Щоденник Сновида

Я гасав пляжем у своєму звичному сні, ноги грузли в піску, який застрягав між пальців ніг. Повітря гуділо від солоного вітру, а хвилі шепотіли щось нерозбірливе, ніби кличучи за скарбами чи пригодами. Я дивився переважно під ноги, ловлячи блиск уламків мушель, і не помічав пейзажу — чи то море розкинулося до горизонту, чи то річка тихо текла поруч. Через швидкоплинність сну в мене не було часу про це думати. Аж поки на одному з пірсів я на повній швидкості не врізався в людину. Вона ніби навмисне ступила мені назустріч, чекаючи зіткнення. Я підняв очі. Він височів наді мною — майже два метри зросту, худорлявий, мов стовбур старої сосни. Козлина борідка стирчала гостро, як стрілка компаса, а хитра усмішка кривила губи, ніби він знав щось, що я ще не збагнув. Очі його блищали — то сірі, то зелені, ніби море перед штормом.

- Ми хотіли зустрітися, ти не забув? — сказав він.

- Зустрітися? — невиразно пробурмотів я. — Ні, не думаю. З якого дива?

Мені здалося, що я знаю цю людину. Мій сонний мозок підказав, що це, мабуть, учитель історії з художньої школи — у нього був такий самий вигляд… Але навіщо йому шукати зі мною зустрічі? Я розгубився.

- Вибачте, я, мабуть, зовсім забув. Ми з вами домовимося про нову зустріч, мені лише треба подумати, — сказав я і, не чекаючи відповіді, відійшов подалі.

Я впав на лавку неподалік, обхопив голову руками — пальці тремтіли від напруги. "Що всім від мене треба? Зустрічі, вчителі… Я не хочу цього!" Серце калатало, ніби намагаючись вирватися з грудей. А потім у голові щось клацнуло — ніби пазл склався в нову картину. "Це сновид! Я сам назначив цю зустріч? Чому я не пам’ятаю? Що я взагалі пам'ятаю про свої сни?"

Я підвівся й повернувся до нього. Він терпляче чекав на пірсі, його силует чітко вимальовувався на тлі хвиль. Підходячи, я відчув у собі сили й вирішив пожартувати.

- Привіт! Я знаю, хто ти! — радісно вигукнув я.

Він посміхнувся — видно, що хвилювався, чи впізнаю я його.

- Ти мій учитель історії зі школи! — додав я з тією ж радістю.

Усмішка миттю зникла, і на його обличчі завмер німий подив — що я таке верзу?

- Жарт! Вибач, думав, буде смішно. Я знаю, що ти сновид, — поспішив я виправити ситуацію.

Він знову усміхнувся й запросив сісти поруч. Ми влаштувалися на дерев’яному настилі пірса, один навпроти одного. Розмова потекла легко, по-дружньому.

- Я багато про сновидіння дізнався з книг Карлоса Кастанеди. Ти з ним знайомий? — запитав я.

- Ні, я його не знаю, — відповів сновид.

- А ти взагалі знаєш когось із великих людей? Альберта Ейнштейна чи Ніколу Теслу?

- Звісно! Я люблю читати книги і знаю про них багато.

- Справді? Тоді тобі варто прочитати й Кастанеду. Мене цікавить твоя думка про нього. Почни з третьої книги.

- З третьої?

- Так, у перших двох він помилково вважав, що усвідомленні сни доступні лише через наркотики. З третьої він визнав свою помилку.

- Зрозуміло, — хитро примружившись, кивнув він.

- Вона називається "Подорож до Ікстлану".

- Дякую, я прочитаю.

- Слухай, а чи можливе спільне сновидіння? — запитав я, відчуваючи, як голос тремтить від цікавості. — Кастанеда писав про це, але я не вірю. Сни разом із кимось — це ж як спільна душа чи телепатія…

Він хитро примружився, його борідка ледь здригнулася.

- Можливо, — сказав він тихо, ніби важив кожне слово. — А ти б хотів поділитися своїм сном з кимось? Чи готовий дізнатися, хто вже в ньому вже буває?

Я завмер, але в цю мить відчув, як концентрація вичерпується. Світ провалився в чорну порожнечу. Я все ще був на пірсі, чув його голос, вітер і прибій, але осліп від безсилля.

- Вибач, я вже нічого не бачу. Але я тут і чую тебе. Дай мені відповідь.

- Зачекай, я можу допомогти, — промовив він.

