35
Я присів поруч із компанією підлітків на старій дерев’яній лавці, що гнулася під вагою часу, у приморському містечку. Вони сиділи, звісивши ноги, і дивилися, як сонце повільно тонуло в морі, залишаючи на хвилях криваво-золоті смуги. Повітря пахло сіллю й вечірньою прохолодою, а далекий шум прибою зливався з їхнім тихим шепотом.
- Я знаю, що сплю, — сказав я, відчуваючи, як голос тремтить від утоми. — Можна поставити одне питання?
- Так, звісно, — відгукнувся хлопець із розпатланим волоссям, не відводячи погляду від горизонту.
- Скоро настане нова епоха? — запитав я, згадуючи, як дружина напередодні ввечері, сміючись, попросила дізнатися це у сновид. Її "питання з залу" тепер гуділо в моїй голові.
- Розслабся, друже, — відповів він із легкою усмішкою, ніби розгадав мою тривогу. — Вже скоро. Може, завтра, а може, за тиждень. Час тут — не те, що в тебе.
Я всміхнувся кволо, крізь туман утоми. Його слова звучали не як порожня балаканина, а як заспокійлива обіцянка — мовляв, не квапся, усе йде своїм шляхом. Але сил лишалося так мало. До цієї миті я годинами блукав сном — свідомо, напружено, вириваючи кожен крок у цього хиткого світу. Тепер я був виснажений, наче після довгої дороги без відпочинку.
Вони щось розповідали далі — про море, про зірки, що вже пробивалися крізь сутінки, — але їхні голоси зливалися в невиразний гомін. Я втратив нитку розмови, слухав лише відлуння їхніх слів, що гуділи в моїй голові, як вітер у порожній мушлі. Сів ближче, відчуваючи, як плечі опускаються від знемоги. Світ звузився до тунельного зору — темрява обіймала мене з країв, лишаючи лише їхні силуети в центрі.
Раптом вони замовкли. Один із них — дівчина з волоссям кольору піску — простягнула руку й обійняла мене за плечі. Інші присунулися ближче, і я відчув їхнє тепло — м’яке, живе, таке справжнє, що серце защеміло. Сновиди. Ці дивні істоти, що ховалися за масками підлітків, обіймали мене, безпорадного й знесиленого. І в цю мить я зрозумів — вони мені як сім’я. Як рідні, яких я не бачив роками, але чиє тепло все одно впізнаю серед тисячі чужих.
Останню хвилину я просто сидів, вслухаючись у себе. У скрип лавки під нами, у дихання моря, у їхні тихі голоси, що гуділи, мов колискова. Я вже не бачив — очі застилала пелена, сил не лишилося навіть на те, щоб кліпнути. Але думка, гостра й ясна, пробилася крізь втому: "Як же це, чорт забирай, реально". Ніби я раз за разом кидаюся на невидиму стіну, що відокремлює мене від їхнього світу — такого ж живого, як мій. Та щоразу мені бракує сил пробити її до кінця, і вона відштовхує мене назад, у темряву.
Але як тепло знати, що там, по той бік, мене пам’ятають. Що вони чекають, коли я повернуся — сильніший, готовий.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!