58
Я завжди боявся, що межа між сном і реальністю може зникнути. Що вона розтане тихо й непомітно, сплететься в щось щільне, нерозривне, де одне не відокремити від іншого. Останнім часом це відчуття стало гострішим — ніби сон просочується в мої дні, а реальність набуває дивних, химерних рис, які я бачив лише у снах. Я хочу прокинутися, розірвати цю пелену, побачити світ чітко, без тіней, що тремтять на межі зору. У снах я опанував щось — силу волі, здатність бачити й відчувати глибше, — і тепер мені здається, що це може прорости в реальність. Іноді я думаю, що це схоже на просвітлення, коли розум очищається від усього зайвого. Але я не дійшов до цього через медитації чи книги. Мій шлях проліг через сни — темні, безмежні, сповнені таємниць, які я досі не можу розгадати.
Цього ранку я стояв на залізничному переході, чекаючи, поки пройде швидкісний трамвай. Його гудіння вібрувало в моїх грудях, холод металевих поручнів обпікав долоні, а стукіт коліс відбивав ритм, що гучно стверджував: це реальність. Світ навколо був міцним — бетон під ногами, запах машинного мастила в повітрі, голоси людей, що поспішали повз. Жоден шов не видавав його несправжності. Але щось у поглядах перехожих притягувало мою увагу. Їхні очі — темні, світлі, глибокі — здавалися крихітними озерами, що ховали в собі більше, ніж я міг зрозуміти. Вони ніби кликали: "Дивись уважніше". Я відчував це щоразу, коли хтось ненароком зустрічався зі мною поглядом — коротка мить, що залишала в голові тихий відгомін.
Як часто ми дивимося одне одному в очі? Не відводимо погляд, не ховаємося за словами чи посмішками? Хвилину, дві, без сорому, без бар’єрів? Для більшості це складніше, ніж стояти перед кимось без одягу. У такому погляді душа відкривається — беззахисна, гола. Але мені довелося пройти через це. На вечірці з нагоди дня народження моєї подруги-художниці Лени все почалося з жарту. Ми сиділи в її просторій квартирі — у новобудові, із високими стелями й великими вікнами, через які лилося тьмяне світло вечірнього міста. Стіни були завішані її картинами: безліч портретів, з виразними очима, дивилися на нас із полотен. Хтось із гостей, тримаючи келих вина, кинув ідею:
- Лена малювала очі. То давайте подивимося одне одному в очі — і розкажемо, що відчули!
Усі засміялися. Хтось жартома закотив очі, хтось похитав головою, але всі погодилися. Ми розбилися на пари, посідали навпроти одне одного — на диванах, стільцях, навіть на підлозі, де лежав старий килим із потертим візерунком. Спершу кімната гуділа від жартів і ніякових посмішок. Люди переглядалися, хихотіли, поправляли волосся. Але коли я сів навпроти своєї пари — високого хлопця з короткою бородою, якого я бачив уперше, — сміх стих. Я занурився в його погляд, і щось змінилося.
Моя практика малювання стала якорем. Я звик вдивлятися в деталі — у гру світла, у форми, у відтінки. Але тут усе було інакше. Спершу я помітив його очі — сірі, з темними крапками навколо зіниць. Потім обличчя почало втрачати чіткість. Риси розпливалися, ніби я дивився через запітніле скло. Матеріальність зникала, і залишалася тільки безодня — темна зіниця, що втягувала мене всередину. У ній мерехтіло світло, слабке, але живе, ніби відображення далеких зірок. Я зосередився ще сильніше, і тоді все довкола — його ніс, вилиці, стіни кімнати, приглушені голоси гостей — почало тонути в густому червонуватому тумані. Тільки центр залишався ясним — його очі, що не відпускали мій погляд.
На піку цього відчуття його обличчя змінилося. Воно було спокійним, нерухомим, але для мене почало спотворюватися. Пропорції зсувалися: очі ставали ширшими, рот витягався, вилиці гнулися в дивні кути. Це скидалося на маски, які я бачив у снах — химерні, мінливі, коли знайоме обличчя раптом тріскається, відкриваючи чужу суть. Я кліпнув, намагаючись повернути реальність, але зміни не зникали. Серце закалатало в грудях, і я спіймав себе на думці: невже це реальність? Чи лише її відлуння, що просочилося з моїх сновидінь? Я відвів погляд, і туман розсіявся. Хлопець усміхнувся, ніби нічого не помітив, і запитав:
- Ну що, як тобі?
- Дивно, — відповів я тихо, не знаючи, як пояснити те, що бачив.
Тієї ж ночі вечірка тривала. Люди гуділи навколо столу, заставленого закусками й пляшками вина. Сміх, брязкіт келихів, запах кави з кухні — усе зливалося в гамірний фон. Лена стояла в центрі, її темне волосся виблискувало під світлом люстри, коли хтось підняв келих для тосту.
- Одразу видно, яка ти чудова людина! — вигукнув чоловік у светрі, тримаючи вино в руці. — Подивися, скільки талановитих зібралося тут сьогодні. Ти притягнула нас до себе — усі ми це ти!
Гості засміялися й підняли келихи, але його слова вдарили в мене, як грім. Я стояв осторонь, біля вікна, тримаючи в руках холодний келих, і відчув, як по спині пробігає холодок. Це було дежавю — гостре, різке, ніби укол у скроню. Я чув щось схоже раніше, у сні, де голоси шепотіли в темряві, повторюючи схожі слова.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!