Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК
  • ГЛАВА 2 ЖАННА ГРИГОРІВНА
  • ГЛАВА 3 ДИРЕКТОР
  • Глава 4 ВІДМІННИКИ
  • Глава 5 ДЕНИС АГЄЄВ
  • Глава 6 БЕРЕЦЬКА АНАСТАСІЯ
  • Глава 7 ЗАГОРСЬКА НАТАША
  • Глава 8 ВІГУРА ОЛЕКСАНДР
  • Глава 9 БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ
  • ГЛАВА 10 СПОКІЙ МЕНІ ЛИШЕ СНИТЬСЯ
  • ГЛАВА 11 ВІЗИТ ДО БАТЬКІВ
  • ГЛАВА 12 ВОВА ТИТАРЕНКО
  • ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ
  • ГЛАВА 14 Єлена Прекрасна
  • ГЛАВА 15 ЮРА ГАГАРІН
  • ГЛАВА 16 ДІМА СКВОРЦОВ
  • ГЛАВА 17 ТВОРЧІСТЬ НА ПАРКАНІ
  • ГЛАВА 18 ПЕДАГОГІЧНА РАДА
  • ГЛАВА 19 ПЕДАГОГІЧНІ ЛЯПИ
  • ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ
  • ГЛАВА 21 НЕБЕЗПЕЧНА ІГРАШКА
  • ГЛАВА 22 НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ
  • ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО
  • ГЛАВА 24 ПОШУК РОБОТИ
  • ГЛАВА 25 НОВИЙ РІК
  • ГЛАВА 26 ДІД МОРОЗ І СНІГУРОНЬКА
  • ГЛАВА 27 ТРЕТЯ ЧВЕРТЬ
  • ГЛАВА 28 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 29 СТАТТЯ
  • ГЛАВА 30 ВИКУП
  • ГЛАВА 31 ІСПИТИ
  • ГЛАВА 32 РЕМОНТ
  • ГЛАВА 33 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВОВКИ
  • ГЛАВА 34 ЛІТО
  • ГЛАВА 35 ЗНОВУ ШКОЛА!
  • ГЛАВА 36 НОВЕНЬКІ
  • Глава 37 День учителя
  • ГЛАВА 38 РОМАНТИКА НА ДАХУ
  • Глава 39 МАКУЛАТУРА Й МЕТАЛОБРУХТ
  • ГЛАВА 40 ПОЇЗДКА В КАРПАТИ
  • ГЛАВА 41 В ГОРАХ ГАРНО, АЛЕ ВДОМА - КРАЩЕ
  • ГЛАВА 42 ВІдлуння війни
  • ГЛАВА 43 МІСІЯ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ
  • ГЛАВА 44 ДОГАНА І ПОДАРУНКИ
  • ГЛАВА 45 КУРСИ
  • ГЛАВА 46 НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ
  • Глава 47 СВЯТО КОХАННЯ
  • ГЛАВА 48 ВТЕКЛА
  • ГЛАВА 49 НЕДОЗВОЛЕНА БЛИЗЬКІСТЬ
  • ГЛАВА 50 ПСИХОЛОГ
  • ГЛАВА 51 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК РОКУ
  • ГЛАВА 52 І В ЩАСТІ, І В ГОРІ...
  • ГЛАВА 53 ЗНАЙОМСТВО З БАТЬКАМИ
  • ГЛАВА 54 УТРЯСЛОСЯ
  • ГЛАВА 55 СОФІЇВКА
  • ГЛАВА 56 ВИПУСКНИЙ. Частина 1
  • ГЛАВА 57 ВИПУСКНИЙ Частина 2
  • ГЛАВА 58 ПЕРЕЇЗД
  • ГЛАВА 59 РОЗЧАРУВАННЯ
  • ГЛАВА 60 ВТЕЧА
  • ЕПІЛОГ
  • P.S. ЮВІЛЕЙ
  • ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ

    Ти знаєш, рук твоїх тепло

    Турбота, ласка і любов твоя –

    Все це в житті допомогло,

    Мамуся мамина, бабусенько моя!

