Щоденник Сновида

Я прокинувся посеред ночі, бо горло пекло від спраги. Темрява спальні була наповнена тишею, і лише слабкий промінь місячного світла пробивався крізь штори. Розплющивши очі, я лежав кілька секунд, намагаючись зібрати думки. Голова була важкою, наче після довгого сну, але я не міг пригадати, що мені снилося. Нарешті я сів на ліжку, намацав холодні капці й тихо попрямував до кухні, стараючись не розбудити дружину.

Кухня зустріла мене прохолодою. Місячне світло лилося через вікна, розтікаючись по кахельній підлозі блідими плямами. Я глянув на годинник — стара настінна модель із тьмяним циферблатом. Стрілки ліниво вказували другу годину ночі. У кутку вікна промайнув силует кота Поло — його очі блиснули, наче два маленькі ліхтарі, але коли я підійшов, щоб відчинити двері, він уже зник у темряві саду. Я знизав плечима й налив води в склянку. Зробивши кілька ковтків, я залишив склянку наполовину повною й рушив назад до спальні. У голові крутилися уривки чогось — чи то спогадів, чи то снів, які я бачив раніше. Мені хотілося швидше сховатися під ковдру, повернутися до тепла ліжка й, можливо, знову пірнути в той неясний світ.

Але, ступивши до спальні, я завмер. На моєму місці хтось лежав. Місячне світло падало на ліжко, чітко окреслюючи постать під ковдрою. Моя дружина спала поруч, на своєму боці, її дихання було тихим і рівним, як завжди. Але на моєму боці... Я відчув, як серце закалатало, а ноги стали ватними, наче хтось висмоктав із них силу. Зробивши над собою зусилля, я ступив ближче. Кожен крок віддавався в скронях, ніби я йшов проти течії. І тоді я побачив. Це був я. Я дивився на самого себе — сплячого, накритого ковдрою, що ледь здіймалася від дихання. Моє обличчя, мої руки, мій спокій. Той, хто лежав, виглядав так, наче світ міг обвалитися, а він би не помітив.

Я стояв, не в змозі ворухнутися. Склянка тремтіла в руці, і я обережно поставив її на тумбочку, боячись, що звук розірве цю дивну тишу. Хто я? Той, хто стоїть, чи той, хто спить? Думки плуталися, але я не міг залишатися. Повернувшись, я тихо вийшов зі спальні, зачинивши двері. У коридорі було холодніше, ніж я пам’ятав, і запах лаку від дерев’яних перил здавався різкішим.

Це мав бути сон. Єдине, що пояснювало б усе. Але будинок навколо — скрип підлоги, тіні на стінах, холодне повітря, що гуляло з прочиненого вікна, — здавався надто справжнім. Я підняв руки й подивився на них, як робив завжди в усвідомлених сновидіннях, щоб перевірити себе. Шкіра, зморшки на долонях, тіні від місячного світла — усе виглядало так, як мало бути. Пальці ледь тремтіли, але вони були моїми. Я стиснув кулак і розтиснув. Реально. Надто реально.

Якщо це сон, подумав я, то треба використати його. Я вирішив вийти надвір, прогулятися, розібратися, що відбувається. Підійшов до вхідних дверей, узявся за ручку й потягнув. Вона не ворухнулася. Я натис сильніше, але двері стояли, наче вмуровані. Мої пальці стискали метал, але сила, яку я прикладав, ніби розчинялася в повітрі. Я відчув, як у скронях запульсувала напруга, а в грудях наростало роздратування. Що за дурня?

Тоді я згадав, як у снах робив інакше. Став впритул до дверей, заплющив очі й уявив, що проходжу крізь них. Зробив крок уперед. Повітря на мить стало густим, наче я пірнув у воду, але потім поступилося. Я розплющив очі — я стояв на вулиці. Двері залишилися позаду, зачинені, наче я ніколи їх не торкався.

Моя вулиця спала, занурена в тишу літньої ночі. Повний місяць висів у небі, заливаючи асфальт і паркани холодним сяйвом. Я вдихнув повітря — воно було теплим, із запахом скошеної трави й пилу, що осів після спекотного дня. Повільно рушив до центру міста, перебираючи ногами, але кожен крок давався важко, наче я тягнув за собою невидиму вагу. Напруга в скронях посилювалася, і я відчував, як концентрація, потрібна для руху, висмоктує сили.

Пройшовши метрів сто, я відчув, що сили покидають мене. Ноги гуділи, наче я пробіг кілометри, а не прогулявся тихою вулицею. Я зупинився посеред дороги, біля старої трамвайної зупинки, і спробував віддихатися. Повітря було теплим, але кожен вдих давався важко, ніби я тягнув його крізь невидиму перешкоду. Трамваї в цю годину не ходили — місто спало, занурене в тишу. Лише в кількох вікнах вдалині жевріло світло, наче останні острівці життя в цій порожнечі. Навколо не було ні душі, крім однієї постаті, що сиділа на лавці зупинки, зсутулившись під тьмяним ліхтарем.

