ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

І ось ти тут, коханий і бажаний,

Я стільки років прочекала лиш тебе!

Печальний замок рухнув окаянний,

Та в серці він лишив мене…

Все ж таки чудова пора року – весна! Якийсь чарівний стан душі, коли здається, що можна гори звернути. Якби ще знати, навіщо це потрібно робити? Я сама себе не впізнавала. Замість того, щоб писати конспекти уроків, я малювала квіточки й сердечки на полях загального зошита, де перед цим народився вірш:

На відродження душі

Я щороку сподіваюсь,

Може, я чого не знаю,

Та здається все ж мені,

Що ти той, кого чекала,

Той, за кого я благала

Не на мить, а навіки.

Ти один мені потрібен,

Ти – повітря і вода.

Хочу вимовити «так»,

Розум пошепки блага:

«Ні, не можна, бо біда…»

А потім дивилася у вікно, дивилася так, дивилася, ніби щось нове побачила. Там просто був приємний краєвид зі свіжою зеленню, що вкрила темні гілки дерев. І так можна було спокійно мріяти про те, як на перерві я побачу його. Я тепер спеціально ходила там, де можна було зустріти його (вчитель фізкультури підказав цей хід!). Він з'являвся на горизонті, а я вдавала, що не помітила, й спокійно проходила повз. Ні, не спокійно, бо серце билося швидше, ніж під дією допінгу.

Вовка теж намагався не циклитися на мені, щоб не привертати зайвої уваги, але після уроків, як штик, у кабінеті. Він любив мене заговорити, щоб забула геть-чисто і про час, і про роботу, - та про все на світі. Ми могли годинами говорити про будь-що: про той крутий бойовик, де Сталлоне скрутив поганому герою за дві секунди шию; про нові іграшки - мобільні телефони, які вже купили п’ятсот найбагатших людей країни, і тепер вони можуть розмовляти один з одним; про моду на рожевий колір ... І з кожною миттю мені з ним було все цікавіше й цікавіше. Ось так слово за слово – і години летіли шалено, а я нічого не могла зробити, поки він був поряд. А він майже завжди був поряд.

— Софіє Костянтинівно, там Вовка з Едіком б'ються, сильно, - староста Лєна влетіла до класу, як вихор. Я витирала дошку після попереднього уроку, але коли до мене дійшло, що Вовці загрожує небезпека, як була з ганчіркою в руці, так і побігла.

Хлопці серйозно зчепилися на майданчику біля школи. І Едік Соколов, і Вовка були страшенно розлючені. Одяг висів на хлопцях, наче останнє лахміття - його ніхто не шкодував, рвав за першої необхідності. Я з великим зусиллям відтягла Соколова від Вовки, перегородивши йому доступ до буйного хлопця з розбитою губою й патьоками над лівою бровою. Обійнявши долонями побитого Вовку, я інстинктивно (як зробила б мати) притисла його обличчя до себе, ніби намагаючись захистити дитину. Але той звільнився з моїх обіймів і посміхнувся спочатку мені, а потім у бік Едіка, який відійшов трохи далі й питально-злякано дивився то на мене, то на Вовку.

— Едік, що за тупе бодання посеред уроків? Чого ви завелися? Що не поділили? – я майже плачучи питала у Соколова, зазираючи йому в очі. Хлопець, як партизан, мовчав, вивчаюче поглядаючи на мене.

— А ти чого кип'ятишся? Давно не влазив у бійки? Словами не міг вирішити усі питання? Обов'язково треба було розмахувати кулаками? Подивися на себе. Боже мій, губа розбита сильно, - я ніжно доторкнулася до запеченої крові навколо нижньої губи, Вовка смикнувся чи то від болю, чи то від мого відвертого дотику, потім усміхнувся і вкотре спрямував переможний погляд на Соколова. Той психанув, розвернувся й пішов у бік школи. Я хотіла було наздогнати Едуарда, але Вовка зупинив мене, стиснувши моє зап'ястя правої руки:

— Не варто. Ти йому не допоможеш. Це кохання, страшна штука, – Вовка мило посміхнувся, вивчаючи мене з ніг до голови. У лівій руці я все ще тримала ганчірку, якою збиралася витирати дошку.