    П’ятиповерхівка, в якій мешкав Титаренко Вова з бабусею, «вражала» своїм убогим виглядом. Особливо разюче це впадало в око, адже поруч рік тому побудували елітну багатоповерхівку з тонованими скляними балконами, кондиціонерами та численними біленькими супутниковими тарілками, понатиканими де-не-де по стінах. У багатоповерхівці усе «кричало» грошами та статусом, а на «хрущовку», що стояла, немов бідна родичка, поруч, без жалю не можна було дивитися.

    Коли я увійшла до під’їзду, то ледве не залишила в парадному весь свій небагатий обід – у ніс різонув сморід котячих та собачих випорожнень. Деякі свіжі випорожнення (чиї не знаю, діагностику не проводила) все ще лежали у куточках на сходових майданчиках. Я ніколи ще не підіймалася на четвертий поверх так швидко, затиснувши носа двома пальцями правої руки. Вимушений рекорд!

    Подзвонила у двері з набитою цифрою «15», але мені не відчинили. Я дзвонила зі школи Вовиній бабусі, щоб попередити про свій візит, але слухавку ніхто не взяв, тому на свій страх та ризик приперлася. І вже жалкувала про таке необачне рішення. Постояла хвилин п’ять, періодично відкриваючи носа й зразу ж закриваючи, і вже збиралася йти, коли двері повільно прочинилися, й на порозі з’явилася невеличка старенька жіночка з очами, як у Вови.

    — Доброго дня! Ви Тамара Гнатівна, бабуся Вови? – на всяк випадок спитала, щоб не втрапити не за призначенням.

    — Так, а ви класний керівник Вови? – м’яким приємним голосом спитала жіночка.

    — Так, - подарувала посмішку, щоб розташувати до себе людину. - Можу з вами поговорити?

    — Звичайно! Проходьте швидше, а то тут у нас усі аромати Франції, дістали кошатники із собачниками, ніякого спасу з ними. Вови зараз немає вдома, але скоро буде, - Вовина бабуся пропустила мене у прихожу й зачинила спочатку одні двері, а потім другі.

    — А Вова нам і не потрібен. Я власне до вас, - скинула плаща й переступила поріг, немов утрапила в інше життя. Брудний коридор з налузаним насінням й смородом котячих та собачих фекалій змінився ароматом нещодавно спечених булочок з корицею. Приємний запах не тільки згладив неприємний сморід коридору, але й збудив апетит – згадала, що обід був нашвидкуруч й в економному варіанті.

    — Мій онук щось скоїв? Він такий непутящий, - почала старенька, пропускаючи мене до вітальні й підштовхуючи ніжними рухами до дивану. Сама ж старенька сіла у невеличке крісло, на якому в куточку було заштовхнуте в’язання. Я хотіла було почати розповідати про всі походеньки Вови. У мене вже була підготовлена промова. Методично я позбирала все, що накоїв цей телепень Титаренко Вова: скільки уроків зірвав, кого послав у невідомі країни з гидкими назвами, кому підніс дулю, кого обізвав «коза»… Але на маленькому столику я помітила чималу купку різних ліків. Придивилася й впізнала: валідол, спазмалгол, валер’янку, пумпан… Серцеві пігулки. «У жінки хворе серце!» - промайнуло у моєму мозку, і я забула всю ту доповідь, яку методично правильно готувала, як описано в підручнику педагогіки. Тамара Гнатівна вже сиділа, як на голках, й нервувалася, заломлюючи свої висушені роками пальці, готуючись до неприємної розмови. Треба було терміново заспокоювати жінку. Я знову вирішила підійти оригінально. Просто поговорити.