Я помітив його не одразу, але він, здається, відчув мій погляд. Постать ворухнулася, повільно підвелася й рушила до мене. У місячному світлі я розгледів високого чоловіка в костюмі — старомодному, з трохи затісними рукавами й коміром, що тиснув на шию. Темні окуляри приховували очі, що вночі виглядало дивно, майже комічно. Охайна борідка обрамляла його обличчя, але щось у його поставі змушувало напружитися.

- Добрий вечір, — сказав він, зупинившись за пару кроків. Його голос був низьким, із легкою хрипотою, наче він давно не розмовляв. — Бачу, у тебе проблеми. Давай допоможу.

Я похитав головою, відчуваючи, як у скронях пульсує втома.

- Ні-ні, усе добре. Просто... втомився.

Він усміхнувся — тонко, майже насмішкувато. Навіть крізь окуляри я відчув його погляд, пильний і холодний, наче він бачив більше, ніж я хотів показати. Він цокнув язиком і раптово засміявся — різко, голосно. Сміх покотився порожніми вулицями, відлунюючи від стін будинків. Я стояв, розгублено дивлячись на нього, не знаючи, що сказати. Він сміявся так, ніби я розповів найкумедніший жарт у світі, аж поки не закашлявся, прикривши рот рукою.

- Ти мене не впізнав? — спитав він, усе ще посміхаючись, коли кашель відступив.

Я придивився до нього. Щось у його рухах — у тому, як він нахиляв голову, як тримав руки в кишенях — здавалося знайомим, але водночас чужим. І тоді я помітив. Його руки. Вони на мить видовжилися, наче тіні в сутінках, а потім знову стиснулися до нормального розміру. Костюм не був замалий — це його тіло змінювалося, вислизаючи з людської форми. Тканина тріщала на швах, але тримала його, наче клітка. Я перевів погляд на його обличчя, шукаючи хоч щось, що могло б зачепитися в пам’яті.

- Гаврило? — тихо спитав я, відчуваючи, як ім’я саме спливає з глибин.

- Так! — вигукнув він і знову засміявся, цього разу коротко, але з радісним блиском, який я не міг розгледіти за окулярами. — Ти такий тут безпорадний. Ти що, справді намагався ходити? — Він дивився на мене з щирою цікавістю, наче я був дитиною, яка вперше ступила на лід.

- Так, — зізнався я, відчуваючи себе трохи дурнувато. — Хотів прогулятися. Але, як бачиш, застряг.

Він пирхнув, стримуючи черговий сміх, і похитав головою.

- Бачу, бачу. Слухай, ось тобі порада, і краще запам’ятай. Ти ж спиш — ти це й сам знаєш, правда? То нащо тягати за собою це... — він махнув рукою в мій бік, — це фізичне тіло? Імітувати кожен крок, кожне зусилля. Це ж виснажує! Я, якщо чесно, вражений, що ти взагалі так далеко доплентався.

Я стояв, переварюючи його слова. Втома справді гуділа в тілі, наче я не просто йшов, а тягнув за собою камінь. Гаврило ступив ближче, і я мимоволі напружився. Він простягнув руку й легенько ткнув пальцем мені в груди — прямо в сонячне сплетіння. Від дотику світ похитнувся. Усе потемніло, наче хтось вимкнув світло, і я рефлексивно заплющив очі. Зробив глибокий вдих, потім видих, намагаючись утримати рівновагу. Коли я розплющив очі, його вже не було. Зупинка стояла порожньою, лише слабке відлуння сміху Гаврила — чи, як я його колись називав, Гав-Гава — гуділо в повітрі, наче дзвін, що повільно затихає.

Я згадав його слова про сонячне сплетіння. У снах мене вчили зосереджуватися саме на цій точці — ніби там ховалася якась прихована сила. Я заплющив очі на мить і спробував відчути її. Спершу нічого не відбувалося, лише втома гуділа в тілі, але потім у грудях зародилося тепло, ледь помітне, наче іскра. Я розплющив очі й поглядом зачепився за стовп, що стояв метрів за двадцять попереду, тьмяно освітлений місячним світлом. Уявив, як тягнуся до нього — не ногами, а чимось глибшим, що йшло від середини грудей. І раптом я рушив. Це було швидко й легко, наче невидима сила підхопила мене й перенесла вперед. Я не ступав — я плив, ледь торкаючись землі.

Відчуття було новим, але водночас знайомим, наче я колись умів це, але забув. Я посміхнувся сам до себе й рушив далі, ковзаючи з однієї тихої вулички на іншу. Тепле нічне повітря огортало мене, пахло пилом і квітами, що росли в чиїхось садах. Іноді повз проїжджала машина, її фари кидали короткі тіні на асфальт. Зрідка траплялися перехожі — чоловік у плащі, що поспішав кудись із опущеною головою, чи дівчина, яка тримала телефон біля вуха. Але ніхто не помічав мене. Їхні погляди проходили крізь, наче я був лише відблиском місяця на дорозі.

