Щоденник Сновида

Нічний автобан тягнувся перед фарами, мов нескінченна стрічка, що зникала в темряві. Я міцно тримав кермо, але втома, що накопичувалася весь день, давала про себе знати. Очі горіли, повіки важчали, ніби хтось невидимий тягнув їх униз. Монотонний гул мотора й ритмічне постукування шин по асфальту лише погіршували ситуацію — вони заколисували, немов колискова, яку я не хотів слухати. Я спробував увімкнути радіо, покрутивши ручку, доки не знайшов станцію з різким роком. Гучні акорди електрогітари вдарили по вухах, але сонливість не відступала. Тоді я почав пробувати все, що знав: прикушував язик до різкого болю, тер долоні, навіть легенько ляскав себе по щоках. Це допомагало — на кілька хвилин, не більше. Найкраще спрацював масаж вух: я розтирав їх так сильно, що шкіра запекла, а кров швидше побігла по жилах, проганяючи туман із голови.

Раптом перед лобовим склом промайнула тінь — величезна птаха, можливо, сова, ледь не зачепила машину. Її крила блиснули в світлі фар, і я різко крутнув кермо, відчуваючи, як серце підскочило до горла. Шини заскреготіли, машина хитнулася, але я втримав її на дорозі. Дихання стало уривчастим, руки затремтіли. Це був знак — далі їхати так не можна. Я побачив знак зупинки попереду й, не вагаючись, звернув до неї. Парковка була широкою, освітленою кількома тьмяними ліхтарями. У кутку стояло кілька фур, їхні водії, мабуть, спали в кабінах. Біля туалетів гудів мотор легковика, а неподалік чоловік у куртці вигулював собаку, який тягнув повідець до кущів.

Я заглушив двигун і вийшов із машини. Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя, несучи запах вологого листя й асфальту. Почав накрапати дрібний дощ, його краплі ледь торкалися шкіри, залишаючи прохолодні сліди. Я зробив кілька глибоких вдихів, розправляючи груди, і почав розминатися: присідання, махи руками, повороти шиї. М’язи прокидалися, напруга в тілі спадала, і я відчув, як сонливість відступає. Уже збирався сісти назад у машину, коли помітив рух у темряві. На гілці старого дуба, що ріс на краю парковки, сиділа сова. Її очі блищали в світлі ліхтаря, і вона дивилася прямо на мене — нерухомо, ніби оцінюючи. Я завмер, відчуваючи, як по спині пробігає холодок. Це було дивно, але я відмахнувся від думки й сів за кермо. Мотор загудів, і я рушив далі. До Брюля залишалася трохи більше години.

Нічне місто зустріло мене тишею. Вулиці були майже порожні, лише зрідка миготіли фари зустрічних машин. Годинник на панелі показував пів на дванадцяту. Я вже уявляв, як завалюся в ліжко, але, проїжджаючи повз свою майстерню, згадав про упаковку від портрета Анни, що лежала в багажнику. Вона займала місце, і я вирішив позбутися її зараз, щоб не тягнути додому. Зупинив машину біля старої цегляної будівлі, де була моя студія. Вийшов, відчуваючи, як дощ посилився, змочуючи волосся й плечі. І тут я помітив щось дивне: у вікнах майстерні горіло світло.

Я нахмурився, намагаючись згадати, чи міг забути вимкнути лампи. Але ні — я завжди перевіряв усе перед виходом. Серце заколотилося швидше. Підійшовши ближче, я побачив, що великі залізні ворота, які зазвичай замикав на замок, були відчинені. Скляні двері всередину теж стояли прочиненими, і тонка смужка світла падала на мокрий асфальт. Думка про грабіжників промайнула першою, але я відкинув її — що красти в студії художника? Фарби? Полотна? Проте обережність узяла гору. Я тихо ступив усередину, тримаючи ключі в кулаці, ніби вони могли стати зброєю.