    — Ні. Ваш онук нічого поганого не робив. Просто я вирішила познайомитися з усіма батьками дітей, яких буду вчити й вести ці два роки, - я так майстерно починала брехати, виправдовуючи себе тим, що віртуозна брехня – це різновид творчості.

    — Ну слава Богу, а то Вовку тільки сварять. А він не поганий. Ходімте краще на кухню, я вам чайку смачного заварю. Ви такого не пили ще ніколи, - Тамара Гнатівна пошаркала своїми об'ємними саморобними капцями (видно, рукодільничає жінка не на жарт) в бік кухні. Я пішла за нею. Невеличка кухонька, але чистенька й затишна! На табуретках зв’язані методом печворк подушки – щоб не холодно було. Посередині встеленого блакитною клейонкою столу стояла вазочка з цукерками та пряниками, обтягнена накрохмаленою зв’язаною гачком серветкою «медуза». Маленька бабуся набрала води й поставила чистенький акуратний чайник на вогонь. Чим більше я спостерігала за Тамарою Гнатівною, тим частіше себе ловила на думці, що Вовина бабуся дуже схожа на мою бабусю Надю, мамину маму: така ж інтелігентність рухів і естетизм у кожній дрібниці.

    — Пригощайтеся поки що булочками, - серветку з мисочки було знято й моєму зору постала чарівна картина у вигляді апетитних зарум’янених булочок. - Зараз закипить чайник. Як знала, що гості будуть, булочок напекла. Вовка їх так любить. Недаремно мені великий кошлатий пес наснився. Друг на поріг! І синички у вікно клювали, - далі вона захопилася розповіддю про онука. Я бачила, як їй були приємні спогади про кумедного й хорошого Вову в дитинстві. Тамара Гнатівна навіть принесла із зали альбом з фотографіями. І я поринула в цікаву розповідь про щасливу родину – родину Вови Титаренка.

    — Людочка, моя донька, мама Вови, така щаслива була, коли Вовка народився. Всі казали, що Вовка на дівчинку схожий. Паша, батько Вовки, таким гарним батьком був, - Тамара Гнатівна перегортала сторінку за сторінкою, я слухала й хотілося слухати цей оксамитовий голос. – Паша любив у лотереї різні грати. Йому щастило, дуже щастило. Одного разу багато виграв, і ось тоді купили машину. А потім… Вовка в п’ятому класі був, коли вони розбилися на машині. Паша чудово керував, їздив правильно, але назустріч п'яний трапився. Онук тоді вчитися перестав, переживав страшенно. Воно ж і зрозуміло, дитині зразу й матір, і батька втратити. Ще на один рік його залишили в школі через те, що не встигав. А він не дурний. До п’ятого класу був відмінником. На карате ходив, у басейн плавати.

    Чайник закипів. Тамара Гнатівна підхопилася на його свист і швидко залила накидані у невеличку каструльку травки. І дійсно, тільки вона залила ці травки кип’ятком, як аромат рознісся по всій кімнаті. Старенька ближче підсунула миску з булочками до мене й ласкаво запропонувала скуштувати. Такої смакоти я не пробувала ніколи.

    - А що за чай? – поцікавилася я.

    - М’ята, меліса, смородина й листя суниці. Дуже корисний. Ми не купуємо чай в магазині, збираємо самі на дачі влітку.

    - На дачі? – перепитала я, зачепившись за інформацію.

    - Так, у нас є невеличка хатинка під Києвом. На літо ми туди перебираємося. Ось нещодавно зібрали картоплю з Вовкою й приїхали в Київ. Ви його не сваріть, що не з першого вересня до школи пішов. Він наздожене. Все переважно на Вовці, бо з мене який працівник? Знаєте, він такий вправний. Садити нам город сусід допомагав, а вибирали самі. Декілька мішків продали, то Вовці курточку й черевики купили. Хлопець росте.

    То ось звідки засмага. Він ціле літо гарував на городі. І три тижні до школи не ходив, бо на городі порядок наводив. А піжонився, що на морі відпочивав. Звісно, перед дівчатами півнем ходив. Я посміхнулася про себе, але Тамарі Гнатівні нічого не сказала.

