Щоденник Сновида

- Розплющ очі, — почув я ніжний голос Гамми, що долинув до мене, наче шепіт вітру, десь зовсім близько, біля самого вуха.

Я не одразу зрозумів, що відбувається. Лише через мить до мене дійшло, що мої долоні міцно притиснуті до обличчя, закриваючи очі, ніби я підсвідомо намагався сховатися від усього, що мене оточувало. Я відчував лише одне — моє тіло ніби зависло в порожнечі, легке й невагоме, наче пір’їна, що повільно кружляє в повітрі. Серце калатало в грудях, але я змусив себе зробити глибокий вдих, повільно відводячи руки від обличчя. Повітря, що наповнило легені, було прохолодним і якимось незвично чистим. Я розплющив очі.

Переді мною розкрився світ, якого я не міг навіть уявити. Ми з Гаммою перебували в місці, що скидалося на інший вимір — простір невимовної, майже божевільної краси. Ми парили в темряві, оточеній безмежною глибиною, що нагадувала космос. Усе навколо виблискувало мільйонами крихітних вогників, схожих на зірки, і розмитими плямами кольорових туманностей, що переливалися відтінками синього, фіолетового й рожевого. Але коли я придивився уважніше, зрозумів, що це не зірки. Усюди, куди сягав погляд, гойдалися двері — безкінечна кількість дверей, різних за розміром, формою й кольором. Одні були високі й вузькі, з різьбленими візерунками, інші — низькі й грубі, наче зробленні з заліза. Між ними простягалися тонкі, мерехтливі стрічки, схожі на мости, що з’єднували їх у заплутану мережу. Те, що я спочатку сприйняв за далекі зірки, виявилося такими ж дверима, просто розташованими на неймовірній відстані, а туманності утворювалися там, де ці стрічки перепліталися так щільно, що зливалися в сяючі клубки світла.

Я не міг відірвати погляду від цього видовища. Мій розум намагався осмислити те, що бачив, але все, що я відчував, — це приголомшливий захват, змішаний із легким острахом. Гамма, що досі мовчки перебувала поруч, простягнула до мене руку. Її пальці обережно торкнулися моєї долоні, і я відчув тепло, яке розлилося по шкірі, заспокоюючи хаос у моїй голові.

- Це Міжпростір, — спокійно сказала вона, вказуючи вільною рукою на безмежжя навколо нас. Її голос був м’яким, але в ньому відчувалася сила, ніби вона знала про це місце все.

- Тут так гарно, — вирвалося в мене. Я не зміг стримати емоцій, що переповнювали груди. Мій голос тремтів від здивування, і я відчув, як усмішка сама собою розпливається на обличчі.

Вона повернулася до мене й посміхнулася у відповідь. Її зелені очі блиснули в тьмяному світлі, що лилося звідкись із глибин цього простору. Усмішка була ледь помітною, але в ній читалася теплота й щось схоже на схвалення.

- Тепер ти маєш обрати, куди саме ти хочеш піти, — додала вона, і її слова повисли в повітрі, ніби запрошення до дії.

Я насупив брови, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі. Мій погляд знову ковзнув по безлічі дверей, що гойдалися в невагомості.

- А що це за двері? — запитав я, відчуваючи, як цікавість бере гору над розгубленістю.

- Двері? — перепитала вона, злегка нахиливши голову. — Мабуть, так твій мозок сприймає проходи між вимірами снів. Я бачу їх інакше, але твоє бачення добре відображає їхню суть. Кожні з цих "дверей" — це шлях до іншого виміру сну. Ти ж хотів покинути свій сон, чи не так? Ось ми й тут.

Її слова вдарили мене, наче легкий поштовх. Я стояв, приголомшено кліпаючи очима, і намагався вловити сенс того, що вона сказала. Невже це правда? А що, як це черговий трюк мого розуму, ще одна ілюзія, вплетена в тканину сну? Я відчув, як сумніви починають гризти мене зсередини, але Гамма, здається, помітила це. Її рука стиснула мою трохи сильніше, ніби повертаючи мене до реальності цього місця.

- А чому їх так багато? — запитав я, все ще не в змозі відвести погляду від сяючої безкінечності перед собою.

