ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Я не Джульєтта, ні,

Ти не Ромео, Вова,

Нам значно більше років,

Ніж тим обом веронцям…

В принципі, я могла на роботу не виходити аж до третього січня, але, скучивши за дітьми, поперлася в понеділок до школи. Про що страшенно пошкодувала. Ішов сильний сніг, тож сховалась під зупинку, сподіваючись, що автобус прийде швидко. Дві жінки у віці приблизно сорока років премило розмовляли, буквально за два кроки від мене. Не почути предмет їхньої розмови було неможливо.

— Мій обалдуй нахапався поганих оцінок з літератури, поки в них заміняє Зоя Федорова. Ромка говорить, що розповідає нецікаво. Знаємо ми їхній інтерес. Скоріше б ця шкільна зірка приїхала зі своїх курсів. Як вони всі носяться з нею, я тобі хочу сказати, - кинула репліку жінка в чорній кролячій шубі. Я ледве крізь землю не провалилася. Адже це про мене вони пліткували.

— Я теж чула, що батьки з десятого класу ходили до директора, щоб він щось зробив із нею. Досить хлопчиків з глузду зводити. Той нічого більше не вигадав, як на курси підвищення заслати кралю цю. Покарав, блін. Теж, мабуть, мліє від її принад. Це ж треба, втерлася в довіру до бабусі хлопця й крутить ним, як хоче. А старенькій і невтямки. Думає, допомагає її синові дівка. А вона, мабуть, за квартирою полює. Не київська, мабуть. А тут охмурить хлопця, той здуру й одружиться, і все – прописка й хата є. А бабцю на той світ миттю спровадить, — відповіла жінка в рудому кожушку, з претензією на лисячий.

Я вискочила з-під козирка зупинки й пішла пішки, хоча сніг хльостав в обличчя, розмазуючи макіяж і боляче колячи щоки. Серце стиснулося від образи. Розуміла, що це злі язики, що все неправда, але нічого з собою вдіяти не могла. Просто не розуміла, чим прогнівила Бога, що він мені саме таке кохання послав. Адже в житті нікого не образила, намагалася допомагати, вчити доброму та світлому. Вперше засумнівалася, а, може, і має рацію батько, влаштуватися до нього на завод якимось менеджером або ще ким (на лихий кінець – секретаркою) і не знати горя.

Прийшла до школи, привела себе до ладу, побачила свій клас і ожила. Майже забула розмову на зупинці. Якби можна було ще стерти його з памяті – взагалі б чудово було.

Цього року директор вирішив провести новорічне свято у школі оригінально, а саме у вигляді маскарадного балу. Свято це призначили на двадцять восьме грудня. Усі учні та вчителі теж мали вирядитися в якийсь маскарадний костюм. Дітям забава, а ось дорослим – головний біль. Я взагалі дізналася про це від англійки Тані, яка змовницьки запитала:

— Костюм Джульєтти приготувала?

— Джульєтти? - не розуміла я. - Чому Джульєтти? Стара я для Джульєтти.

— Просто Вова Титаренко хвалився, що буде Ромео.

— А я тут причому? - мої щоки залилися густим рум'янцем.

— А що ні при чому? Ладно, ну той маскарад, розказуй, як там у Львові? Що там цікавого? – перевела розмову Танечка, але я вже себе накрутила. Що тут три тижні творив Вова, що вся школа активно говорила про нас?

Мої учні спочатку шипіли, що це якась утопія і архаїзм, який культивувався лише за часів Радянського Союзу. Потім пролунала ідея вбратися в чортенят (ріжки на головах і хвостики на одному відомому місці), а далі, як Адам і Єва скуштували плодів пізнання із забороненого дерева, так і мої діточки зрозуміли, що можна так витворити, що мало не здасться.

— Соня Костянтинівно, я тобі костюм підігнав, можеш не паритися, охрененна сукня! - намалювався Вова на великій перерві в кабінеті.

— Джульєтти? - спитала спокійно, виставляючи до журналу енки за три тижні.

— Ага, -розчаровано відповів Вова. – А хто протріпався? Це мав бути сюрприз. Там така сукня, блакитна. Тобі личитиме блакитний колір стопудово.

— Ще які будуть сюрпризи? Я тебе про що просила? Не базікати, - майже прошипіла я. – І не афішувати.