    - То ви єдина його родичка? – спитала я по ходу розмови.

    - Єдина, на жаль. Так хочеться, щоб він в люди вийшов до того, як я помру, - печально мовила старенька й зазирнула мені в очі, немов у саму душу. – Він же думає, що я не знаю, а щоб мені ліки купити потрібні, бо серце в мене непутяще, онук вечорами підробляє. Тяжко працює. А останнім часом зв’язався з хуліганами. Ви, якщо можна, накричіть на нього, а то мене він не слухає. Я не хочу, щоб він з тими Цибулями водився. Погана компанія.

    - Обов’язково насварю, будьте певні, - тільки вимовила, як почула, що замок у дверях клацнув і приємний голос онука пролунав в коридорі:

    - Бабуль, ти де? Так смачно пахнуть твої булочки, я вже слиною вдавився, - він увійшов на кухню усміхненим, але, побачивши мене, змінився на обличчі, й грубо спитав:

    - А ви тут Софіє Костянтинівно яким макаром?

    - Прийшла познайомитися з твоєю бабусею, - спокійно відповіла я. Нехай тепер їжачиться і вдає з себе хама. Я-то знаю, який він насправді. - Вже йду, не буду вам заважати, юначе. Вибачте, що дозволила собі з’їсти дві булочки, які пекла вам ваша чудова бабуся, - щоб розминутися, мені довелося пройти повз нього так щільно, що він засоромився. А я швидко подякувала Тамарі Гнатівні за гостинність і вискочила в коридор. Затуливши носа рукою, промчала стрілою по сходах аж до самої вулиці.

    Вовка наздогнав мене аж біля автобусної зупинки. Схопив за руку й різко повернув обличчям до себе:

    - Ти жалітися на мене приходила? — гаркнув, а в самого така безпорадність в очах.

    - По-перше, ви приходили, - вперто переучувала я.

    - Зрозумів, на ви й пошепки. У неї дуже хворе серце. Кажи мені все, що хочеш. Хочеш бий, принижуй, викликай на педраду, але її не чіпай. Ще раз додому прийдеш… прийдете – за мить сходами спущу!

    — Більше не прийду, не кип’ятись. Я твоїй бабусі нічого поганого не сказала. А ти й сам би не нервував її. Чудова вона людина. Так любить тебе. Я тобі, між іншим, заздрю. Бережи її. А мені не варто погрожувати. Не боюсь. Знаю, що ти не такий, як хочеш видаватися. Вибач, мій автобус, - я просто метеликом влетіла до автобуса й коли він поїхав, провела поглядом спантеличеного Вовку, що лишився на зупинці.

    Наступного дня Вовка з опущеною головою підійшов до мене й простяг пакунок з травами та булочками:

    - Це вам від бабусі. Чай. Нерви заспокоює. І булочки.

    - Дякую, Вова,- цей чай я згадувала увесь вечір.

    - І ще. Вона просила вас, якщо буде час, зайти до неї. Хоче потоваришувати.

    - А ти мене не спустиш зі сходів? – лукаво спитала я, усміхаючись.

    - Нє-а. Ви їй сподобалися. І ще… Дякую, що про двійки мої не сказали.

    - Я пообіцяла, що ти будеш вчитися, - вирішила скористатися моментом. Я відшукала його слабке місце. Він зробить все, що завгодно, заради своєї бабусі. Я відчула, що зможу ще напоумити це здорове й непутяще дитя.

    - Ну це ви взяли на себе забагато. Хочу подивитися, як це у вас вийде, - він нахабно пройшов мимо, а я відзначила, що отримала маленьку, але все ж перемогу. Вова ще не знав, що то я тільки здаюсь маленькою й тендітною. Насправді сильна, коли треба — дуже сильна. А ще цілеспрямована.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.