Щоденник Сновида

Рання весна обіймала світ ніжною красою. Несподівана відлига гнала сніг з дахів — він стікав струмками, а потім із дзвінким дзюрчанням мчав геть, ніби поспішаючи попрощатися із зимою. Перші теплі промені сонця лоскотали шкіру, а повітря тремтіло від радості, наче передчуваючи пробудження землі. Я йшов із Ігорем, старим другом, знайомими вулицями, що дихали спогадами. Мокрий асфальт виблискував калюжами, у яких небо розпливалося синьо-білими мазками, парапет і сходи під’їзду — старі, потріскані, вкриті мохом і лишайниками всіх відтінків зелені — здавалися картиною часу. Навпроти, на приземкуватій електрощитовій, та сама тріщина різала бетон, незграбно замазана сірою плямою, ніби хтось намагався приховати шрам.

Це був дім Ігоря. Він запросив зайти на хвилинку — щось забрати. Ми піднялися на третій поверх. Його родина ніби повільно виринала зі сну: мама поралася на кухні, і звідти долинав ранковий гомін — легкий дзенькіт посуду й апетитне шкварчання сковорідки. У сусідній кімнаті ще спали дві молодші сестри, закутані в ковдри, — їхнє тихе сопіння видавало небажання прощатися з ніччю. Ігор завів мене до своєї кімнати, заставленої книжками й старими плакатами, і залишив на мить одного, пішовши шукати те, заради чого ми сюди прийшли.

Я підійшов до вікна. За ним розкинувся сосновий ліс — темні стовбури стирчали з підталого снігу, що вперто чіплявся за землю. Стежки й сліди звірів вимальовувались на білому тлі, мов нитки на полотні. Крізь ліс в’юнився струмок, розбухлий від весняного повноводдя, — його срібляста стрічка додавала краєвиду живої гармонії. Я стояв, зачарований, коли раптом гамір із кімнати сестер розірвав тишу.

- Що це? Чий це?! — схвильовані голоси перегукувалися, наростаючи, як хвиля.

Я пішов на звук, цікавість тягнула вперед. У кімнаті зібралася вся родина — стояли півколом, гуділи, ніби рій. Наближаючись, я побачив у центрі порожню розкриту валізу — стару, потерту, з облупленими кутами. Нічого особливого. Але вони, здається, боялися її, називаючи "раптовою" появою, ніби вона впала з неба.

Старша сестра раптом тицьнула в мене пальцем, її очі спалахнули.

- Це його справа! Кого ж ще?!

- Так! Точно! — підхопила молодша, енергійно киваючи.

- Це правда? Ти це зробив? — спитала мати, її голос тремтів від подиву й зароджуваної злості.

- Я… це не моє, — пробелькотів я, відчуваючи, як під ногами тане грунт. — Я прийшов із Ігорем. Він знає, що я був без валізи.

Я благально глянув на друга, шукаючи підтримки, але він відвів очі й несподівано став на їхній бік — мовчки, зрадницьки. Я завмер. Що тут відбувається? Яка валіза? Звинувачення сипалися на мене, як град, заганяючи в кут, де логіка танула, як той весняний сніг.

- Судіть мене, якщо хочете! — вигукнув я, і мій голос різонув повітря. — Я знаю, що мене не виправдають, бо я не тямлю правил цього світу!

- Правил ЦЬОГО СВІТУ… — повторив я повільно, і раптом мене осяяло, як сонце крізь хмари. Це інший світ.

- Я сплю, — видихнув я, і напруга спала з плечей, ніби важкий мішок.

Усе стихло. Родина розтанула в тиші, розійшлася, залишивши мене з мамою друга. Огрядна жінка за п’ятдесят стояла переді мною — у домашньому халаті, фартусі, тапочках на босу ногу. Я озирнувся: ми в моїй київській квартирі — старі меблі, потертий паркет, запах дитинства.

Питання, що гуділи в голові, вирвалися назовні.

- У мене є запитання, — звернувся я до неї. — У вас є головний сновид?

- Так, — кивнула вона.

- У нього є ім’я?

- Його звуть "Gamma-candidate", — сказала вона, чітко вимовивши це по-англійськи.

"Гамма-Кандидат", — переклав я подумки. Дивне, холодне слово, не схоже на ім’я. Я повторив його в голові три-чотири рази, ніби карбуючи в пам’яті до ранку.

- Я можу з ним поговорити?

- Зараз він недоступний. Був тут, але щойно відлучився.

- Ким він був? Я його бачив?

- Так, він був старшою сестрою.

