5
Одного разу, коли мені виповнилося років шість, наша родина поїхала відпочивати на Азовське море. Шлях туди з Києва, та ще й на машині, був не близьким. Батьки скооперувалися з друзями, і ми вирушили на відпочинок двома машинами. Виїхали з першими променями сонця, а прибули вже пізнього вечора, зробивши по дорозі привал під самотнім деревом біля дороги.
З тієї поїздки я запам’ятав безліч приємних подій і атмосферу самого місця. Пляж із мушлями й мілким морем, нескінченні трав’яні степи з величезною кількістю равликів, деяких з яких ми з сестрою навіть спробували на смак із цікавості. І старі вагони поїздів, які тепер використовували як житлові корпуси для відпочивальників. Але одна прогулянка закарбувалася в моїй пам'яті назавжди.
Пізнього вечора ми всією компанією прогулювалися вздовж моря. Літнє тепло ще не зникло, повітря пахло солоною свіжістю, а по спокійному морю ковзали човни рибалок, що поверталися з уловом. Над усім пейзажем панував великий, яскраво-червоний місяць, який тільки-но почав підніматися над горизонтом. Мій дитячий розум був у дикому захваті й збентеженні. Звичайно, я ще не знав про ефект розсіяного через атмосферу світла. Я вперше бачив щось подібне і не міг заспокоїтися.
- Це знак! — з хвилюванням говорив я. — Може, скоро кінець світу?
Мене запевнили в природному походженні цього явища. Але краса місяця, попри це, однаково всіх зачаровувала. Пейзаж виглядав містично прекрасним. Ми зробили групове фото на тлі й пішли в бік дому. Місяць тим часом поступово змінював відтінки від червоно-помаранчевих до звичного білого кольору, остаточно мене заспокоївши.
Тієї ж ночі мені приснився сон, який заворожував своєю красою.
Я стою на краю невеликого обриву біля моря, навколо — спокійна південна ніч, штиль. Пейзаж нагадував Азію: в морі я бачив невелике селище на палях і човни, що спокійно хитаються, прив’язані до пірса. У будинках, то тут, то там, виднілися самотні теплі вогники світильників. Ідилічна картина, над якою, прямо навпроти мене, завис величезний яскраво-червоний місяць. Його місячна доріжка блищала на воді в моєму напрямку.
Якийсь час я просто спостерігав за відкритим пейзажем, доки не подув порив вітру, і на горизонті не з’явилася похмура темна маса. Вона, як чорна стіна, швидко наближалася до берега. Рибалка задзвонив тривожно в дзвін. І час, наче, уповільнив свій біг, розкриваючи весь масштаб події. Вода спочатку відступила від берега на сотню метрів, оголивши дно, повне мушель і крабів, а потім, стіною води заввишки п’ятдесят метрів, поглинула будинок за будинком усе селище.
Останнє відлуння дзвона затихло, і вода з гучним гуркотом впала на мій берег.
Я прокинувся.
З того часу цунамі стали частими гостями моїх снів. Я навчився їх не боятися, адже спокійно дихав під водою, а плавати у затопленому світі мені не набридало. До того ж вода завжди була кришталево чистою, що зовсім нереалістично, але дуже красиво. Це був світ спокою й сили, де я відчував себе частиною чогось більшого. Саме це явище викликало в мені скоріше приємний трепет перед силою природи, яка здатна перевернути з ніг на голову навіть найзвичайніший сон.
Нещодавно я натрапив на ту стару групову фотографію, зроблену на узбережжі. Ми освітлені яскравим спалахом на тлі чорного фону. А над нами — лише маленька червона цятка, той самий місяць. І ніколи б не подумав, що саме так вразило того маленького хлопчика на фото.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!