39
Я бачив сни щоночі кілька днів поспіль — безперервний потік образів, що зливався в єдине полотно. Не ставив собі цілей, не розв’язував задач — лише прагнув, щоб цей стан став для мене природним, як подих. І з кожним разом це вдавалося краще: свідомість у снах міцніла, ніби коріння, що проростає крізь камінь. У вихорі декорацій — міст, лісів, безіменних пустель — я одного разу штовхнув чергові двері. Вони рипнули, холодні й важкі, і я ступив у двір невеликого палацу в стилі бароко. Його стіни, пофарбовані в ніжні бежеві й білі тони, вигравали під сонцем, а позолочена ліпнина мерехтіла, мов розсипане багатство. Двір гудів життям: десятки робітників — у потертих сорочках, із мозолястими руками — тесали камінь, носили балки, реставруючи будівлю. Їхні рухи були механічними, очі порожніми — вони не помічали мене, заглиблені у свій спектакль. Смішно: у кожній новій сцені сну сновиди вперто грали свої ролі, ніби сподіваючись, що я забуду, де перебуваю, і знову повірю в їхню гру.
- Я знаю, що сплю, — промовив я, і мій голос розітнув тишу, як ніж полотно.
Робота завмерла. Молотки впали з рук, пил осів, і робітники повернулися до мене. Їхні погляди — суміш розчарування й утоми — пронизували, ніби я зірвав їхній ретельно сплетений задум. Вони стояли, мов тіні, що раптово згадали про свою невагомість.
- Ідіть сюди, я хочу поговорити, — гукнув я, відчуваючи, як у грудях наростає нетерпіння. Мені кортіло розпитати їх, вирвати хоч крихту правди про цей світ сну.
Вони повільно, неохоче обступили мене — чоловік із тридцять, їхні постаті гуділи глухою напругою, як натягнуті струни. Обличчя — грубі, висічені часом — здавалися масками, що ось-ось розтріскаються.
- Я хочу зрозуміти вас і цей світ. У сну ж є межі?
- Ні, — відповів один, його голос тріснув, як суха гілка, і замовк.
- Тобто сон безмежний?
Тиша. Вона повзла, густа й важка, ніби смола, що заливає простір. Я чекав, але жоден навіть не ворухнувся.
- Розкажіть про себе. Хто ви? Що ви таке?
Мовчання стало нестерпним. Вони опустили погляди — винувато, боязко, уникаючи моїх очей. Їхні руки, що досі стискали інструменти, безсило повисли. І тоді мене осяяло, як спалах у темряві.
Їм не можна зі мною говорити. Чи то заборонено, чи то не дозволено кимось вищим. Завжди ж був лише один сновид — той, що приходив із "почтом", ніби охоронцями. Він сам, наче з власної волі, відкривав мені шматочки цього світу, відповідав на питання, але щоразу, ніби між іншим, просив не чіпати інших — "їх це засмучує". Його тут не було, і решта тримала роти на замку, мов зачакловані.
"Чорт забирай, що тут діється? І хто він такий?" — думка вдарила, гостра й пекуча, ніби спис. Лише тепер я зрозумів: той сновид — одна й та сама істота. Його спокійна впевненість, манера говорити — м’яка, але непохитна, як течія ріки, — лишалися незмінними щоразу, коли ми стикалися. Він був ниткою, що тримала цей хаос докупи. Я стиснув кулаки, відчуваючи, як кров гудить у скронях. Наступної зустрічі я дізнаюся його ім’я. Якщо воно в нього є. Якщо він дозволить мені його знати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!