Щоденник Сновида

Тиша.

Я сиджу в кріслі, тримаючи в руках закриту книгу Лафкадіо Герна "Привиди Японії". Щойно я гортав її сторінки, милуючись химерними ілюстраціями Бенжамена Лакомба — тонкими, мов павутина, лініями, що оживляють моторошні історії. Ще мить тому я поринав у главу про Нопперапона — надприродню істоту, що вдень схожа на людину, а вночі немає обличчя. Її історія липла до думок, ніби туман: ілюзія, що ховає порожнечу, і погляд, який ти відчуваєш, хоч його немає. Ці японські казки завжди пробуджували в мені щось невловиме — ніби я вже десь чув їхній шепіт, можливо, у снах.

Я повільно переводжу погляд із друкованих рядків на світ навколо, повертаючись із глибин цих історій у свою студію. На стінах висять картини — мовчазні свідки моєї праці та внутрішніх пошуків. Сонячне світло м’яко проникає крізь вікно, ковзаючи по старій дерев’яній підлозі. Десь у далині чути приглушений шум машин, іноді — крик птаха. У такі миті світ здається завершеним, наповненим.

Просто бути тут і зараз.

Минулого вже немає, майбутнє ще не настало. Є тільки цей момент – між вдихом і видихом, між думкою та її відлунням. Люди часто живуть або спогадами, або очікуванням. Але теперішнє – єдине, що дійсно належить нам.

Я відкладаю книгу на журнальний столик і йду на кухню.

Чайник наповнює студію знайомим, заспокійливим шумом. Поки він закипає, я готую простий бутерброд – хрусткий хліб, шинка, тонка скибка сиру. Прості речі мають свою особливу гармонію.

З чашкою гарячого чаю в одній руці та бутербродом в іншій, я починаю повільну прогулянку студією, немов по картинній галереї.

Кожна картина – це відбиток частини мене. У фарбах і лініях застигли думки, переживання, моменти, які вже стерлися з пам’яті, але залишилися тут. Це немов дзеркало, тільки замість відображення – сліди пережитого, збережені на полотні.

Минуле змінюється, стає нечітким, як старий знімок. Але картини продовжують його зберігати живим.

Коли я повернувся до свого робочого ноутбука, мій погляд впав на повідомлення, що миготіло на екрані, привертаючи мою увагу. Це був відгук на одне з моїх оголошень про пошук моделі — короткий, але загадковий лист французькою. "Bonjour, si je trouve le voyage NANCY jusqu'à Cologne, êtes-vous d'accord pour que je pose pour vous le jeudi 7 décembre?" Перекладач миттєво розкрив його сенс: "Привіт, якщо я знайду поїздку з Нансі до Кельна, ти погоджуєшся, щоб я позувала тобі в четвер, 7 грудня?"

Нансі — французьке місто, і відстань до Кельна, а тим паче до Брюля, здається величезною: шість годин дороги, можливо більше, якщо врахувати зими. Але щось у цьому повідомленні зачепило мене — його простота, його сміливість, його невловима загадковість, як шепіт вітру, що гнав хвилі в моїх снах. Я відчув, як серце закалатало, ніби передчуття – щось важливе наближалося.

У соціальних мережах вона називала себе просто Si — скорочення від її імені, яке звучало так само легко й загадково, як її лист. Її профіль показав тендітну жінку трохи за тридцять, із надзвичайно приємною вродою, що нагадувала мені французьких героїнь з картин, які я колись бачив у галереях Парижа. Її очі — глибокі, але трохи меланхолійні — здавалися знайомими, хоча я не міг пригадати, де їх бачив. Усе це — її образ, її ім’я, її готовність подолати стільки кілометрів — змушувало думати, чи не її я бачив закриваючи очі уявляючи майбутню картину, тією тендітною душею, що пірнає в океан. Чи це просто моя фантазія, що грає зі мною, як вітер із листям?

Я відповів із вдячністю, пропонуючи обговорити деталі, і ми домовилися про зустріч. Але коли я закрив ноутбук, вітер за вікном загув сильніше, ніби попереджаючи чи кликаючи. Шибки під його холодним натиском трохи тремтіли зі свистом пропускаючи струмені холодного повітря до майстерні. Я стояв біля невеликої пічки, що опалювала дровами майстерню, тримаючи книгу Лафкадіо Герна в одній руці й чашку з охололим чаєм — в іншій. Але в уяві я бачив лише те око — морське око, величезне й безмежне, що дивилося на мене з глибин.