ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ
Ти знаєш, рук твоїх тепло
Турбота, ласка і любов твоя –
Все це в житті допомогло,
Мамуся мамина, бабусенько моя!
П’ятиповерхівка, в якій мешкав Титаренко Вова з бабусею, «вражала» своїм убогим виглядом. Особливо разюче це впадало в око, адже поруч рік тому побудували елітну багатоповерхівку з тонованими скляними балконами, кондиціонерами та численними біленькими супутниковими тарілками, понатиканими де-не-де по стінах. У багатоповерхівці усе «кричало» грошами та статусом, а на «хрущовку», що стояла, немов бідна родичка, поруч, без жалю не можна було дивитися.
Коли я увійшла до під’їзду, то ледве не залишила в парадному весь свій небагатий обід – у ніс різонув сморід котячих та собачих випорожнень. Деякі свіжі випорожнення (чиї не знаю, діагностику не проводила) все ще лежали у куточках на сходових майданчиках. Я ніколи ще не підіймалася на четвертий поверх так швидко, затиснувши носа двома пальцями правої руки. Вимушений рекорд!
Подзвонила у двері з набитою цифрою «15», але мені не відчинили. Я дзвонила зі школи Вовиній бабусі, щоб попередити про свій візит, але слухавку ніхто не взяв, тому на свій страх та ризик приперлася. І вже жалкувала про таке необачне рішення. Постояла хвилин п’ять, періодично відкриваючи носа й зразу ж закриваючи, і вже збиралася йти, коли двері повільно прочинилися, й на порозі з’явилася невеличка старенька жіночка з очами, як у Вови.
— Доброго дня! Ви Тамара Гнатівна, бабуся Вови? – на всяк випадок спитала, щоб не втрапити не за призначенням.
— Так, а ви класний керівник Вови? – м’яким приємним голосом спитала жіночка.
— Так, - подарувала посмішку, щоб розташувати до себе людину. - Можу з вами поговорити?
— Звичайно! Проходьте швидше, а то тут у нас усі аромати Франції, дістали кошатники із собачниками, ніякого спасу з ними. Вови зараз немає вдома, але скоро буде, - Вовина бабуся пропустила мене у прихожу й зачинила спочатку одні двері, а потім другі.
— А Вова нам і не потрібен. Я власне до вас, - скинула плаща й переступила поріг, немов утрапила в інше життя. Брудний коридор з налузаним насінням й смородом котячих та собачих фекалій змінився ароматом нещодавно спечених булочок з корицею. Приємний запах не тільки згладив неприємний сморід коридору, але й збудив апетит – згадала, що обід був нашвидкуруч й в економному варіанті.
— Мій онук щось скоїв? Він такий непутящий, - почала старенька, пропускаючи мене до вітальні й підштовхуючи ніжними рухами до дивану. Сама ж старенька сіла у невеличке крісло, на якому в куточку було заштовхнуте в’язання. Я хотіла було почати розповідати про всі походеньки Вови. У мене вже була підготовлена промова. Методично я позбирала все, що накоїв цей телепень Титаренко Вова: скільки уроків зірвав, кого послав у невідомі країни з гидкими назвами, кому підніс дулю, кого обізвав «коза»… Але на маленькому столику я помітила чималу купку різних ліків. Придивилася й впізнала: валідол, спазмалгол, валер’янку, пумпан… Серцеві пігулки. «У жінки хворе серце!» - промайнуло у моєму мозку, і я забула всю ту доповідь, яку методично правильно готувала, як описано в підручнику педагогіки. Тамара Гнатівна вже сиділа, як на голках, й нервувалася, заломлюючи свої висушені роками пальці, готуючись до неприємної розмови. Треба було терміново заспокоювати жінку. Я знову вирішила підійти оригінально. Просто поговорити.