У студії було тепло, пахло фарбами і деревом. Мої кроки ледь чутно відлунювали на дерев’яній підлозі. Посеред кімнати стояв мольберт, на якому досі стояв портрет Гамми — той, що я нещодавно закінчив. А перед ним, спиною до мене, сиділа дівчина. Її темне каштанове волосся спадало майже до плечей, легка сукня гойдалася від слабкого протягу. Вона сиділа нерухомо, ніби зачарована картиною, і я завмер, не наважуючись зробити крок. Хто вона? Як потрапила сюди?

- Ти прийшов, — сказала вона тихо, не обертаючись. Її голос був низьким, знайомим до мурашок, але я не міг пригадати, де його чув. — Я чекала цього.

Я відчув, як повітря в кімнаті стало важчим. Мої пальці стиснули ключі так, що метал вп’явся в шкіру.

- Хто ви? — запитав я, намагаючись звучати твердо, але голос тремтів. — Що ви робите в моїй студії посеред ночі?

Вона не відповіла одразу. Її голова ледь нахилилася, ніби вона розглядала щось у портреті. Мовчання тягнулося, наповнюючи кімнату напругою. Я чекав, відчуваючи, як пульс б’є у скронях. Нарешті вона заговорила знову:

- Ти талановитий. Цей портрет… він живий. Ти ніби влучив у саму суть.

Я зробив крок ближче, намагаючись розгледіти її. Світло лампи падало на мольберт, але її силует залишалося в тіні.

- Цієї людини не існує, — сказав я, відчуваючи, як слова застрягають у горлі. — Це просто образ. Я вигадав її.

Вона тихо засміялася — коротко, але так, що по спині пробігла дрож.

- Ти впевнений? — спитала вона, і її голос став глибшим, майже шепотом. — Вона так схожа на мене.

Я завмер. У голові промайнула думка, гостра й холодна: Гамма. Але цього не могло бути. Гамма — це сон, плід моєї уяви, створений у химерних видіннях. Вона не могла сидіти тут, у моїй студії, посеред ночі. Проте її силует — тонкий, із плавними лініями плечей — був до болю знайомим. Я відчув, як піт виступає на лобі, а серце б’ється так, ніби хоче вирватися з грудей.

- Хто ти? — повторив я, цього разу голосніше, але вона не відповіла. Замість цього вона повільно підвелася з крісла й обернулася.

Я хотів відступити, але нога зачепилася за ніжку стільця, і я ледь не впав, хапаючись за повітря. Її обличчя… його не було. Там, де мали бути очі, ніс, губи, була лише гладка, неприродна поверхня — ніби шкіра, але без жодної риси. Мій розум відмовлявся це сприймати. Я стояв, не в змозі відвести погляд, а жах повільно стискав груди, заважаючи дихати.

- Не бійся, — сказав її голос, але він звучав не з її рота, а десь у моїй голові, як відлуння сну. — Я не скривджу тебе.

Я відчув, як ноги підкошуються. Її рухи були занадто плавними, майже не людськими, коли вона ступила до мене. Вона простягнула руку, і я побачив її пальці — тонкі, бліді, але реальні. Жах накрив мене з головою. У голові закричав інстинкт: “Біжи!” Я розвернувся й кинувся до дверей, не озираючись. Дощ бив по обличчю, коли я вибіг на вулицю, але я не зупинявся. Мої кросівки гупали по мокрому асфальту, подих виривався з горла уривчастими хрипами. Я не знав, куди біжу, — просто геть від неї, від того, що не могло існувати.

Коли я зупинився, то зрозумів, що стою в міському парку, біля Палацу. Переді мною темнів канал — глибокий, із чорною водою, що відбивала слабке світло нічного неба. Дощ усе ще йшов, його краплі залишали брижі на поверхні. Я вдихав холодне повітря, намагаючись заспокоїтися, але серце гупало так, ніби хотіло розірвати ребра. Що це було? Чи я втрачаю розум? Утома, довгий день, сни про Гамму — може, усе це змішалося, і я бачу те, чого немає?

Раптом я почув хрускіт гравію за спиною. Кроки — тихі, але чіткі. Я обернувся, і моє серце пропустило удар. Там стояла моя дружина. Вона тримала парасольку, її волосся було мокрим від дощу, а обличчя блідим від тривоги.