- Їх не просто багато, — відповіла вона з легкою усмішкою, що додала її голосу грайливості. — Їхня кількість безкінечна. Як зірок у нашому всесвіті.

- Але чому? — наполягав я, відчуваючи, як моє здивування переростає в щось більше, щось схоже на благоговіння.

- А ти ще не зрозумів? — Її голос став тихішим, але в ньому з’явилася глибина. — Кожні двері ведуть до іншого сну — сну іншої людини чи навіть іншої істоти, що саме зараз перебуває в обіймах своїх мрій. У цю мить ти стоїш на порозі нескінченності чужих світів.

Я озирнувся ще раз, повільно повертаючи голову. Мій погляд ковзав по мерехтливих мостах, по дверях, що гойдалися в темряві, по сяючих клубках світла вдалині. Усе це здавалося одночасно реальним і неможливим, наче я випадково зазирнув у закулісся всесвіту. Мій розум гудів від спроб осмислити масштаб того, що я бачив, але Гамма не дала мені довго затримуватися в цьому стані. Вона обережно потягла мене за руку, її рухи були плавними, але впевненими.

- Ходімо, — сказала вона. — Час тут плине швидко, і краще не залишатися надто довго.

Ми попливли вперед, легко відштовхнувшись від невидимої опори. Я відчув, як моє тіло слухняно рухається в невагомості, ніби я народився для цього. Ми наблизилися до одного з мостів — тонкої, натягнутої поверхні стрічки, що мерехтіла слабким синюватим світлом. Коли мої ноги торкнулися її, я відчув легке поколювання, наче по шкірі пробігла слабка хвиля тепла. Ми рушили вперед, прямуючи до темно-коричневих дверей, що висіли в кінці цього шляху. Їхня поверхня була грубою, з потертими краями, ніби вони простояли тут століття.

Ми зупинилися за кілька кроків від них. Я відчув, як Гамма відпустила мою руку, і обернувся до неї. Вона стояла позаду, її силует чітко вимальовувався на тлі сяючого простору. Її обличчя було спокійним, але в очах читалося щось невловиме — можливо, легкий сум чи передчуття.

- Йди, — сказала вона тихо, підштовхнувши мене легким жестом до дверей. — Мені цього разу з тобою не можна.

Я здивовано глянув на неї. Мій рот трохи привідкрився, але я не знайшов слів. Чому не можна? Що чекає мене за цими дверима? Але Гамма мовчала, лише ще раз кивнула в бік проходу, і її мовчання було красномовнішим за будь-які пояснення. Я зітхнув, відчуваючи, як у грудях ворушиться суміш тривоги й цікавості, і зробив крок уперед. Моя рука лягла на холодну дерев’яну поверхню дверей. Я штовхнув їх, і в ту ж мить мене охопило сліпуче біле сяйво, таке яскраве, що я мимоволі заплющив очі.

Коли світло розсіялося, я опинився в іншому місці. Під ногами зашуршала трава, м’яка й прохолодна, а в ніздрі вдарив п’янкий аромат диких квітів, змішаний із теплим запахом нагрітого сонцем грунту. Я розплющив очі ширше й озирнувся. Переді мною розкинулося високогірне поле, що тягнулося по усьму плато, усипане квітучими травами, які гойдалися під легким подихом вітру. За платом височіли гори — не різкі й гострі, як у земних хребтах, а плавні, округлі, вкриті червоним грунтом, що нагадував глину. Цей червоний відтінок особливо кидався в очі там, де дощові потоки вимили в землі глибокі борозни, оголюючи її незвичний колір.

Я підняв голову до неба. Сонце висіло над горизонтом, більше, ніж я звик бачити, але його світло було м’якшим, не таким сліпучим. Через це небо мало глибший, майже оксамитовий відтінок синього, що межував із сутінками. Усе навколо здавалося яскравим і живим, але водночас якимось чужим, ніби я ступив на іншу планету. Я повільно опустився на траву, відчуваючи, як її стебла лоскочуть долоні. Сівши, я просто слухав — слухав, як вітер гудить між схилами, як він шепоче щось нерозбірливе, колихаючи трави навколо мене. Цей звук був спокійним, ритмічним, і я відчув, як мої плечі розслабляються, а дихання вирівнюється.

Я прокинувся.