— Ні. Ваш онук нічого поганого не робив. Просто я вирішила познайомитися з усіма батьками дітей, яких буду вчити й вести ці два роки, - я так майстерно починала брехати, виправдовуючи себе тим, що віртуозна брехня – це різновид творчості.
— Ну слава Богу, а то Вовку тільки сварять. А він не поганий. Ходімте краще на кухню, я вам чайку смачного заварю. Ви такого не пили ще ніколи, - Тамара Гнатівна пошаркала своїми об'ємними саморобними капцями (видно, рукодільничає жінка не на жарт) в бік кухні. Я пішла за нею. Невеличка кухонька, але чистенька й затишна! На табуретках зв’язані методом печворк подушки – щоб не холодно було. Посередині встеленого блакитною клейонкою столу стояла вазочка з цукерками та пряниками, обтягнена накрохмаленою зв’язаною гачком серветкою «медуза». Маленька бабуся набрала води й поставила чистенький акуратний чайник на вогонь. Чим більше я спостерігала за Тамарою Гнатівною, тим частіше себе ловила на думці, що Вовина бабуся дуже схожа на мою бабусю Надю, мамину маму: така ж інтелігентність рухів і естетизм у кожній дрібниці.
— Пригощайтеся поки що булочками, - серветку з мисочки було знято й моєму зору постала чарівна картина у вигляді апетитних зарум’янених булочок. - Зараз закипить чайник. Як знала, що гості будуть, булочок напекла. Вовка їх так любить. Недаремно мені великий кошлатий пес наснився. Друг на поріг! І синички у вікно клювали, - далі вона захопилася розповіддю про онука. Я бачила, як їй були приємні спогади про кумедного й хорошого Вову в дитинстві. Тамара Гнатівна навіть принесла із зали альбом з фотографіями. І я поринула в цікаву розповідь про щасливу родину – родину Вови Титаренка.
— Людочка, моя донька, мама Вови, така щаслива була, коли Вовка народився. Всі казали, що Вовка на дівчинку схожий. Паша, батько Вовки, таким гарним батьком був, - Тамара Гнатівна перегортала сторінку за сторінкою, я слухала й хотілося слухати цей оксамитовий голос. – Паша любив у лотереї різні грати. Йому щастило, дуже щастило. Одного разу багато виграв, і ось тоді купили машину. А потім… Вовка в п’ятому класі був, коли вони розбилися на машині. Паша чудово керував, їздив правильно, але назустріч п'яний трапився. Онук тоді вчитися перестав, переживав страшенно. Воно ж і зрозуміло, дитині зразу й матір, і батька втратити. Ще на один рік його залишили в школі через те, що не встигав. А він не дурний. До п’ятого класу був відмінником. На карате ходив, у басейн плавати.
Чайник закипів. Тамара Гнатівна підхопилася на його свист і швидко залила накидані у невеличку каструльку травки. І дійсно, тільки вона залила ці травки кип’ятком, як аромат рознісся по всій кімнаті. Старенька ближче підсунула миску з булочками до мене й ласкаво запропонувала скуштувати. Такої смакоти я не пробувала ніколи.
- А що за чай? – поцікавилася я.
- М’ята, меліса, смородина й листя суниці. Дуже корисний. Ми не купуємо чай в магазині, збираємо самі на дачі влітку.
- На дачі? – перепитала я, зачепившись за інформацію.
- Так, у нас є невеличка хатинка під Києвом. На літо ми туди перебираємося. Ось нещодавно зібрали картоплю з Вовкою й приїхали в Київ. Ви його не сваріть, що не з першого вересня до школи пішов. Він наздожене. Все переважно на Вовці, бо з мене який працівник? Знаєте, він такий вправний. Садити нам город сусід допомагав, а вибирали самі. Декілька мішків продали, то Вовці курточку й черевики купили. Хлопець росте.