— Ти його образив? – допитувалася я, не звертаючи уваги на те, що вже пів школи зібралося подивитися на побитого Вовку.

— Ні, - коротко й сухо відповів, ховаючи очі.

— Його дівчину? – не заспокоювалася я.

— Ви погано про мене думаєте, Соня Костянтинівно. Просто дівчина вибрала не його. Ось він і біситься. О, квіточки трохи прим'яв, - Вовка плюнув на клумбу з першоцвітами, де йому довелося повалятися останні хвилин п'ять і зім'яти все, що там виросло, й повільно пішов до школи.

— Не смій чіпати Едіка! - кричала я навздогін Вові.

— Та накой він мені тепер здався? Я до медсестри по йод. А може, по блату зеленкою морду розмалює, - до Вовки поверталося почуття гумору.

Цей інцидент не можна було залишати просто так (та й завуч наполегливо вимагала провести бесіду), тому після уроків я залишила обох «півнів» і вирішила поговорити по душам. Я просто хотіла прояснити ситуацію та помирити хлопців. Але вони сиділи й чортом дивилися один на одного.

— Для початку, хлопчики, давайте визначимося, з якого такого шаленого приводу сталася сьогоднішня бійка? – вирішила пограти у психолога. Але скидалося трохи на допит. Допитувані партизанили і мовчали.

— Добре, не хочете говорити в присутності один одного, підемо іншим шляхом, - я згадала, як читала якусь дуже розумну книжку про розвідників у період Другої світової війни. Не можна сказати, що сучасна школа – це воєнні дії, але досвід є досвідом. У цій книзі описувалося, що коли солдати брали «язиків», то допитували їх по одному, а потім, навіть коли жоден із них нічого не сказав, однаково одному (менш витривалому) говорили, що другий розколовся. Тоді перший усе розповідав. Я теж уявила себе Штірліцем у спідниці (ким тільки не станеш у школі!) і попросила Едіка піти погуляти. Я думала, що з Вовкою швидко розберуся. Фігушки. Сидів цей красунчик переді мною хвилин п'ятнадцять, посміхався й просив, щоб я не парилася.

— Тобі робити нема чого Ну, побилися двоє хлопців, з ким не буває? Нормальні хлопці іноді б'ються. Ти не знала? – спокійно спитав Вова.

— Чому так складно відповісти, через що ви побилися? Це якась таємна інформація? Адже я класний керівник, - не здавалася я. Мене вже просто цікавість розпирала через цю причину бійка. Методом дедукції я здогадувалася, що бійка відбулася через якусь дівчину. Ось лише цікаво, кого вони ділили? Якщо Едік поліз із кулаками, значить, Вовка не просто глянув на цю дівчину, а там щось було більше. Мені треба було знати, хто вона, щоб надалі попередити такі сутички. Можливо, з панночкою поговорити, щоб та не зводила хлопців.

Коли Вовка покривлявся й нічого не сказав, я відпустила його, погрозивши штрафними трьома чергуваннями, а Едіку переможно оголосила, що Вовка все розповів.

— Та не може бути! – впевнено потяг Едік. – Ви блефуєте.

— Чому це? Саме й ні. Я знаю, що ви побилися через дівчинку з 11-А, - я вивчала реакцію Едіка й розуміла, що все ж таки помилилася. Мабуть, дівчисько було не з нашої школи. На малоліток ці двоє уваги б не звернули, а однокласниці їх ніколи не приваблювали. Лєну не беремо до уваги, у тієї бурхливий роман з вродливим спортивним мачо й дуже райдужні плани.

— Це вам таке Вовка сказав? Молоток! Ага, мабуть, через дівку, — хитро промовив Едік. – Софіє Костянтинівно, вам краще не знати, через кого була ця бійка. А битися з Вовкою ми більше не будемо. Я вам це обіцяю.

— Точно? – перепитала я, розуміючи, що досвід розвідників трохи підвів.

