36
Після першої виставки, яка не принесла нам ані копійки, ми з Дмитром не втратили запалу. Наші мольберти вже були заставлені новими полотнами, що чекали на фарбу, а осіннє повітря, напоєне запахом опалого листя й диму далеких багать, кликало нас на вихідні етюди. У голові гуділи плани на наступну виставку, і лише одна думка затьмарювала наші мрії — у кишенях гуляв вітер. Ми годинами гаряче сперечалися про це на шкільних перервах, перекидаючись ідеями, як діти м’ячем.
Якось на початку дня Дмитро влетів до мене, його очі сяяли, наче в нього щойно народився геніальний задум.
- Ти не повіриш! — видихнув він, ледве стримуючи хвилювання. — Учора ввечері я пішов у парк на етюди. Стою, малюю, аж раптом підходить чоловік — статний, у темному пальті, з сивиною на скронях. Спочатку просто стояв, дивився, як я працюю, а потім простягнув мені візитку й каже: "Ви талановито малюєте. Мені для нового ресторану потрібні картини. Багато картин. Є у вас пейзажі Карпат? Бо ресторан називатиметься ‘Карпати’." Я аж рота роззявив, а тоді згадав про наші з тобою великі полотна. Дав йому твою адресу, домовились на завтра. Він приїде ввечері, ти вільний?
- Так… — пробурмотів я, ще не до кінця усвідомлюючи, що відбувається. Радість накрила мене хвилею, і я кинувся обіймати Дмитра. — Оце так удача! Тоді завтра після школи гайда до мене, чекатимемо разом.
Наступний день промайнув, як у тумані. Ми вдвох стояли на ганку мого будинку, нервово переминаючись із ноги на ногу. Повітря пахло опалим листям й далеким димом — осінь уже міцно вступила в свої права. Рівно о шостій за рогом з’явилася невелика вантажівка, її фари блиснули в сутінках, і вона зупинилася біля хвіртки. З кабіни вийшли двоє: старший чоловік, той самий, із парку, і молодший, мабуть, його помічник. Дмитро впізнав знайомого й потиснув йому руку, а я ніяково всміхнувся.
- Доброго вечора, пане Іванов, — сказав Дмитро, і я зрозумів, що в нього вже була нагода познайомитися ближче.
- Доброго, хлопці, — відповів чоловік низьким голосом, оглядаючи нас із легкою усмішкою.
Ми запросили їх до майстерні — великої кімнати в глибині будинку, де ще вдень розставили картини, мов на справжній виставці. Пахло фарбою й лляною олією, а з вікон тягнуло холодом. Поки гості роздивлялися полотна, я відчував, як серце калатає в грудях. Пан Іванов ходив повільно, зупинявся перед кожною роботою, інколи кивав сам собі. Нарешті він повернувся до нас.
- Мені подобаються оці п’ять, — сказав він, указавши на мої великі пейзажі Карпат — гори, вкриті снігом, і долини, залиті золотом осені. — Я бачив ваш каталог в інтернеті, знаю ціни. Три тисячі доларів влаштують?
Він дістав із кишені пальта товстий конверт, відрахував купюри по сто — хрусткі, новенькі — і простягнув мені. Я взяв їх, відчуваючи, як тремтять пальці, і ледве видавив:
- Дякую! Так, звісно, влаштує.
Його помічник, не кажучи ні слова, швидко переніс картини до вантажівки. За десять хвилин вони поїхали, залишивши нас із купою грошей і очима, повними подиву.
- Нічого собі! — видихнув Дмитро, ляснувши мене по плечу. — Оце так поворот!
- Але стривай, — раптом спохватився я, коли ейфорія трохи вляглася. — Він же не взяв твоїх картин… Тільки мої…
Дмитро всміхнувся, махнув рукою.
- Та не парся, я радий за нас обох! Головне — у нас тепер є гроші на виставку, і не тільки на неї! — Він обійняв мене так міцно, що я відчув, як тріщать ребра.
Того вечора я їхав до батьків у переповненій маршрутці. Люди товпилися, бурмотіли щось собі під ніс, а я стояв, притискаючи внутрішню кишеню куртки, де лежала товста пачка доларів. Радість комом стояла в горлі, і я ледве стримувався, щоб не розреготатися від щастя прямо посеред цього гамору. Батьки, коли я розповів, сяяли від гордості, хоч мама й пожартувала: "Тільки не витрачай усе на фарби одразу!"