То ось звідки засмага. Він ціле літо гарував на городі. І три тижні до школи не ходив, бо на городі порядок наводив. А піжонився, що на морі відпочивав. Звісно, перед дівчатами півнем ходив. Я посміхнулася про себе, але Тамарі Гнатівні нічого не сказала.
- То ви єдина його родичка? – спитала я по ходу розмови.
- Єдина, на жаль. Так хочеться, щоб він в люди вийшов до того, як я помру, - печально мовила старенька й зазирнула мені в очі, немов у саму душу. – Він же думає, що я не знаю, а щоб мені ліки купити потрібні, бо серце в мене непутяще, онук вечорами підробляє. Тяжко працює. А останнім часом зв’язався з хуліганами. Ви, якщо можна, накричіть на нього, а то мене він не слухає. Я не хочу, щоб він з тими Цибулями водився. Погана компанія.
- Обов’язково насварю, будьте певні, - тільки вимовила, як почула, що замок у дверях клацнув і приємний голос онука пролунав в коридорі:
- Бабуль, ти де? Так смачно пахнуть твої булочки, я вже слиною вдавився, - він увійшов на кухню усміхненим, але, побачивши мене, змінився на обличчі, й грубо спитав:
- А ви тут Софіє Костянтинівно яким макаром?
- Прийшла познайомитися з твоєю бабусею, - спокійно відповіла я. Нехай тепер їжачиться і вдає з себе хама. Я-то знаю, який він насправді. - Вже йду, не буду вам заважати, юначе. Вибачте, що дозволила собі з’їсти дві булочки, які пекла вам ваша чудова бабуся, - щоб розминутися, мені довелося пройти повз нього так щільно, що він засоромився. А я швидко подякувала Тамарі Гнатівні за гостинність і вискочила в коридор. Затуливши носа рукою, промчала стрілою по сходах аж до самої вулиці.
Вовка наздогнав мене аж біля автобусної зупинки. Схопив за руку й різко повернув обличчям до себе:
- Ти жалітися на мене приходила? — гаркнув, а в самого така безпорадність в очах.
- По-перше, ви приходили, - вперто переучувала я.
- Зрозумів, на ви й пошепки. У неї дуже хворе серце. Кажи мені все, що хочеш. Хочеш бий, принижуй, викликай на педраду, але її не чіпай. Ще раз додому прийдеш… прийдете – за мить сходами спущу!
— Більше не прийду, не кип’ятись. Я твоїй бабусі нічого поганого не сказала. А ти й сам би не нервував її. Чудова вона людина. Так любить тебе. Я тобі, між іншим, заздрю. Бережи її. А мені не варто погрожувати. Не боюсь. Знаю, що ти не такий, як хочеш видаватися. Вибач, мій автобус, - я просто метеликом влетіла до автобуса й коли він поїхав, провела поглядом спантеличеного Вовку, що лишився на зупинці.
Наступного дня Вовка з опущеною головою підійшов до мене й простяг пакунок з травами та булочками:
- Це вам від бабусі. Чай. Нерви заспокоює. І булочки.
- Дякую, Вова,- цей чай я згадувала увесь вечір.
- І ще. Вона просила вас, якщо буде час, зайти до неї. Хоче потоваришувати.
- А ти мене не спустиш зі сходів? – лукаво спитала я, усміхаючись.
- Нє-а. Ви їй сподобалися. І ще… Дякую, що про двійки мої не сказали.
- Я пообіцяла, що ти будеш вчитися, - вирішила скористатися моментом. Я відшукала його слабке місце. Він зробить все, що завгодно, заради своєї бабусі. Я відчула, що зможу ще напоумити це здорове й непутяще дитя.
- Ну це ви взяли на себе забагато. Хочу подивитися, як це у вас вийде, - він нахабно пройшов мимо, а я відзначила, що отримала маленьку, але все ж перемогу. Вова ще не знав, що то я тільки здаюсь маленькою й тендітною. Насправді сильна, коли треба — дуже сильна. А ще цілеспрямована.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!