ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Таємне кохання – солодкий дурман,

Таємне кохання – і правда й обман,

Такий вид кохання нам шлють небеса,

Вмирає душа і знов воскреса…

— Сонь, тут така справа. До кінця тижня потрібна стаття, - печальним голосом почала Наташка. – Одна тітка писала, але у неї це так сухо вийшло, якраз для «Юного техніка» годиться. Для «Світу філософії» теж нічого. Молодь здохне від великої кількості букв і нічого цікавого. Рятуй, коротше говорячи.

— А якщо конкретно, Наташ? – печально подивилася на три пачки творів. Стало дурно.

— Тема трохи глобальненька, «Місія людини на землі». Ну, ти зрозуміла, у чому зачепка? Це не я придумала, хлопчика взяли креативного редактора, таке витворяє. Прикол в тому, що потрібна думка підлітків. Я ось що думаю, ти ж усе одно зі своїми архаровцями твори пишеш. Подай їм ідейку, нехай напишуть, а ти потім з усього того цитаток назбираєш, ті, що цікавіші, а? Ти ж можеш, так, щоб за вуха від читання не відтягти? Плата – подвійний тариф. Годиться? – протараторила Наташка. І що ти їй скажеш? Що я зі своїми творами, які вже напроводила, розібратися не можу? Це вже мої проблеми.

— Добре, Наташа, у п’ятницю завезу, - в’яло, але погодилася. Треба було терміново вчитися говорити «ні»! Я ж позаштатний писака у них, тому можу не писати.

— А ти факс не хочеш завести? Не треба б було мататися по всьому місту? – між іншим запропонувала Наташка.

— Ось отримаю гонорар від статті по подвійному тарифу, тоді й заведу, - пожартувала я. Але думка мені сподобалася, тому відірвала жовтий листочок з клейкою основою й жирним маркером написала «Купити факс!». Хлоп – і листочку знайшлося містечко на боці шафки серед таких самих кольорових папірців – нагадувань. А що? Яскравеньбко і все перед очима, постійно мозолить очі, дзуськи забудеш. Дивись, колись і виконаєш.

За вікном була глибока осінь, темні хмари важким простирадлом затягли небо й лив затяжний дощ. Звичайний листопадовий дощ, а мої одинадцятикласники писали твір на тему: «Місія людини на землі». Щоб зміст був повнішим, навмисне тему озвучила минулого уроку й дала можливість підготуватися вдома, але за умови, щоб не списували шаблонні фрази й один у одного не здирали думки. Санкції окреслила зразу:

— Довго розбиратися не буду. Перший твір читаю й ставлю оцінку, а решта дублікатів отримують «2». І не важливо, хто списував, а хто сам писав. Цінуйте свою працю й не давайте трутням списувати. Навчіться висловлювати свою думку, нехай вона буде трохи кострубатою, зате вашою особистою. Перша оцінка – за зміст – йде у літературу, друга – за грамотність – у мову, – попередила. Тепер заповнювала журнал, відповідала на запитання й стежила за обличчями. Кожен творив по- своєму: хто ручку гриз, хто нігті, хто все-таки нахабно намагався здерти у сусіда, косо поглядаючи на мене: дивлюся чи відвернулася?

— Софіє Костянтинівно, а як писати слово «галактика»? З великої чи з маленької літери? - запитала Ліза. – А «Всесвіт»?

— Ого, куди Лізку понесло! Глобально мислить, - відразу коментар з іншого кінця класу. Це Діма Скворцов. Той і пише, і вклинюється в усі розмови. Я намагаюся не реагувати на його випади, бо як заведеться – не зупиниш.

— Слово «галактика» пишеться з маленької літери, а от «Всесвіт» з великої, – спокійно пояснюю. – Якщо мова про космос, а якщо «всесвіт» у значенні свого особистого світу, тоді теж із маленької. Це як «Батьківщина». Солідний масштаб – велика, локальний – невелика.

