Щоденник Сновида

Переглядаючи старі фотографії в соцмережі, я натрапив на один знімок, про існування якого мав лише невиразні спогади. Але саме ця фотографія зафіксувала одну з найважливіших емоційних подій мого юнацтва.

Дивно, що вона взагалі існує. Вона нагадує мені унікальну відеоплівку з катастрофи дирижабля "Гінденбург" — момент, що змінив історію авіації. Так само і цей знімок став свідком катастрофи, але в масштабі однієї людини.

На фотографії — задумливий хлопець у розстібнутій сорочці, накинутій поверх чорної футболки. На шиї — найдешевші навушники, а на голові — зачіска в стилі Бітлз. Він стоїть біля старого дерев’яного вікна, перебираючи червоні троянди, і дивиться на них з якоюсь невловимою тугою.

Цим хлопцем був я.

Все почалося з вступу до старших класів художньої школи.

Тоді я, м’яко кажучи, був дуже сором’язливим і замкнутим. Ніколи не слідкував за підлітковою модою, не був особливо товариським, не курив з іншими за гаражами і, що найважливіше, принципово не вживав алкоголь.

Найчастіше я приходив за годину до занять і поринав у книги, переважно біографії художників. Лише на третьому, останньому році навчання, я нарешті почав активно спілкуватися з однокласниками.

Саме тоді я закохався. Глибоко, безнадійно, мовчки. Я не вмів висловлювати свої почуття, тому просто спостерігав за нею здалеку й писав вірші, які так ніхто ніколи не прочитає. Не те щоб моя увага була непомітною для неї, вона просто воліла не звертати на мене уваги. Так тривало аж до останнього семестру, коли ми вже всім класом писали дипломні картини.

У той час я близько зійшовся з двома подругами з мого класу — Катею та Васею. Вони, як і я, вступили до цієї школи в останній рік, і ми багато в чому розумілись та підтримували одне одного. Усі ми жили своєю мрією і хотіли стати художниками. Кожну велику перерву ми заварювали собі чай і розмовляли на всілякі теми. Багато говорили про мистецтво, його призначення, обговорювали книги, музику та кіно. І часто ділилися порадами та критикою щодо картин. І в якийсь момент я також поділився з ними своїм болем — своєю безнадійною любов’ю...

Того ж вечора мені подзвонила Вася.

- Я розповіла про твою проблему своєму татові, сподіваюся, ти не проти, — оголосила вона. —- Він хоче тобі допомогти і передає пораду. Купи їй розкішний букет квітів і подаруй його завтра ж при всіх у класі. Це допоможе.

- Гаразд, дякую, — лише й зміг я вимовити після довгої паузи, і поклав трубку.

Це божевілля! Я не можу просто так, при всіх... Але щось у мені говорило: "Ти вже втратив голову від цієї любові. Час діяти".

Наступного дня я був готовий. Серце шалено калатало, мене трясло від хвилювання, але я залишався рішучим і просто діяв.

На більшу частину своєї невеликої шкільної стипендії я купив найбільші та найкращі червоні троянди, які зміг знайти. І з невеликим запізненням пішов на першу пару з малювання, де вже мали бути всі, і вона теж.

Я увійшов до класу, і під загальний здивований зітх став перед нею на коліна і простягнув троянди. Зависла незручна тиша. А через кілька секунд вона просто мовчки вийшла з класу. Викладач малювання, який стояв із роззявленим від подиву ротом, посміхнувся і похвалив мене за сміливість. Усі однокласники почали мене підбадьорювати і гучно обговорювати те, що сталося.

Хтось узяв троянди і поставив їх у банку з водою на підвіконні. Гамір цього світу для мене ніби залишився за стіною, я просто стояв біля вікна і дивився на троянди. Серце було розбите, але мені чомусь стало легше від цього. Я знав, що вчинив правильно.

У той момент я навіть не знав, що мене фотографують. Але я радий, що в мене є ця фотографія.

Ця новина того ж дня розлетілася школою і стала “достоянням” громадськості. Але мушу зазначити, що це лише допомагало мені. Багато хто співчував мені і намагався всяк допомогти. Минали останні місяці школи, а я все ще не міг із нею заговорити. Та й те, що вона уникала мене, не сприяло нашому діалогу.

Але завдяки друзям, однокласникам і випадковим зустрічам я почав розуміти одну просту, але лякаючу істину: я ж її зовсім не знаю. Створений мною її ідеальний образ раз по раз розбивався об каміння реальності. Її справжні захоплення були мені зовсім чужі. І я почав усвідомлювати, що сталося. Я не кохаю її, я закохався в неіснуючий ідеал, якого ніколи не існувало в реальності.

Після цього відкриття я почав переглядати всі свої шаблони в голові і побачив, наскільки я ними скований.

У день випускного я нарешті звільнився.

Я перестав намагатися відповідати чиїмось очікуванням і вперше дозволив собі бути просто собою. Я більше не тримався за ідеали, які тиснули на мене роками.

На випускному я вперше добряче випив алкоголю і танцював всю ніч, як у останній, ні... як у перший раз у своєму житті. Зустрічаючи наступного ранку світанок над Дніпром, я вперше відчув, що я вільний. Від любові та ідеалів, від шаблонів, які важким каменем висіли у мене на шиї.

Того ж літа я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Життя стрімко змінювалося.

Пізніше я часто перетинався зі своїм шкільним коханням, адже ми вчилися в одній академії. Але для себе я вже став іншою людиною і не відчував тієї жахливої ніяковості, коли випадково перетинався з нею в коридорі. А ось вона продовжувала мене уникати. На що я лише знизував плечима.

Єдине, що залишилося в мене з тих подій, — це мої сни.

Я часто бачу персонажів тих подій, моїх однокласників і художню школу. А головне, я часто бачу її. У напівсвідомих снах я розумію, що сплю, але охоче просто розмовляю з нею. Відверто і щиро. Я щасливий просто виговорити те, що так і не зміг тоді.

А в свідомому сні…

Я йшов академією разом із друзями – галасливою, радісною юрбою. Ми святкували 40-річчя Каті, і з якоїсь причини вирішили зробити це саме тут, у стінах художньої академії, де колись навчалися.

Біля входу нас зустріла Таня, Катина мати. Вона легко домовилася з охоронцем, пояснивши, що ми – "знамениті" випускники, і нас без зайвих питань пропустили. У їдальні вже готували довгий стіл, а навколо збиралися знайомі обличчя – однокласники, одногрупники, колишні викладачі. Атмосфера була тепла й жива, звучали тости, сміх, згадки про минуле.

Раптом я почув її голос.

Він долинув звідкись праворуч, ніби випадково вплівся у загальний гул розмов. Вона теж говорила вітання – стримано й лаконічно. Але моє серце стиснулося.

Я відчув, як у мені прокидається усвідомлення. Світ навколо, ще мить тому розмитий і примарний, набув різкої чіткості. Я побачив себе збоку – молодшого, трохи розгубленого.

Сон зупинився.

Вона мовчки підвелася. Її рух був легким, майже невагомим, але я знав – вона хоче піти.

- Постривай! – гукнув я.

Вона зупинилася.

Я підійшов ближче, відчуваючи, як всередині хвилями підіймаються спогади, слова, які я ніколи не встиг сказати.

- Дякую тобі. За все.

Вона подивилася на мене – довго, вдумливо. Потім її губи торкнула ледь вловима, тепла усмішка.

І сон розчинився.