Щоденник Сновида

- Я добре пам’ятаю той похід, коли ти мене врятував. П’ятнадцять років тому… — промовила вона, коли ми йшли гірською стежкою, а її голос, ніжний і задумливий, ледь пробивався крізь шелест сухого листя під ногами.

Минуло майже п’ятнадцять років із того спекотного літа, коли наші шляхи вперше перетнулися. То були золоті дні мого юнацтва — час, коли світ здавався безмежним, а кожна мить дихала свободою. Мені щойно виповнилося вісімнадцять, закінчивши художню школу я готувався до вступних іспитів у Академію, водночас занурюючись у навчання в майстерні Володимира Багалики. Після годин малювання ми, учні, що стали нерозлучними друзями, щоразу вирушали гуляти вечірнім Києвом. Нашим улюбленим притулком була Пейзажна алея — вузька стежка, що тягнулася від Художньої Академії до Андріївського узвозу, немов галерея під відкритим небом. Уздовж пагорба юні скульптори залишали свої роботи — химерні постаті з металу й дерева, що змагалися за увагу перехожих. Алея відкривала панораму вечірнього міста: Поділ лежав унизу, мов розгорнута книга, а за ним, у мерехтливій імлі, танули обриси горизонту, де Дніпро зливався з небом.

Того вечора Катя, що жила неподалік, запросила нас до себе. Її батьків не було вдома, і разом із сестрою вона влаштувала посиденьки для всіх охочих. Ми йшли галасливою юрбою, сміючись і перебиваючи один одного, коли Катя, тримаючи мене за рукав, радісно проговорила:

- Ти маєш познайомитися з найкращою подругою мого дитинства! Вона п’ять років тому переїхала до Німеччини, а вчора прилетіла до Києва — провідати родичів і старих друзів. Сьогодні вона прийде до мене зі своєю молодшою сестрою.

Ці слова тоді здавалися буденними. У той період я майже щодня знайомився з новими людьми — друзі приводили друзів, і коло спілкування розросталося, мов дерево навесні. Юність кружляла навколо мене в шаленому танці, і я вперше відчув смак свободи — ту п’янку легкість, що буває лише в молодих душах, коли життя ще не обтяжене відповідальністю.

Того дня я зустрів свою майбутню дружину.

З того вечора в пам’яті залишився лише її образ — тендітна постать у легкому персиковому платті, що струменіло, коли вона рухалася. Її пальці танцювали по клавішах піаніно, витягуючи мелодії, що наповнювали кімнату теплом, а потім її голос — чистий, оперний, приголомшив усіх своєю силою. Вона вже тоді була талановитою, і коли заговорила про фільми Бергмана й Фелліні, її очі спалахнули такою пристрастю, що я не міг відвести погляду. Її слова про кіно, про мистецтво, що відкриває душу, впліталися в мої думки, і я відчув, як щось у мені відгукується — тихо, але невідворотно.

Відтоді ми бачилися майже щодня в нашій теплій компанії. Вечори текли легко: прогулянки Подолом, розмови про живопис і музику, сміх, що розносився над бруківкою. Одного дня родичі запропонували мені поїхати в Карпати на тиждень, і я, не вагаючись, кинув ідею друзям. На мій подив, усі погодилися — навіть Катя вмовила свою подругу приєднатися. Збиралася особлива команда: я, тітка Галя — туристка з багаторічним стажем, її син Ваня, що з п’яти років ходив у складні походи в Карелію, наш друг Вася і три дівчини, включно з нею. Для мене це був уже п’ятий похід у ці гори, але присутність нових облич обіцяла незвичну подорож. Перед знайомством ми всі трохи нервували, але коли зібралися разом, напруга розтанула — ми швидко порозумілися, ніби знали один одного роками.

То був незабутній час, сповнений вражень від карпатських пейзажів і пригод. Гори відкривалися перед нами суворими схилами, де вітер гудів у соснах, а ріки блищали, мов срібні стрічки. Я, маючи хист до орієнтування, завжди йшов попереду, прокладаючи шлях. Мої друзі жартували, що я — їхній живий компас, і я пишався цією роллю, впевнено ведучи нас стежками. Одного дня ми натрапили на небезпечне місце: буревій зруйнував частину дороги над урвищем, залишивши зсув ґрунту й повалене дерево, що слугувало хитким мостом над триметровою прірвою, зарослою колючою малиною. Усі обережно пройшли по стовбуру — сміючись і підбадьорюючи один одного, — але вона йшла останньою й раптово зупинилася. Її обличчя зблідло, очі розширилися від страху висоти. Зробивши кілька невпевнених кроків, вона сіла, міцно обхопивши гілку руками, не в змозі поворухнутися. Друзі, захоплені розмовами, не помітили цього й попрямували далі. Я, як завжди попереду, озирнувся, щоб перерахувати всіх, і, не дорахувавшись однієї душі, повернувся назад.

Вона сиділа на стовбурі, її руки тремтіли, а погляд був прикутий до прірви внизу. Я легко пройшов по дереву до неї — ніби лицар із дитячих казок, що поспішає на допомогу принцесі. Сів навпроти, всміхнувшись, і тихо заговорив:

- Не бійся. Ми не поспішаємо. Дивись на мене, а не вниз.

Її очі, сповнені тривоги, зустрілися з моїми, і я простягнув руку. Вона повільно кивнула, вхопившись за мене, і ми почали рухатися — крок за кроком, разом. Її долоня в моїй була холодною, але міцною, і коли ми нарешті ступили на тверду землю, вона видихнула з полегшенням, а я відчув, як гордість і тепло розливаються в грудях.

Того вечора ми повернулися до нашого будинку в горах — старої дерев’яної хати, що вже наче зрослася з місцевим пейзажем. Всі, втомлені, зібралися навколо вогнища, що потріскувало під зоряним небом. Ми гріли руки над полум’ям, ділилися історіями й сміялися, коли вона тихо підсіла до мене. Її рукав торкнувся мого, і я відчув легкий дрож від цього дотику. А потім, у тиші, коли лише іскри злетали вгору, вона поклала голову мені на плече. Її волосся пахло травами й димом, а тепло її подиху гріло мою шию. Моє серце затремтіло, забилося швидше, і я зрозумів, що цей момент — простий, але глибокий — назавжди закарбується в мені.