— Нічого не зрозумів, - Соколов прокинувся. Цьому пояснювати – язик можна зламати й вавку в голові заробити. Але ж я вчитель, то треба хоча б спробувати. Раптом знайду якийсь манівець до його мозку.

— Якщо Батьківщина- країна, то з великої писати треба, а якщо місцевість, де живеш – з маленької. Зрозумів? – бачу за виразом обличчя, що не зрозумів. Немає манівців, шкода. Може, колись утворяться.

— У тебе в творі такі слова, як «галактика», «Всесвіт», «батьківщина» є? – йду простим шляхом.

— Ні, я про інше пишу. Про тата з мамою, - зізнався Едік.

— Тоді розслабся й пиши своє. Потім зрозумієш, - дивлюсь, розслабився й далі почав активно шкрябати ручкою. Такий смішний, коли думає.

Доки нічого не питали, встигла написати списки класу для сторінок у журналі. Краєм ока спостерігала за Вовкою.

Вова Титаренко був серйозним, як ніколи. Половину уроку дивився у вікно, потім щось швидко списав із пом'ятого листочка й до кінця уроку сидів, втупившись у стіну, на якій висів портрет Вільяма Шекспіра. Здав зошит останнім і одразу втік. Мені навіть здалося, що боявся зустрічатись зі мною поглядом.

Наступного дня я не знайшла часу, щоб перевірити ці зошити. Довелося забрати додому, щоб увечері спокійно сісти та насолодитися думками своїх учнів. Я завжди любила читати роздуми на абстрактні теми. Учні виплескували у творах (і маленьких, і великих) такі несподівані думки. Раділа цікавим творам, як археолог, що знайшов артефакт там, де не очікував. А який ефект, коли найкращі твори я зачитувала у класі!

Розкрила зошит, щоб перевіряти черговий твір, і натрапила на вірш. Пробіглася по першим трьом рядкам. Впізнала почерк, але все одно для впевненості перевернула та подивилася на підпис зошита «Титаренка Володимира». Ну от і все, Соня. Те, чого ти боялася, відбулося. А я ж здогадувалася. Ось тепер читала:

На землі моя місія скромна,

Більше того – банально проста:

Хочу бути твоїм чоловіком,

Ну а ти – щоб дружина моя.

Для діток наших батьком я буду,

Обіцяю, любитиму сильно.

Ні, це план не якогось абсурду

І не зовсім все аж божевільно.

Хочу завжди з тобою я жити,

Голос чути твій кожного дня,

Будеш ранкам зі мною радіти,

Обіцяю любити щодня.

Смачно вмію обід зготувати,

Руки, ноги – усе при мені.

Можу впевнено гарантувати

Будеш жити, немов уві сні.

Я освіту отримаю гідну,

Обіцяю, що не підведу.

І роботу знайду я солідну,

Я серйозний, і це доведу.

Хочу бути з тобою щоразу,

І пройти спільним шляхом до мрій,

Щоб прожити до старості разом

Чути ніжне від тебе «лиш мій».

Хочу бути твоєю опорою,

Підставляти, як важко, плече,

Щоб ти теж не була суворою,

Щоб любила, як я, гаряче.

Мрію стати твоєю відвертістю,

Щоб дивилася в очі, як в душу,

Дістаю тебе часто упертістю,

Та повір, впертим буди я мушу.

Я твоя насолода, учителько,

Не дивись, що я менший, ніж ти,

Ти дозволь нам з тобою любесенько

Дружно разом в майбутнє зайти

Стопудово для тебе народжений

Чоловіком, і другом, коханцем.

Вірю: Богом тобі … лише суджений

В нашій казці… з красивим кінцем…

І що ставити? Руки дрижать, серце калатає, ручку втримати не здатна. Нічого не поставила, зошит закрила й відклала. Як можна оцінити сповідь? Чи зізнання? Отак перевіриш зошити і тахікардію схопиш. Пішла в аптеку, купила три каламарчики валер’янки. Накапала, напилася, відчула себе задоволеною кішкою й заснула.

