Щоденник Сновида

Після шостої ранку я знову опустився в ліжко, але сон не приходив. Ковдра обгортала мене, тепла й важка, але замість затишку я відчував, як у грудях пульсує неспокій. Може, це через висновки про природу сну, що не давали мені спокою, а може, чай, випитий напередодні, все ще гудів у венах, тримаючи розум у напрузі. Я перевертався з боку на бік, шукаючи пози, що врешті віднесе мене в забуття, але тіло вперто чинило опір. Раптом за спиною пролунав тихий шурхіт — невловимий, ніби хтось провів пальцем по сухому листю. Я розплющив очі. Голова лежала на зігнутих руках, але, піднявши її, я виявив, що сиджу за робочим столом. Папери, олівці, тьмяне світло лампи — усе виглядало так, ніби я заснув за роботою.

- Абсурд, — усміхнувся я подумки. — Це сон. І стіл точно не мій.

Шурхіт повторився, цього разу чіткіший, ніби щось дряпало стіну. Я встав і обернувся. Кімната була тісною: стіл, полиці з книгами, білі двері, що вели в коридор. А там, у сутінках проходу, на мене дивився сновид. Сон наполегливо шепотів, що це людина — може, навіть мій двоюрідний брат, — але я бачив правду. Тільки очі, великі й сіро-блакитні, нагадували щось людське, пильно вдивляючись у мене. Решта було чужим: створіння чіплялося за стіну чотирма довгими кінцівками, вигнувшись, як павук, а голова неприродно вивернулася в мій бік. Його рухи видавали той самий шурхіт — сухий, ритмічний, ніби кігті шкребли штукатурку. Воно не лякало мене — я давно знав, що сновиди не люди, — але його присутність додавала сну дивної напруги.

Я відвернувся й глянув на стіл, сподіваючись побачити себе сплячим — як у книгах Кастанеди, де це був ключ до глибшого розуміння. Але там стояв лише порожній стілець, а на столі лежав тонкий шар пилу, якого я не помічав раніше. Не звертаючи уваги на сновида, я вирішив дослідити будинок. Реальність сну вражала: кожен крок відлунював по дерев’яній підлозі, килими під ногами були потерті, а сонячні промені, що пробивалися крізь щілину в шторах, висвітлювали танець пилу в повітрі. Я провів пальцем по полиці — пил осів на шкірі, сухий і прохолодний, ніби попіл давно згаслого вогнища. Будинок здавався скромним, але живим: прості меблі з потемнілого дерева, стіни в теплих персикових тонах, а на сходах — великий вітраж, що розсипав кольорові відблиски по сходах.

Я вийшов на вулицю і опинився посеред району, що здавався водночас прекрасним і химерним. Приватні будинки вишикувались півколом навколо круглої площі, в центрі якої самотньо височіло старе дерево — його кора тріскалась, але гілки вперто тяглися до неба. Будинки вражали хай-тек дизайном: гострі кути, скло і бетон, що колись, мабуть, сяяли новизною. Та час залишив на них свій відбиток. Їхні стіни вицвіли, потріскалися від дощів і вітру, а величезні вікна потьмяніли під товстим шаром дивного пилу, що гасив світло. Лише тепер я помітив, як цей пил усе покривав — тонкий, попелястий наліт лежав на землі, дахах, стовбурах, надаючи пейзажу сіро-бетонний відтінок. Тільки зелень дерева й рідкі пучки трави чинили опір, їхній яскравий колір різав око, ніби крихітні вогники в сутінках.

Я підійшов до найближчого будинку й притиснувся до вікна, прикривши долонями обличчя, щоб розгледіти щось крізь брудне скло. Холод скла обпікав шкіру, а пил осідав на пальцях, сухий і шорсткий, ніби попіл. Усередині проступали обриси: захаращене, але затишне приміщення, де хтось жив. Меблі — столи, тумби, табурети — були складені з кубів, схожих на спресовану вторсировину, ніби жителі переробляли залишки свого світу. Я затримав погляд, відчуваючи, як у грудях ворушиться суміш цікавості й смутку, коли раптом із глибини будинку до скла кинулася величезна кошлата собака. Її гавкіт вдарив по вухах, лапи гупнули по склу, і я відсахнувся, відчувши, як серце стиснулося від несподіванки. “Час іти,” — промайнуло в голові.

Кілька кроків вулицею — і я опинився в невеликому парку. Він дихав запустінням: доріжки з потрісканих бетонних плит ледь проглядали під пилом, а скульптура в центрі — колись, мабуть, витончена — стояла припорошена, з тріщинами, що розбігалися по ній, як вени. Але хтось тут бував: сміття не валялося, ніби невидима рука підтримувала крихкий порядок у цьому зів’ялому світі. Я ступав повільно, відчуваючи, як під ногами хрустить суха земля, і думав про те, хто міг дбати про це місце.

Район лежав на схилі пагорба, і незабаром парк привів мене до оглядового майданчика. Звідти відкривався вид на місто — низька забудова простягалася до горизонту, перериваючись високими антенами й дивними спіралями, що нагадували подвійні ДНК або занедбані рейки для транспорту. Їхні металеві каркаси поросли мохом, а деякі частини обвалилися, ніби час з’їдав їх по шматках. Я вдихнув сухе повітря, відчуваючи, як воно осідає в горлі, і завмер. Переді мною був світ надтехнологій, але мертвий — без вогнів, без гулу електрики, лише пил і тиша.

Далі дорога вивела мене до іншої площі, за якою починалася щільна забудова чотириповерхових будинків. Їхній футуристичний стиль — плавні лінії, скляні фасади — контрастував із іржею й запиленістю, що вкривали все навколо. З підземного тунелю раптово виринула жменька людей — повільних, згорблених, ніби втомлених від самого існування. Вони розходилися по домівках, а їхні голоси долинали глухо, ніби крізь стіну: скарги, бурмотіння, відлуння невдоволення. Я прислухався, коли різкий звук розірвав тишу — шкрябання кігтів по дереву.

Кіт. Мій кіт. Його наполегливий шурхіт пробивався в сон, витягаючи мене назад. Я лежав із заплющеними очима, балансуючи на межі: голоси людей із сну змішувалися з котячим нявканням, пил усе ще відчувався на язиці, а тепло ковдри повільно витісняло холод того світу. Ще кілька секунд я чіплявся за обидва світи, поки нявкання не стало гучнішим, і сон розтанув, залишивши лише присмак попелу й питання без відповіді.