив начерк композиції й почав підбирати потрібні референси в інтернеті.

Через багато годин пошуків і тисячі переглянутих фотографій я знайшов десяток тих, що відгукнулися луною у моєму серці. Також розмістив оголошення, на пошук моделі для цієї картини, бажаючи знайти саме ту, яку я бачив перед своїм внутрішнім зором.