— Стовідсотковий точняк! Ми розібралися у тому, що хвилювало. Так вийшло, – він криво посміхнувся й пішов. А я деякий час сиділа за столом і все думала. Потім вирішила прибратися на робочому столі, скласти папірці, посортувати за папками плани уроків. Потрібно було перевірити, чи добре зачинені вікна. Окремим ритуалом був полив квітів. Я ретельно перевіряла, чи не засохла земля в горщиках. Дві бегонії на шафі прив'яли, тому що я два дні поспіль поспішала додому й не спромоглася дістатися до них, щоб підлити водички. Подумки посваривши себе за таку недбалість по відношенню до квітів, я підставила стілець і полізла поливати квіти із пластикової пляшки. Помітила товстий шар пилу.

Схопивши ганчірку, вирішила протерти, щоб не лишати цю роботу на потім.

Стілець виявився не зовсім справним: він поповз під ногами, і я схопилася за дверцята шафки. Ох вже ці учні, що гойдаються на стільцях, всі стільці розхитали. У цей час я почула, як хтось увійшов до класу, після чого клацнув замок. Я акуратно обернулася й завмерла: підпираючи двері спиною, стояв Вовка, блідий і роздратований.

— Щось трапилося? - запитала я його.

— Звичайно. Ти навіщо залізла під стелю? Мене попросити не могла? Пів години допитувала, а тепер убитися вирішила? - він пройшов через кабінет до стільця. - Повно ледарів навколо, а ти сама лазиш? - я ловила себе на думці, що так мене ніхто ще не сварив. Я, швидше за все, різко повернулася, бо не втрималася на стільці і впала б…

Вовка не дав мені це зробити. Він уміло підхопив мене за талію, а потім притис до себе. Я подивилася йому у вічі. На мить мені здалося, що це очі Макса, настільки вони були схожі, і невідворотність поцілунку обпалила мене зсередини.

Вова повільно наблизив свої губи до моїх. Йому боляче було цілувати, але не цілувати, мабуть, ще болючіше. Я не бачила його очей - волосся впало йому на обличчя й закрило його, але Вовка не випускав мене з обіймів навіть для того, щоб прибрати свій довгий чуб. Тепер він міг лише одне – після губ почати цілувати шию, опускаючись все нижче – до грудей. Коли він торкнувся губами моєї шиї, я відчула, що сили ось-ось залишать мене, ноги підкосилися, тому єдиною опорою залишалися Вовчині руки, що міцно обіймали талію. Не в змозі протистояти цьому пристрасному натиску, я лише прикусила губу. Але цей рух розпалив його ще сильніше.

Ймовірно, йому було боляче цілуватися, адже нижня губа хлопця постраждала в не такій вже й давній бійці, але він все ж таки знайшов мої губи й повністю заволодів ними. Мені вартувало титанічних зусиль відштовхнути його. Вовка не чинив опір, він поставив мене на рожевий, нещодавно помитий лінолеум, і відійшов. Я шукала ногами туфлі, які скинула, коли лізла на стілець. Як, виявляється, непросто потрапити в туфлю ногою. Але я думала не лише про себе. Мені потрібно було привести до тями ще й Вовку, адже його тремтіння мене просто лякало. Я давно відчула, що його ставлення до мене змінилося, але тепер знала точно, що це не просто здогадки.

Добре Вова, я для нього була новим дослідженням, новою перемогою, на вулиці весна, кров грає. Але я? Мені просто стало страшно від своїх думок. Я втрачала контроль над собою, варто було Вовці доторкнутися до мене, перспектива близькості не жахала (а мало бути саме так!), а навпаки, манила, затягуючи у свої тенета все глибше й глибше. Я нічого краще не знайшла, щоб робити, як піти до підвіконня поливати квіти.

Спочатку я відчула його подих у себе за спиною, а потім він притиснувся й закопався обличчям у моєму розпущеному волоссі. Як це було приємно та ніжно!

— Боже мій, що ми робимо? - майже простогнала я, зібралася з силами й вкотре відсторонилася. – Іди… ти маєш піти…

— Ні, - хрипко прошепотів він. - Ти хотіла знати, через кого ми побилися з Едіком. Сказати?

Мені вже не треба було цього говорити, бо сама здогадалася, що хлопці змагалися за мою прихильність. А я підсвідомо кинулася обіймати тоді Вовку, хоча вони з Едіком були однаково закривавлені. Інстинктивно я обрала Вовку, тому Едік так очманіло й дивився. Одна річ, коли плітки гуляють, і зовсім інша, коли переконуєшся сам. Ось у чому була перемога Вовки.