- З тобою все гаразд? — спитала вона, підходячи ближче. Її голос тремтів. — Мені подзвонили сусіди, сказали, що бачили, як ти біг вулицею. Я так злякалася.

Я дивився на неї, намагаючись зібратися з думками.

- Я… — почав я, але слова застрягли. — Я бачив щось. У студії. Це було… не знаю, як пояснити.

Вона підійшла ще ближче й поклала руку мені на плече. Її пальці були холодними, але дотик — знайомим, рідним.

- Розкажи, — сказала вона тихо. — Що сталося?

Я відвів погляд, дивлячись на воду. Як розповісти про те, що звучить як божевілля? Я зітхнув і похитав головою.

- Мабуть, я просто втомився, — пробурмотів я. — Це все через недосипання. Мені здалося… щось.

Вона не наполягала. Просто стояла поруч, тримаючи парасольку над нами обома. Дощ стікав по її плащу, і я відчув, як її тепло потроху проганяє мій страх. Ми мовчали, слухаючи, як краплі б’ють по воді. Але одна думка не давала мені спокою.

- Як ти дізналася, що я тут? — спитав я раптом, повертаючись до неї. — У парку, посеред ночі?

Вона подивилася на мене, і її очі — зелені, глибокі — блиснули в тьмяному світлі ліхтаря. На мить її обличчя здалося мені нечітким, ніби розмитим дощем. Мій шлунок стиснувся.

- Ти ж сам мене покликав, — сказала вона, і її голос був спокійним, надто спокійним, але з ледь помітною теплотою, що долинала ніби з іншого світу.

Я відсахнувся, відчуваючи, як страх холодною хвилею розливається в грудях. Її очі не відпускали моїх і я помітив, як її риси розпливаються — повільно, наче фарба, що стікає з полотна. На мить мені здалося, що я бачу Гамму — її силует, її зелені очі, її каштанове волосся. Але це була моя дружина… чи ні? У пам’яті спалахнув образ: блиск совиних очей на дорозі, скрегіт колес на мокрому асфальті, що повернув мене до тями, коли я мало не заснув за кермом. Мої руки затремтіли — невже це була вона?

- Хто ти? — прошепотів я і мій голос тремтів, ніби стоячи на межі.

Вона не відповіла. Її рука легенько стиснула моє плече і в цьому дотику було щось захисне, ніби вона намагалася втримати мене. Я відчув тепло — не лише її пальців, а й чогось глибшого, що пронизувало мене, як відлуння її турботи в снах. Але мої ноги інстинктивно зробили крок назад, шукаючи тверду землю. П’ята зависла в порожнечі і я відчув, як тіло втрачає рівновагу. Світ хитнувся і холодна вода каналу поглинула мене. У цю мить я почув її крик — схвильований, пронизливий, ніби вирвався з глибини душі.

Я поринув глибше, у невідоме, де не було ні верху, ні низу. Темрява обіймала мене, але я відчув себе, наче той образ з моєї власної картини, що плив в синіх глибинах перед величезним оком. Мої обриси були м’якими, майже примарними, ніби я розчинявся у воді, а навкруги безмежна темрява, наче зіниця — темна, жива, пильна. Її погляд пронизував мене і я відчув, як стаю поступово з нею одним цілим. У цій темряві я згадав очі — зелені очі Гамми, сповнені ніжності й страху за мене. Десь на краю свідомості пролунав шелест крил, м’який і заспокійливий, ніби вона була поруч, оберігаючи мене.

Видихай… Я випустив повітря з легень, чекаючи задухи, але раптом зрозумів, що дихаю. На повні груди. Під водою. Це було легко, природно, ніби вода стала повітрям, а я — її частиною. У цю мить розум остаточно прояснився: це сон. Як на мосту в парку, як на набережній із Гаммою, коли вона говорила про ілюзії, що створює мій розум. Але її крик все ще відлунював у мені, сповнений турботи, що тримала мене, ніби невидима рука. Світ навколо почав танути, розсипаючись на частинки, ніби декорації, що втрачають форму. Я відчув її тепло — невидиме, але близьке, ніби вона пливла поруч, оберігаючи мене від темряви.

Я прокинувся.