Він підійшов, обережно взяв мою голову й м’яко натиснув пальцями на очі. Спершу все побіліло, а потім зір повернувся — я знову бачив його, пірс і воду. Вечоріло, і світ набув нових барв.

- Дякую! Я не знав, що ти так можеш.

- Нема за що. У нас обмаль часу, нас чекають.

- Хто?

- Найважливіші зустрічі ще попереду. Ходімо.

Він підвівся, і я пішов за ним.

- Стій, як тебе звати?

- Гаврило Гаврол.

- Г-А-В-Р-И-Л-О Г-А-В-Р-О-Л, — повторив я по буквах.

- Так. Але друзі називають мене просто - Гав-Гав.

- Гав-Гав? Ти серйозно? — розсміявся я.

- Так, тобі буде легше запам’ятати.

Він розвернувся, і ми неквапливо рушили стежкою вглиб від берега. Пісок під ногами поступився м’якій траві, що шелестіла від легкого вітру, а шум прибою ставав дедалі тихішим, ніби сон відпускав море за невидиму межу. Під плакучою вербою, чиї гілки звисали, мов завіса, на нас чекала компанія з трьох інших сновидів. Вони сиділи півколом біля низького стола, вирізьбленого з темного дерева, ніби той виріс із землі разом із травою. Їхні силуети здавалися розмитими на тлі вечірнього світла, що гасло, а голоси — приглушеними, ніби долинали з-під води. Вони жестами запросили присісти. Я з Гаврилом опустилися на траву до них за стіл, і повітря довкола стало густішим, наче наповненим невидимим димом.

Двоє сновидів навпроти смутно нагадували мені Катю й Васю — їхні риси були знайомими, але очі порожні, як у маріонеток, що грають чужі ролі. Мабуть, вони завжди перевтілювалися в моїх друзів у цих снах. Але третя, що сиділа ліворуч від мене, була мені чужою. Я бачив лише її профіль — різкий, ніби вирізаний із мармуру. Її строге чорно-біле вбрання нагадувало чернечий одяг, але з якоюсь дивною урочистістю. Великі блакитні очі виблискували під тінями каптура, а кирпатий ніс додавав їй чогось людського, майже ніжного. Та найдивнішим був її головний убір: поверх каптура на все обличчя спадала маска з тонкого мережива, схожа на павутину, з отворами для очей, носа й рота у формі хреста. Вона сиділа нерухомо, мов статуя, і коли я з цікавістю вдивлявся в неї, наші погляди кілька разів перетнулися. Її очі промовляли щось невловиме, але вона зберігала мовчання, ніби чекала. Першою заговорила Сновид-Вася, що сиділа навпроти.

- Ми хотіли тобі поворожити. Це може бути важливо, — сказала вона, і голос її прозвучав низько, з легким відлунням, ніби з глибини колодязя.

Вона дістала з-під столу колоду Таро — карти були старі, з потертими краями, але важкі, ніби зроблені з каменю. Перемішуючи їх, вона не зводила з мене погляду, і я відчув, як по спині пробігли мурашки. Колода лягла перед нею, темна й мовчазна, ніби дихала. Вона повільно підняла верхню карту й акуратно поклала її на стіл переді мною. Карта спалахнула — сліпучий промінь вирвався з неї, ніби сонце прорізало сутінки сну. Я примружився, розгледівши сяючий круг, що пульсував теплом і світлом, осліплюючи мене своєю чистотою.

- "Сонце", — промовила вона, і слово повисло в повітрі, важке, як обіцянка.

Потім вона виклала другу карту. Ця не світилася, але її фіолетово-рожеві тони затягнули мене в себе. Промені рожевого світла пронизували композицію зверху вниз, ніби розриваючи небо, а в них плавали сяючі силуети людей — легкі, невагомі, що підіймалися вгору, мов душі, звільнені від тягаря.

- Друга карта — "Суд", — сказала вона, і голос її тремтів, ніби вона сама відчула вагу цих слів.

Сновиди заворушилися, їхні голоси злилися в тихий гомін, схожий на шепіт вітру в листі. Я вдивлявся в карти, відчуваючи, як їхній сенс проникає в мене, але втома накочувала хвилями, заглушаючи звуки. Мої очі гасли, руки обважніли, і я вже не міг розібрати, про що вони говорять — про долю, про мене чи про щось поза моїм розумінням. Я підвівся з-за столу, не сказавши ні слова, і побрів до берега, де море кликало своїм далеким гулом. Концентрація танула з кожним кроком, і я йшов вперед без мети, загублений між сном і собою.