— Я прошу тебе, це вище за мої сили… Вовочка, миленький, іди, - майже благала я. Але ж він відчував мою зрадницьку реакцію на його близькість.

— Ні, - вперто повторював хлопець, сильніше стискаючи мене в кільці рук. – Соня, - шепотів Вовка мені прямо на вухо, - я більше не можу носити це в собі. Можливо, здамся божевільним, але… я дико хочу тебе… тут і зараз… Інакше помру, мені здається…

"Я теж ...", - подумалося мені. У роті все пересохло, й замість відштовхнути хлопця, я віддалася на волю його дій. Він забрав із моїх рук лійку й поставив її на підвіконня. А потім притяг мене до себе обличчям. Він шалено тремтів, і я відчувала це всією своєю шкірою. Судомно ковтнувши, Вовка почав обціловувати мої руки. Вже на цьому етапі я перестала розуміти, де знаходжусь і зовсім забула про умовності. На всій планеті зараз існували лише він і я.

— Хоча б двері зачини, - попросила я, розуміючи, що пристрасть скоро поглине як його, так і мене.

— Я закрив, як тільки увійшов, - видавив із себе підготовлену відповідь Вовка. - На клямку. Не хвилюйся. Можу штори закрити.

— Не треба, - я боялася, що будь-яке відволікання зіпсує хвилюючий момент прелюдії близькості.

Кожен його дотик солодко відбивався тремтінням у всьому моєму тілі. Обійнявши вільною рукою за талію, він несміливо, наче запрошуючи, притягнув мене до себе. А далі підняв і посадив на парту.

"На парті? - жахлива думка блискавкою пронизала мій мозок. - І нехай ..., - погодилася затуманена свідомість, і я втратила останній сором. Просто сексуальна напруга на той час так зросла, що боротися з нею не було жодної можливості.

Неможливо описати поцілунки хлопчика, який чудово розуміє, що творить, але протистояти своїм бажанням не здатен.

Я пізно зрозуміла, що, незважаючи на свою фривольну поведінку та показну розв'язність, Вовка виявився хлопчиком. На момент, коли це до мене дійшло, припиняти любовну прелюдію було вже суцільним блюзнірством. Та й Вовка навряд чи погодився б добровільно відмовитись від задоволення досі для нього забороненого.

Його тремтячі пальці ледве впоралися з гудзиками на моїй блузці. З бюстгальтером так заплутався (він застібався спереду), що мені довелося самій його зняти. Як тільки теплі долоні хлопця знайшли мої груди, їм дісталася порція неймовірної ніжності. Мені довелося розстібати його ремінь та блискавку на джинсах. Мій стогін збудив юнака настільки, що він скинув свою сорочку на парту і поклав мене на неї. Якби я вдягла свої улюблені штани в обтяжку, процес затягнувся б надовго. А так простору спідницю навіть не довелося знімати. Від трусиків Вовка не швидко, але зміг мене звільнити, чому був дуже радий.

Вовка навалився на мене з нетерпінням та силою. А я міцно обійняла його, наче він міг утекти. Інстинктивно я відчула, що в нього не виходить зробити те, що треба. Секс на парті – незручна річ. Щоб не образити й не подати вигляду, що мені відома його недосвідченість, я спробувала вигнутися й податися йому назустріч. І відразу відчула його в собі. Господь дуже постарався зробити чоловіка й жінку так, щоб вони в таку мить відчували не лише єдність тіл, але й єдність душ.

Вовка намагався доставити мені задоволення, але ще не опанував цю загадкову науку. Його рухи були неконтрольованими та різкими. Але я знала, що це поки що. У фінальному етапі любовного дійства мене охопив найсильніший оргазм, навіть уявити такий мені досі не доводилося. Знесилена, я ледве змогла розплющити очі. Вовка дивився на мене винувато, вдячно й одночасно розгублено. Я посміхнулася йому й одразу отримала ніжний поцілунок. У голові промайнула шалена думка: якщо мені з ним так невимовно добре зараз, коли він практично на першій сходинці свого пізнання світу тілесної любові, то як буде потім? Стоп, яке «потім»?