— Дак я – могила. Чо не так? Просто певно Лєнка там же у театрі костюм брала напрокат, видно, комусь і ляпнула. А воно ж знаєш, як розноситься? Я їй язика вкорочу, блін, от удружила.

— Вова, я завтра їду додому, до батьків. Там і буду Новий рік зустрічати. Джульєтту тобі доведеться шукати іншу. Пробач. Я й не мала ще виходити на роботу, бо числюся на курсах.

— Будуєш великий паркан і хочеш здаватися недосяжною? Ти ж не така. Ти так не зможеш. Добре, я почекаю. Такою, як ти була раніше, мені дуже подобалася. А костюм Джульєтти я підбирав під тебе. Іншої мені не треба.

— А може, я відьмою хотіла бути? - сказала швидше собі, коли Вовка вже пішов.

Як мені пізніше розповіли, на бал-маскарад Вовка не прийшов. Хлопці повдягали якісь ганчірки з пришитими очима та вусиками. На місці очей була пришита сіточка, що здавалася ротом інопланетян. Кумедно.

Святкувати Новий рік я вирішила у колі своєї родини, тому виїхала одразу ж двадцять девятого грудня і самовіддано допомагала мамі крутити голубці та кришити салати. Вдень забіг на хвилинку Діма та подарував м'яку подушечку у вигляді кішечки. Я подарувала йому поличку для дисків. Ближче до вечора приїхали Владік із сином та дружиною. А я ходила по дому й відчувала, що чогось не вистачає. Я щось хотіла, а що ніяк не могла зрозуміти, вірніше розуміла, але боролася з цим нав'язливим почуттям. І ось коли о десятій годині Світлана поклала Ваньку в колишній братовій кімнаті, я не втрималася, дістала телефон і подзвонила Тамарі Гнатівні.

— Ой, Сонечко, я така рада, що ти зателефонувала. Щиро вітаємо тебе з новим роком. Нехай Бог допомагає тобі у всьому, здоров'я та щоб дітки слухалися. Не клади слухавку, тут Вовка тобі щось хоче сказати, - у трубці на кілька секунд запанувала тиша, а потім я почула голос Вовки:

— Тільки не кажи, що ти всіх наших обдзвонюєш і вітаєш із Новим роком. Не повірю! Даремно втекла.

— Усіх привітала. Після канікул попитаєш, - збрехала.

— Ти глянь, і грошей і часу не пошкодувала. Похвально, мама Соня, - іронізував Вовка.

— Не шкода. Бажаю тобі, Вова, менше двійок у новому році, закінчити школу, вступити до інституту й реалізувати усе, що намислив. Бабусі твоїй здоров'я, - випалила я на одному подисі, боячись видати своє хвилювання.

— А вам, Софія Костянтинівно, нарешті зрозуміти, що ви мене любите, - убивав своєю прямолінійністю.

— Я розумію, Вова. Люблю. Що ж тут такого?

— Ні, не так, як ви мені заливаєте, по-справжньому. Святкуйте Новий рік. Він для вас буде зірковим, я вам це обіцяю.

І я повірила Вовчиним словам. Повірила у його обіцянки, немов це не Вовка сказав, а сам Дід Мороз. А потім, після того, як минула ейфорія, мені довелося обдзвонити усіх учнів мого класу, щоб виправити брехню, адресовану Вовці. Виявилося, це так приємно – вітати й отримувати вітання такими великими порціями.

А далі я повернулася до столу й традиційно зіграла роль снігуроньки, роздавши подарунки усім рідним. Тато допомагав. Заснули, як завжди, пізно, бо надовго залипли перед екраном телевізора, переглядаючи концерт з новорічними передачами. На ранок мене розбудила Свєтка, вся така щаслива й збентежена:

— Сонечка, вставай, там таке, тобі треба це побачити, - і потягла мене напівзаспану в піжамі розпатлану до вікна. А там за вікном стояв сніговик з блакитним відерцем на голові й з квіточками у руках-гілочках. На відрі було написано «З Новим роком, Соня!». Біля сніговика водив хороводи Дід Мороз.

— Це так Діма тебе вітає, напевно. Кумедний хлопець, - говорила Свєтка, а я уважно стежила за рухами й все ясніше розуміла, що Дід Мороз – не Діма. Нашвидкуруч зібралася, накинула на плечі шубку й вискочила на вулицю. Варто мені було підійти до Діда Мороза ближче, як сумніви розвіялися – то був не Діма.

