Щоденник Сновида

У травні, за кілька тижнів до мого шкільного випускного, доля піднесла мені подарунок: знайомство з видатним художником Володимиром Багаликою. Але ще більшим дивом стало те, що він прийняв мене як учня. Для друзів і учнів він був просто Володя – щирий, проникливий, сповнений творчої енергії. Саме він, місяцем раніше, через свою доньку передав мені пораду про квіти. І, як виявилося пізніше, моя несподівана сміливість слідувати цій пораді привернула його увагу. Так я отримав унікальний шанс: безкоштовно відвідувати його майстерню і стати його підмайстром.

Його майстерня стала для мене другим домом на цілих п’ять років. Паралельно з навчанням у художній академії я проводив там дні безперервно, вбираючи, як губка, все, що він міг мені дати. Це місце мало особливу атмосферу.

Майстерня розташовувалася в невеликій квартирі з низькими стелями у звичайній п’ятиповерхівці хрущовських часів. Всі її вікна виходили на запилений і шумний проспект, а з них відкривався вид лише на такі самі непримітні будинки навпроти.

На дверях – табличка з номером квартири: «12». Дивний збіг, – подумав я, вперше прийшовши сюди. Адже квартира, в якій я виріс, мала такий самий номер. Володя, який зустрів мене біля метро, відчинив двері своїм ключем і впустив мене всередину.

Квартира явно бачила кращі часи. Ремонт тут робили, мабуть, ще до розпаду Радянського Союзу та мого народження. Паркет ходив ходором, шпалери подекуди облущилися, а в повітрі панував легкий творчий безлад. Але мені це подобалося. З великої кімнати лунала музика гурту «ДахаБраха», додаючи місцю особливої містичності. Скрізь лежали картини, на стінах висіли портрети, а на стільцях і столах стопками лежали папери з малюнками. Все було завалено творчим приладдям. Кімната виглядала як величезний натюрморт із тюбиками фарб і пензликами, етюдниками та скульптурами з глини та пластиліну. Кілька мольбертів і підготовлені для живопису натюрморти. У цьому середовищі крилася магія мистецтва. Тут створювалися полотна і левкаси, писалися портрети і натюрморти, ліпилися скульптури, і все це надавало цьому місцю особливу силу. Це був цілий світ творця і Майстра, який тут жив і працював.

Одним із перших, але дуже важливих щоденних завдань для мене стала копія олівцем. Я малював портрет Інокентія Десятого з картини іспанського художника Дієго Веласкеса. Це виявилося справжнім випробуванням усіх моїх здібностей і справжньою практикою для розвитку концентрації. Через це проходили всі учні Володі, і між собою ми ласкаво називали цей суворий портрет просто — Кеша.

Проблемою багатьох художників є їхня розсіяність, нездатність повністю зануритися у роботу й постійне блукання у власних думках. Нескінченний внутрішній діалог розриває увагу, відволікаючи від суті процесу. Тому перше правило копіювання – вимкнути цей діалог. Припинити потік думок і повністю сконцентруватися на лініях, точках та їхніх взаємозв’язках у малюнку.

Важко описати словами, як це було важко. Ви самі пробували не думати хоч би п’ять хвилин? Думки так просто не зупинялися, і вони знову і знову непомітно для мене поверталися в мою голову. Спочатку я смертельно втомлювався вже через 15 хвилин такого малювання. І щоб робити паузи на відпочинок, всі учні щогодини збиралися на кухні пити чай. Ми вели за столом захопливі бесіди і слухали історії нашого Вчителя про майстерність і внутрішню силу. Про самопізнання.

За пару місяців інтенсивної роботи з Володею я повністю переглянув своє ставлення до мистецтва. Я знайшов вагомі орієнтири, знав цілі та методи їх досягнення. Я знайшов свій шлях у мистецтві і був безмірно щасливий від цього. Залишалося лише старанно працювати і розвиватися в цьому напрямку.

З часом практика копіювання допомогла мені сильно розвинути межі концентрації та перебування в безмовності. Спочатку я не міг малювати довше десяти хвилин, але з кожним місяцем мені вдавалося поступово збільшувати цей час, працюючи без порушення концентрації. Я став набагато продуктивнішим. Не лише в малюванні та живописі, але й в інших справах. Це впливало на все, що я робив. І одного вечора я провалився у Безмовність…

Це сталося для мене раптово. Того дня я інтенсивно займався копією, відволікаючись лише на чай, і, за відчуттями, до вечора мій мозок починав плавитися від напруги. Але для мене це вже було нормою, і я не звертав на це уваги, продовжуючи за копією зупиняти всі думки.