— Вітаю, тепер ти чоловік, - делікатно обійняла я Вовку, який оглядався на всі боки й дивувався розкиданим навколо предметам нашого одягу. Він допоміг мені злізти з парти й одягнутися.

— Виходить, ти зрозуміла? То й краще, знатимеш, що ти була моєю першою жінкою, - вигляд у Вовки був трохи розчарований. Потрібно було терміново підвищувати його чоловічу самооцінку:

— Не хвилюйся, як для першого разу, то це було космічно нереально. З тебе вийде класний коханець. Вгамував спрагу? - я помітила відсутність нижніх гудзиків на блузі. Вовка у пориві пристрасті не розрахував трохи сили. Він помітив моє замішання, побачив відсутність гудзиків-перлинок і почервонів:

— Зараз знайду. Пришию. У тебе є нитка з голкою? Вибач за незграбність. Я цього так хотів. Мені здається, що й зараз не минуло, - він обійняв мене й подарував уже набагато чуттєвіший поцілунок. – Можна?

— Гадаю, на сьогодні вистачить. Збирайся, ходімо додому. Тільки на чай не кличу, оскільки ти тепер став дуже небезпечним, - я посміхалася, але в душі вирувало власне невдоволення собою: "Що я наробила?" Я. З Вовки що візьмеш, його приваблює незвідане. Одна справа поцілунки, але зовсім інша – фізична близькість. Уникнути її можна було лише завдяки моїй пильності. Але я її втратила, випустивши із скриньки Пандори Вовчину сексуальну енергію.

Обидва ґудзики ми знайшли. Пришивати вирішила вдома, під кофтою не було видно. Вовка провів мене додому. Дорогою говорив мало, хоча завжди прагнув заповнити мою увагу на всі двісті відсотків. Звичайно, не щодня відбувається така грандіозна подія, тому я розуміла, що в його душі теж вирує пристойний ураган. Біля дверей під'їзду Вова безцеремонно притягнув мене до себе й ніжно поцілував.

— Ти точно не хочеш, щоб я лишився, скажімо, до ранку? – у напівтемряві його очі сяяли, сподіваючись, що я передумаю і нагороджу його своєю милістю.

— Ні, точно. Просто хочу виспатися. З тобою не вийде. Іди до бабусі, вона, мабуть, уже хвилюється. І постарайся не демонструвати їй своїх бойових синців.

— Соня, я тобі дуже вдячний. Що не послала мене далі, ніж я бачу. І це не пусті слова. Я тебе ще більше люблю. Мама Соня, адже я просто збожеволів від тебе, - він наблизився для чергової спроби поцілувати, але я чудово розуміла, що настав час тікати, щоб не було пізно.

- Вова, я тебе благаю! - різко звільнилася. Він хотів сказати "Ні", але я швидко поцілувала його в губи ... і відштовхнула, щоб звільнити шлях до втечі.

Я не йшла додому, я мчала сходами щосили, боячись, що Вовка побіжить за мною слідом. У квартирі мене почало трясти, як у шаленій лихоманці. Думки з'їдали мене, як величезний дикий кліщ. Що я наробила? Я дала надію цьому хлопцеві. Я переступила межу…

За що б я не бралася, у мене все валилося з рук. У мозку пульсувало лише одне: «Як я могла?» і "Хто я після цього?" Ніч я майже не спала, а вранці зателефонувала Олені Дмитрівні та сказала, що до кінця тижня на лікарняному. Що ж, доведеться купити лікарняний або наїстися крижаного морозива та отримати реальну ангіну.

Після обіду приходив Вовка, але я вдала, що мене немає вдома. А ввечері прийшла Жанна Григорівна. Спочатку попили чаю, вона розповіла останні новини шкільного життя, сказала, що поки мене не буде, вона намагатиметься доглянути моїх, а потім…

— Соня, ти не ображайся, але ознак хвороби я не побачила? - відверто дивлячись мені в очі, почала вона. - Щось серйозне?

— Так. Я, мабуть, піду зі школи.

Жанна Григорівна приголомшено дивилася на мене переляканими очима.