Щоб віддячити Дмитру за його підтримку, я вирішив зробити йому сюрприз. Одного дня ми поверталися з етюдів — малювали на пейзажній алеї, де відкривався мальовничий вид на Поділ, а сонце ледь пробивалося крізь хмари. Проходячи повз великий художній магазин біля академії, я зупинив його.
- Слухай, Дмитре, ти ж вічно скаржишся, що фарб бракує й пензлі зносилися. Сьогодні беремо все, що захочеш, за кошт нашої спільної каси!
Його обличчя засяяло, наче я вручив йому ключі від світу. Ми зайшли всередину, і запах олійних фарб та свіжого паперу огорнув нас, як давній друг. Дмитро кинувся до полиць, набираючи в кошик тюбики олійних фарб, пензлі з тонким ворсом, мастихіни — усе, що попадало під руку. За двадцять хвилин кошик тріщав від добра. На касі дівчина-продавець здивовано підняла брови, але я мовчки дістав пачку грошей і розплатився. Дмитро, обіймаючи пакунки, вийшов на вулицю, сяючи, як сонце.
На початку зими удача всміхнулася нам удруге. Мені зателефонувала жінка з галереї "Митець" — сухий, але приємний голос повідомив, що хтось скасував свою виставку, і місце на початку весни вільне. Ми з Дмитром, не вагаючись, погодилися — зароблених грошей якраз вистачало, щоб оплатити все самотужки. У школі ми вивісили плакат: "Відбір до Союзу Вільних Художників — майстерня 401, такий-то день і час".
У призначений день перед кабінетом вишикувалася черга. Школярі — від молодших класів до старшокласників — приносили свої роботи: хтось акварелі з котами, хтось сміливі абстракції, хтось навіть просто шкільні постановочні роботи. Ми з Дмитром розглядали кожну картину, але шукали не лише техніку — шукали іскру в очах. Так до нас приєдналися п’ятеро нових талантів: Тетяна з її сюрреалістичними птахами, Євген з класичними натюрмортами, Даша з ніжними квітами й ще двоє, чиї імена з часом стерлися з пам’яті.
Усі разом ми збиралися кілька разів на тиждень, обговорювали ідеї, сперечалися про кольори й композицію, поки не настала весна. Виставка в "Митці" стала справжнім тріумфом — чи то нам так здавалося. На відміну від першої, де панували Карпати, тут вибухнула різноманітність: портрети з проникливими очима, натюрморти з яблуками й глечиками, абстрактні плями, що змушували задуматися. На відкритті з’явився пан Гончаренко, наш вчитель малювання. Його голос гудів у залі:
- Я пишаюся цими молодими митцями, які не бояться творити й показувати світові свої душі!
Ми з Дмитром переглянулися й тихенько хихикнули — памятиали справжне ставлення більшості викладачів й їх "гордість".
Серед відвідувачів я запам’ятав бабусю з онуком. Вона підійшла до мене, тримаючи хлопчика за руку.
- Знаєте, моєму Сашкові десять, але він мріє стати таким, як ви, коли виросте!
Я нахилився, привітався з малим. Його очі горіли — той самий вогник, що колись спалахнув у мені перед першим мольбертом.
Виставку оточили квіти, похвали й навіть кілька заміток у місцевих газетах, але ніхто не поспішав купувати картини. Ми з Дмитром приходили щодня, блукали залою, спостерігали за людьми. Хтось задумливо стояв перед портретом, хтось шепотів: "Оце так кольори!" — і це гріло більше, ніж гроші.
Та час сплив, і виставка завершилася. То був наш останній рік у школі. Незабаром я познайомлюся з моїм вчителем Володею, подарую квіти своєму першому шкільному коханню — ті історії ще попереду. А "Союз Вільних Художників" залишився в минулому, як теплий спогад. Я поринув з головою у навчання в художній студії Багаліки, відчуваючи, як у мені зароджується щось нове — глибинне, ще не сформоване. Підтримувати спілку не вистачало ні сил, ні часу, і без мого запалу вона тихо розпалася. Це був той випадок, коли все трималося на одній людині.
Але дружба з Дмитром не згасла. Ми ще довгі роки вчилися разом в академії, ділилися фарбами й мріями. Та це вже зовсім інша історія.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!