Спершу я помітив кота й хотів піти за ним, але він щез у тіні дерев. Тоді я просто попрямував далі, вдивляючись у прибій. На березі лежало величезне дерево з могутніми коренями, що гнулися, як кістки старого велетня й перекривало мій подальший шлях. Я знайшов щілину під стовбуром, де на чотирьох проповз на той бік. Вибравшись, я не одразу зрозумів, що відбувається — голова гуділа, а світ хитався, ніби в тумані.

Тоді я побачив тінь — темну, масивну, що летіла з моря на шаленій швидкості. Я примружився, і в наступну мить вона набула обрисів: величезний вантажний корабель, танкер із залізним червоним носом, різав воду, ніби ніж. Його громіздкий корпус виростав над горизонтом, важкий і невблаганний, мов гора, що рухається. Час ніби сповільнився — я чув, як пісок заскрипів під його вагою, коли ніс вдарив у берег під кутом, розтинаючи землю з глухим стогоном. Метал завив, скрегочучи, ніби тисяча ножів дряпали сталь. Корпус затремтів, викидаючи в повітря хмари піску й бризок, а потім, наче втомлений звір, почав повільно кренитися. З кожним градусом нахилу звук наростав — пронизливий скрегіт змішувався з тріском розчавленого піску, доки корабель не завалився на бік із оглушливим ударом, що віддався в моїх кістках. Пісок здійнявся хмарою, осідаючи на моє обличчя, а вода, випущена з-під корпусу, ринула назад у море з шипінням.

Я стояв, затамувавши подих, коли зрозумів, що корабель ледь не розчавив мене. Серце гупало, але втома скувала ноги — я ледве встиг відстрибнути вбік, рятуючись від багатотонної махіни. Тепер я розглядав його з безпечної відстані: червоний ніс, потрісканий від ударів стихії, глибоко загруз у піску, а іржавий бік простягався вздовж берега, мов хребет викинутого на сушу кита.

З палуби зістрибнув невисокий чоловік у жовтому дощовику й попрямував до мене. Здалеку він щось вигукував про "Останнє плавання", вказуючи на корабель. Коли він наблизився, я розгледів немолодого рудоволосого моряка — шкіра обвітрена, загрубіла від морського вітру, зморшки вирізьблені роками, а козлина борідка й пустотливий блиск в очах смутно щось мені нагадували…

- А, це знову ти? — сказав я.

- Так! — весело відповів моряк.

- Я тебе впізнав, як же тебе звати… Пам’ятаю лише, що Гав… Гав…

- Усе вірно! Гаврило Гаврол. Я ж казав, що Гав-Гав легше запам’ятати, — завзято сміючись, промовив він.

Сили покинули мене, і я провалився в темряву, вирішивши прокинутися й записати його ім’я. У 3:17 я нашкрябав у блокноті "Гаврило Гаврол", й знову ліг спати.

Я прокинувся, коли перші сірі промені ранку просочувалися крізь штори, розмазуючи тіні по стінах. Голова гуділа, ніби я все ще чув відлуння скреготу корабельного металу. Помацавши рукою поруч із подушкою, я намацав блокнот — розмашистий напис "Гаврило Гаврол" криво вигинався на аркуші, нашкрябаний у темряві. Я схопив телефон, пальці тремтіли від нетерпіння, і загуглив карти Таро. Я ніколи не захоплювався ворожінням і не мав уявлення, які там є карти чи що означають їхні символи.

Я завмер, коли зрозумів, що дві карти з мого сну — "Сонце" і "Суд" — не вигадка. Вони справді існують. Серце закалатало — невже це не просто сонне марення? Я, який ніколи не тримав колоду Таро в руках, раптом побачив щось справжнє? Екран освітив моє обличчя холодним світлом, коли я гортав сайти, шукаючи значення. І ось воно:

Суд + Сонце (XX + XIX)

Можливість багато що змінити у вашому житті.

Втілення задуманого змінить вашу долю.

Визнання, народження творчих здібностей.

Визнання творчих заслуг.

"І на тому дякую," — подумав я з усмішкою, але в грудях ворухнулося щось неспокійне. Змінити долю? Визнання? Невже ці карти — віддзеркалення того, куди ведуть мої сни й полотна? Я глянув у вікно, де світанок повільно розпалював небо, і відчув, ніби стою на порозі чогось великого — чи то слави, чи то провалу.

Гаврило Гаврол, Гав-Гав… Ну що за кумедне ім'я!