— Що за поспішне рішення? Соня, ви створені для школи. Повірте, я бачила, як ви росли у мене на очах. Та й діти не зможуть без вас. Ваш клас на людей став схожим лише завдяки вам. Ніхто, правда, спочатку не вірив, що вам вдасться з ними домовитись. Я теж, каюся, не вірила. Ви така юна і вразлива. Але це виявилося вашою перевагою, а не недоліком.

— Я поясню, і ви зрозумієте. Я просто не маю права залишатись. Я зробила страшний вчинок. Злочин. Проти моралі, етики… просто здорового глузду.

— Що ж ви зробили такого? Побили якогось ідіота? Їх у нас в школі повно.

— Якби ж то. Я кохалася з учнем….

— З Титаренко? – спитала вона відсторонено, немов би так і треба.

— Звідки ви знаєте? – мені здавалося, що вже вся школа, все місто, весь світ тільки й говорить про те, що я натворила.

— Це тільки вам здається, що всі сліпі й нічого не помічають. Чому ви повинні звинувачувати себе в тому, в чому не винні? Це вам буде неприємно чути, але ви просто стали черговим щаблем задоволення хворого себелюбства цього амбітного хлопця. Прийшов, побачив, закохав… Ось як це виглядає збоку. Як усе є насправді, відомо лише вам двом.

— Жанно Григорівно, адже я ніколи не мала проблем із чоловічою увагою. Були різні. Але з ними мені було холодно, погано. У найкращому разі – ніяк. А з ним…

— Як далеко з ним у вас зайшло? Я не в плані тілесному, тут зрозуміло. Я маю на увазі духовний зв'язок?

— Дуже далеко. Далі не буває, - я соромязливо відвела очі. Жанна Григорівна посміхнулася й погладила моє волосся.

— Така гарна жінка, як ви, просто створена для кохання. Лиходійка-любов застала вас у невідповідний момент. Ніколи не соромтеся, що покохали. А Вова, можливо, і не найгірша кандидатура. Він створює враження ловеласа, але може статися, що про кохання читав лише у книжках і бачив лише у кіно. До того ж він незвичайний хлопець, на рік старший за решту. Та й скільки там залишилося до закінчення школи, – я була здивована, як швидко ця жінка змінила ставлення до ситуації.

— Жанно Григорівно, я шукала у вас суддю своїм вчинкам, а ви мене заспокоюєте й кажете, що так і треба…!

— А за що мені вас судити? І хто я, щоб це робити? У почуттів свої закони – вони нам не підзвітні. Ми лише їхні раби. До того ж він молодий, ви молоді. Що тут неприродного? Адже він не закохався в стару бабу, як я. Він полюбив вас. А зі школи ви не підете, бо 11-Б треба довести до випускного. Потрібно випустити Титаренка Вову. А раптом я помиляюся й він реально вас любить? Адже йому теж не дуже комфортно, треба допомогти. Ви підете, а де гарантія, що він теж не полишить школу? Хлопчики в такому віці на диво максималісти. Може й руки накласти через нещасне кохання. Це покарання ви даремно придумали.

— Але ж вся школа гуде. Так соромно, - зізналася.

— Нехай гуде. Завжди знайдеться хтось, хто захоче розпустити якусь гидку плітку. Якби я прислухалася до всіх пліток на свою адресу...

— А якщо це не кохання? Якщо це просто пристрасть? – половина мене так і думала.

— Соня, і ви в це вірите? Час розсудить, люба, - сумно видихнула Жанна Григорівна. – А зараз безглуздо все зруйнувати. Подумаєш, навчили хлопця кохати. Хтось же це мав зробити. Чому б не вам?

— Жанно Григорівно, ви давно працюєте у школі, можливо, знаєте. А чи були такі випадки, щоб учителі та учні… сім'ї створювали?

— Ні, Сонечка, не чула. Але у вас незвичайний випадок. Вова – дорослий і відповідальний учень, а ви дуже молода вчителька. Адже є винятки з правил. У вас, мабуть, такий виняток.

Не можу сказати, що візит Жанни Григорівни мене заспокоїв, але я твердо вирішила поговорити з Вовою про неприпустимість таких стосунків і загнати свої почуття якнайдалі вглиб серця, незважаючи на те, що й самій хотілося іншого. Тільки як це зробити, адже я боялася навіть бачити Вовку.