Наступного дня Вовка зазирнув до мене у підсобку після уроків.

— Тобі чого? – спитала нервово, знаючи відповідь.

— Я за зошитом. Ти вже перевірила? Там віршик накрапав…

— Прочитала твою поему. Якщо чесно, не розумію…

— А чо не зрозуміло? Нормальною мовою написав. Віршик, як ти любиш. Пробач, не Єсенін, але старався. І здається нехіло так вийшло. Сам був в шоці.

— Зачини двері й давай поговоримо. Сил моїх більше немає.

Він слухняно клацнув замком і повільно підійшов до столу.

— Це такий розіграш, Вова? – я подивилася йому в очі й прочитала – «ні, й не мрій!»

— Соня, ти не могла не відчувати, наскільки сильно я в тебе закохався. І не роби вигляд, що це не взаємно. Я ж тобі давно подобаюся. І ти мені також. І це серйозно. Я тобі більше скажу, - це назавжди. Я знаю, що ти зараз мені будеш втирати: я учень, ти училка, ти старша, я малий. І уся ця хрень неважлива. Це умовності. А головне – любов. І я, Соня, однолюб. Мені так бабуля сказала. Усікаєш зв'язок?

— Ну от що, однолюб, за вірш – п’ять, дійсно гарно, а за тему – нічого. Йди й пиши нормальний твір у прозі, - і я віддала йому зошита, але Вова відклав його на стола. За мить він зблід, і мені здалося, що його навіть пересмикнуло.

— Тобі погано, Вова? – захвилювалася я. – Та заради Бога, можеш не писати ти цей твір, - помацала його лоба, боячись, щоб не температура – всі ознаки захворювання.

— Мені прекрасно, Соня. Особливо, коли ти так близько. Вибач, але це сильніше за мене. Я тебе дуже люблю…

А я не могла підняти на нього свої очі. Розуміла, що мушу витримати тактовну паузу, м'яко заспокоїти цього хлопчика, не образивши, не принизивши… І я це вміла. Адже я чула чимало зізнань у коханні! І від солідних чоловіків, і від донжуанистих красенів, і від юних хлопчиків теж… Ці слова мені кричали, шепотіли, писали, говорили просто очима… Я вміла обдаровувати всіх загадковою усмішкою та вислизати, майже завжди безболісно.

— Я тебе дуже люблю! Найсильніше у світі, - прошепотів Вовка. Звідкись із грудей вилетіла гаряча хвиля, наче я зробила великий ковток коньяку. Палкою блискавкою пройшлася під серцем з такою силою, що я навіть притиснула до грудей руки. Мені навіть стало важко дихати. А треба було просто сказати у відповідь слово - дрібничку. А я не змогла себе змусити все зробити так, як треба: правильно, мудро, раціонально. Я взагалі вже важко контролювала себе. Що зі мною робило зізнання цього хлопчика? Чому я раніше не відчувала нічого подібного, чому ніколи ця солодка блискавка не колола моє серце? Що відбувалося: я падала чи підносилася?

Вова таку велику безслівну паузу розцінив по-своєму: пригорнув мене до себе й поцілував. Такими чуттєвими поцілунками нагороджував мене лише Макс. Я ніби провалилася на десять років назад. Час втратив значення. Вова ніжно обхопив своїми долонями моє обличчя й притулився до мого тіла, віддаючи тепло й всю майстерність поцілунку. Його божевільна сила відчувалася у всьому. Як він міг поєднувати силу та ніжність?

Коли він відірвався від моїх губ і відсторонився, то сором'язливо розплющив очі.

— Я не помилився, ти теж хочеш мене. А я боявся мріяти про тебе, та не міг не мріяти. Ти мені снилась майже у кожному сні. А як я мріяв про тебе наяву, –значить він перевіряв мої почуття. Молодець! І я, дурепа, не встигла зорієнтуватися, зупинити це цунамі.