Це мене вразило — другорядна роль для головного? Сірий кардинал, що ховається за лаштунками.

- Яка його роль?

- Він створює сюжети снів і стежить, щоб усе йшло за планом. Він — режисер твого сну. У більшості людей таких режисерів двоє, вони змінюють один одного. Твій другий — від Адамовича, той відповідає за креативні сценарії. А цей — за сімейні.

"Адамович" ударив по мені, як спогад із реальності. Відомий український режисер, майстер сцени, викладач академії, де Катя й Вася, мої друзі, вчилися. Я часто слухав його лекції, впиваючись кожним словом.

- Дякую, — сказав я й почав ходити квартирою, фіксуючи в пам’яті її слова. Раптом спливло ще одне запитання, і я поспішив назад.

Вона стояла на кухні, миючи посуд — піна хлюпала в мийці, пахло милом.

- Я ніколи не перетворювався у снах. Це можливо?

- Так. Ти пробував ставати невидимим?

- Ні.

- Це найпростіше. Поглянь на себе, на руки, і зроби їх прозорими.

Я з цікавістю спробував. Підняв руки — звичайні, з венами й тінню від лампи. Силою волі вони почали танути — прозорість розтікалася хвилями від долонь до ліктів, аж поки вони не стали невидимими. Потім так само легко повернулися назад.

- Молодець! Виходить, — усміхнулася вона.

- Ходімо, — покликала вона й повела до спальні.

На підлозі лежав радяньский килим із хитромудрими візерунками — червоними й жовтими нитками. Ми стали в його центрі.

- А тепер уяви тварину, в яку хочеш перетворитися, і застосуй ту саму силу.

Я зосередився. Свідомість стиснулася — ніби хвиля згорнула мене в крапку. Я став мишею. Крихітною, загубленою на безмежному килимі, де візерунки гігантськими полями простиралися довкола. Меблі височіли, як скелі, а переді мною — велетенські ноги сновидиці в капцях. Її пальці — кожен завбільшки зі мною — здавалися хребтами. Але найдивніше — зір. Ефект "риб’ячого ока": світ розтягнувся, я бачив усе — килим, стелю, її тінь — під химерним кутом, ширше, ніж людське око.

- Миша? — здивовано прогудів голос зверху.

- Ти став мишею. Цікаво.

Незграбність скувала мене, але за мить я повернув людську форму — хвиля розгорнулася назад.

- Які враження? — спитала вона з теплою усмішкою.

- Дивно. Свідомістю я був мишею, але відчував своє тіло — те, що спить у ліжку. Незвично, — відповів я, вражений цією подвійністю.

- Нічого страшного. Я рада, що тобі вдалося.

Та сили покидали мене — лишалися лічені хвилини ясності.

- Я втомився. Продовжимо сон? Ви ж хотіли мене судити? То поїхали до суду.

- Поїхали, — кивнула вона.

У коридорі я накинув куртку й шарф, а вона, присівши, зав’язувала шнурки — акуратно, неквапливо. Час ще був, і я спитав:

- У сну є межі? Як стіни?

- Так, є, — відповіла вона, не відриваючись від шнурків.

- Знаєш, це схоже на павільйон кіностудії, де знімають фільми.

Вона підняла погляд — її очі спалахнули, а обличчя розквітло теплою усмішкою.

- І справді схоже.

Ми вийшли на двір. Нічого, здавалося, не змінилося — навіть тріщини на бетоні дивилися на мене, як старі знайомі. У дворі стояла наша сімейна машина — червоний Volkswagen Golf другої моделі, злегка пошарпаний часом. Біля неї чекала Наташа, моя старша сестра, а на передньому сидінні сидів тато.

- Довго ж ви! Сідайте, — сказала вона.

"Гамма-Кандидат? Обійняти?" — промайнуло в голові, коли я побачив її. Але сил не лишилося. Я сів у машину — Наташа за кермо, мама-сновид — поруч зі мною на задньому сидінні. Її риси тепер нагадували мою справжню маму з інших снів.

Я всміхнувся подумки: "Вона й далі мене вчить".

Машина рушила, об’їжджаючи замети й багнюку. Сестра з татом сперечалися про маршрут, а я дивився у вікно. Будинки пропливали повз, ускладнюючи свої форми — наче LEGO-міста з мого дитинства оживали. Та останні краплі сил витекли на фінальний спалах. Хвиля вирвалася з мене, обернувши на велетня. І моя величезна рука одним махом знесла це набридле місто іграшок, розсипавши його на тисячі шматків.