І ось я сиджу пізнім вечором за столом з іншими і п’ю чай. Друзі звично спілкуються між собою, а я відчуваю, що «щось не так». Стан, який я з такою силою кожного разу утримував під час малювання, залишалося зі мною, навіть коли я вже сидів і пив чай. Без жодних зусиль з мого боку. У цей момент я відчув, що провалююся. Фізично я все так само сидів на табуретці за столом, але моя свідомість падала кудись у глибини себе, а думки зникали, як звуки у вакуумі. На мене нахлинула паніка. Я не знав, що зі мною.

- Я… Я не можу думати! — у ступорі вимовив я.

- Усі думки зникли, і мені важко думати словами. — Після цих слів усі присутні почали серйозно хвилюватися.

- Ти головне говори, описуй, що відчуваєш. Продовжуй намагатися думати, — просила Вася, яка сиділа навпроти мене.

І тут я прислухався до себе і до відчуттів. Страх зник. Його змінила ейфорія. Божевільне почуття щастя. Я зрозумів, що мені важко думати словами не тому, що це складно, а тому, що це до смішного повільно. Ніби ти намагаєшся вперше, незграбно, надрукувати слово, замість того щоб говорити.

Я бачив світ ясно, ясно, як ніколи. Я відчував і розумів усе, що мене оточувало.

Усі на мене уважно дивилися, не знаючи, як допомогти.

Я гучно вдарив по столу, так що аж чашки з чаєм задзвеніли, і від припливу щастя розсміявся. У цей момент я майже бачив потік їхніх думок і знав, що різкий звук удару відволіче концентрацію їхньої свідомості з тривоги.

- Мені вже краще, набагато краще! — із веселістю в голосі говорив я.

Мої слова трохи заспокоїли їх. Але, бачачи мій дивний стан, мене всією компанією вивели на вулицю, щоб подихати свіжим повітрям. Ми безцільно блукали під вечірнім небом, поки до мене поступово не повернувся звичний потік думок. Свідомість знову набирала чіткість, а я почав розуміти, що щойно пережив щось особливе, щось, що змінило мене назавжди.

Багато років потому, живучи в Німеччині, я знав, що внутрішнє падіння у безмовність вважається у духовних практиках по всьому світу одним із ключових моментів на шляху до просвітлення.

Через призму досвіду роботи над копією я також пізнав всю суть медитацій.

Мені завжди було цікаво, що в цьому особливого. Років у чотирнадцять я сідав у позу, як на картинці, і так само закривав очі. Але не відчував нічого, крім нудьги. Я просто сидів так і про щось думав.

Але завдяки практиці зупинки внутрішнього діалогу будь-яка медитація перетворилася на легке відлуння того досвіду з внутрішнім падінням. Чим більше я практикувався, тим глибше починав занурюватися в себе. Я вже не падав, як тоді, а свідомо почав заглиблюватися. Крок за кроком. Я відчував, як мій мозок знову вчиться входити в той прекрасний стан високої ясності та щастя. І в мене це почало виходити. Але що цікаво, для того щоб перебувати в цьому стані, мені не обов’язково було медитувати. Медитацією стала будь-яка моя практика малювання та написання картин. Я медитував у внутрішній тиші, наносячи фарби на полотно і спостерігаючи за божественною красою течії кольорів і ліній. Я танцював біля полотна тілом і душею.

Такою ж активною медитацією були мої заняття кунг-фу. Де внутрішня тиша допомогала усвідомити своє тіло по-новому, побачити красу в русі та енергію всередині себе.

У кунг-фу є сім стилів тварин. Великі та короткі форми, які дозволяють зануритися в рідкісний стан внутрішнього потоку.

Виконуючи рухи тигра, ти стаєш ним. Ти відчуваєш його силу та спритність, у тебе є його кігті та ікла. Ти і є він. Так само ти можеш стати витягнутою, благородною лелекою із великим розмахом крил, або дрібязковою, злодійкуватою мавпою, за рухами якої важко встигнути. Ти живеш, дихаєш і змінюєшся. І все це — ти.