Так я дістався до парку. Хвіртка була зачинена, але я не став зупинятися — одним зусиллям волі перелетів через неї, відчуваючи, як повітря підтримує мене, наче невидима течія. Я приземлився м’яко й сів на лавку біля каналу. Місячне світло падало на воду, розбиваючись на дрібні відблиски, що гойдалися на поверхні. Тиша була такою густою, що я чув власне дихання. Раптом на гілку поруч опустилася сова. Її пір’я ледь шелестіли, а великі очі дивилися прямо на мене, пильні й уважні. Вона повільно повернула голову, кліпаючи, наче вивчала мене. “Ця мене точно бачить”, — подумав я, і кутики губ мимоволі піднялися в посмішці.

Сидячи там, я відчув, як напруга в тілі відступає. Але в голові крутилася думка: якщо це сон, чому він здається таким справжнім? І чому сова дивиться на мене так, ніби я щось незвичне в її світі? Її погляд був не просто цікавим — він був вичікувальним, наче вона чекала, що я зроблю далі.

Повертаючись додому, я вирішив не йти через парадний вхід — надто багато зусиль, а я й так ледве тримався на ногах. Натомість попрямував до саду, сподіваючись тихо прошмигнути через скляні двері. Але, наблизившись, я зупинився: двері були відчинені. Крізь них лилося тепле світло з кухні, різке в порівнянні з холодним сяйвом місяця. Я завмер, відчуваючи, як серце прискорюється. Хтось увімкнув світло? Чи я сам залишив його раніше?

Я ступив усередину, стараючись не шуміти. На кухні було тихо, лише ледь чутно гудів холодильник. За нашим столом сиділа моя дружина. Вона тримала горнятко кави, і тонка смужка пари здіймалася над ним. Побачивши мене, вона посміхнулася — тепло, як завжди, але з якоюсь невловимою ноткою.

- Сідай, я чекала на тебе, — сказала вона, вказавши на стілець навпроти.

Я сів, не зводячи з неї очей. Вона виглядала так, як мала б: розпатлане волосся, затишна піжама, спокійна постава. Але щось було не так. Її спокій здавався неприродним. Я стиснув долоні під столом, намагаючись зібратися з думками.

- Я впустила котів і нагодувала їх, якщо ти не проти, — додала вона, і її посмішка стала ширшою.

Тоді я помітив її очі. Вони блиснули зеленим — не людським, а глибоким, наче в кота, що дивиться на тебе в темряві. Мій шлунок стиснувся, але я змусив себе дихати рівно.

- Ти... не моя дружина, — сказав я тихо, наче промовляючи це вголос, щоб самому повірити.

Вона нахилила голову, і її посмішка стала м’якшою, майже лагідною.

- Ні, я не вона.

- Гамма? — спитав я, хоч вже добре знав відповідь.

Вона не відповіла одразу, лише дивилася на мене, і її очі здавалися єдиною постійною річчю в її образі.

- Мені розповів Гаврило, що бачив тебе на вулиці, — сказала вона нарешті. — Я не повірила спочатку. Але ось ти тут.

Її голос був спокійним, але кожне слово падало важко, наче камінь у воду. Я відчув, як втома накочує хвилею, змушуючи повіки важчати. Вона склала руки на столі й нахилилася трохи ближче, вивчаючи мене поглядом.

- Як ти? — спитала вона, і в її тоні почулася щира турбота.

- Втомлений, — зізнався я, відчуваючи, як слова вириваються з труднощами. — Часу... обмаль. Слухай, я хочу намалювати твій портрет.

Вона здивовано підняла брови, і на мить її обличчя здалося майже людським.

- Портрет? — перепитала вона зі скептичною посмішкою. — І як ти це зробиш? У мене ж немає обличчя.

Я придивився до неї уважніше. Вона була чимось схожа на мою дружину — риси обличчя, вигин губ, навіть манера тримати голову. Але все це рухалося, змінювалося. Її ніс то ставав тоншим, то ширшим, вилиці зсувалися, наче глина під пальцями невидимого скульптора. Навіть сережки — тонкі, золоті — гнулися й перетікали, наче живі. Лише зелені очі залишалися незмінними, пильними, наче вони бачили мене наскрізь.

- Я спробую, — сказав я, хоча голос тремтів від зусилля. — Не обличчя. Те, що ти... є.

Вона посміхнулася, але цього разу в її посмішці було щось сумне. Я намагався вхопити її образ, зафіксувати бодай щось, але кожен рух її рис вислизав, наче пісок крізь пальці. Мої повіки обважніли, і світ навколо почав розчинятися — кухня, стіл, її очі. Я відчув, як падаю кудись углиб, і в останню мить подумав: чи був це сон?

Я розплющив очі. Сонце лилося крізь вікно, наповнюючи спальню теплом. Я сидів на ліжку, ще відчуваючи відлуння втоми в тілі. Подивився на свої руки — справжні, із зморшками й тінню від сонячних променів. Поруч спала моя дружина, її обличчя було спокійним, безтурботним, як завжди вранці. Усе виглядало так, як мало бути. Я глибоко позіхнув, потягнувся, розминаючи затерплі м’язи, і раптом завмер. На тумбочці стояла склянка води — та сама, наполовину повна, яку я залишив уночі.