— Вова, ні. Ми в школі. А ти поводишся дуже відверто. Ти одержав те, що хотів? Твої бажання втілилися, ти герой, можеш іти. У майстерності поцілунку тобі немає рівних, повір мені.

— Соня, а я ще не отримав від тебе й малої частини того, чого хотів, - він усміхнувся, але в його очах я прочитала щось, що змусило моє серце битися сильніше. – Щоб отримати все, знадобляться роки. Можливо, все моє життя піде на це, а може, й більше. Пам'ятаєш, ти на уроці казала, що кожна людина в житті має знайти свою половинку. І не всім щастить. Рідко, кому щастить. А я знайшов. І було б тупо втратити її, правда? – він дістав із сумки маленьку коробочку з червоного оксамиту й поклав на стіл. - Це тобі.

Тремтячими пальцями відкрила коробочку - обручка. І смішно, і грішно. Зі мною трохи істерика не сталася.

— Я розумію, що якось безглуздо ще вчитися в школі й просити тебе вийти за мене заміж, але ми можемо побратися. Традиція така цікава. А після закінчення школи одружимося, ага?

— Вова, там, у сумці, вода, подай, будь ласка, - я присіла на стілець, бо в голові трохи запаморочилося. Він швидко витяг із сумки пляшку мінералки, відкрутив кришку й простягнув мені. Ковток, ще, о, життя повертається у твоє, Соня, тіло.

— Ти не уявляєш мене своїм чоловіком? – почав міркувати вголос.

— Не добивай, Вова! – благала я.

— Я зрозумів. Тобі потрібен час. Щоби подумати. Як у фільмах. Сонь, але я не відчеплюсь, що б ти там не надумала, - він усміхнувся, забрав свій зошит і пішов, залишивши мене у повному роздраї почуттів та емоцій.

Весь вечір я милувалася обручкою: гарна, витончена, з маленьким камінчиком. А потім одягла на безіменний палець правої руки. Помилувалась і зняла. Занадто красиво все було, аби вважати усе, що відбувалося, реальністю.

Ледве зібралася з думками і таки написала статтю, провозившись до першої години ночі. Вранці відкоригувала та повезла Наташці. Та прочитала, покричала свої традиційні «вау!», заплатила мені гроші й я вже хотіла змотатися якнайшвидше витрачати зароблене, але подруга зупинила:

— Соня, є така робота блотна. Темка ще та. Я тобі розповідала про нашого нового креативника? Хлопець забійний, такий генератор ідей, не чекала. Минулий номер дуже оживив. Наступний, гадаю, взагалі бомбою зробить, - вступ був багатообіцяючим.

— Ну що там, не томи? Про НЛО писати треба? Чи про наркотики? - розуміла, що темка нестандартна.

— Бери вище. Перший секс. О! - Наташка лукаво підморгнула.

— І що, знову твір з дітьми накажеш писати? – я вже навіть іронію не здатна була підібрати.

— Ні-і-і-і. Кілька історій треба, але реальних. Діаметрально протилежні думки. Одні типу добре, задоволення отримали, а другі нічого хорошого. Ага?

— Ні, Наташ, не ага. Хто це вигадав? Креативник? Ото хай і пише! У нього класно вийде, - нещодавно прочитала гарну книженцію про те, наскільки важливо вчасно відмовити, щоб не вибухнув мозок.

— А це ідея! Він як напише…. А я можу зі свого досвіду розповісти. Вже уявляю, - загорілася Наталка й швиденько втекла, мабуть, вантажити креативника. Нехай знає, що ініціатива – карається. А в мене намалювалися вільні вихідні. Щоб прогнати юрбу непотрібних думок, я вирішила поїхати на книжковий ринок. Велике скупчення книг на мене завжди позитивно впливало. А якщо ще можна купити вподобану, тоді взагалі повний релакс. Ось такий специфічний книжковий шопінг. Він мені був вкрай необхідний.