— Ти що твориш, Вова? – звернулася я до смутьяна. – Тобі цирку в Києві мало, то вирішив сюди на гастролі приїхати?

— Це не гастролі, Соня. Просто привітання. Правда, симпотний сніговик вийшов? – і посмішка на все обличчя. Під бородою все одно видно. Бачу ж, що змерз, певно, пів ночі сніговика того ліпив, на бороді паморозь, але виду не подає. Я вже збиралася тягти свого юного ухажора додому, на ходу придумуючи легенду для батьків, як побачила, що брат Владік разом із дружиною і моїм племінником збираються їхати додому, пакуючи речі в автомобіль. Я швидко підсуєтилася й запакувала до автівки ще й Діда Мороза.

Свєтка мовчки лише дивилася на Вовку, переодягненого в Діда Мороза, племінник від щастя, що до них їде справжній Дід Мороз, рота не закривав, тараторив, що він хоче, щоб йому подарували. Брат лукаво посміхався, бо здогадався, хто ховається за класичним новорічним костюмом . Більше того, він запропонував нам з Дідом Морозом поговорити, з’ясувати усі критичні питання в гостьовому будиночку, доки Світлана приготує стіл для святкового сніданку.

— Ти залишив Тамару Гнатівну саму, щоб приїхати сюди поночі? – накинулася я з приготованими докорами. Вовка знімав костюм, відкидаючи усі мої претензії повним ігнором.

— Бабуся знає, що у мене новорічні замовлення на привітання, - от гад, і аргументи має.

— Я не замовляла привітання, - я теж підібрала потужну претензію.

— А його замовив я. Сам собі. Теж так можна. А ти зраділа, коли мене побачила, я це відчув. Не сварися. Нічого страшного не трапилося. Просто хотів тебе побачити. Мене ж тут ніхто не бачив. Ну вештається якийсь Дід Мороз. То й що?

— Побачив? Що ще? Хотів?

— З ким Новий рік зустрінеш, з тим рік проведеш - народна мудрість, між іншим. Ти така дивна, Соня, чесне слово. Що може хотіти пацан, який по вуха закоханий в жінку? Ото те, що ти подумала, - не встигла я обдумати й перетравити відповідь, як він мене обійняв. З викликом підняла на нього очі. Декілька секунд так і дивилися: він на мене, я на нього. Дізналася значення виразу «поїдає очима». Це був такий захопливий погляд, немов милувався він якимось дивом дивним. А я ж мала найбільш непрезентабельний вигляд у своєму житті: волосся так толком не розчесала, макіяжу нуль, одягнула, що в руки трапилося, гольф не тією стороною. Зате серце відбивало шалений пульс точно за сто ударів на хвилину, а Вовка це відчував. Від хвилювання нічого не здатна була вимовити, але в цій ситуації Вовці, певно, й не треба було нічого говорити. ВІн притіг мене до себе й поцілував. Гаряче, смачно. І мені це сподобалося. Мені в ньому усе подобалося. У нас були усі шанси зайти у цих пестощах максимально далеко, але в двері постукали А потім я почула голос брата:

— Альо, молодь, там усе готово, йдіть снідати будемо!

Після сніданку Вовка хотів прямувати на вокзал, щоб їхати назад до Києва, але Ванька почав вимагати подарунка – довелося ліпити моєму творчому учню ще одного сніговика, трохи меншого. Ми усі ( я, Ванька, Свєтка і Владік) йому в цьому допомагали. Ванька залишився задоволений настільки, що попросив Вовку- Діда Мороза залишатися жити у них.

— Я подумаю, малий, над твоєю пропозицією. А зараз треба їхати інших ощасливлювати, - хлопнув своєю долонею маленьку долоню племінника, подякував усім, і Владік відвіз його на вокзал. Я попросила брата взяти квиток і простежити, щоб сів на електричку. Коли Владік повернувся, не втримався від коментаря:

— А він мені подобається, цей пацан.

— Чим? Настирністю?

— Він тобі не залишає вибору. Вміє юнак добиватися жінки красиво, методично правильно. Якби я свого часу сніговика такого з відерцем зліпив, може б Свєтка швидше заміж погодилася вийти, - і лукаво зиркнув на дружину, яка оторопіло переводила погляд то на мене, то на Владіка:

— Ти ж казав він учень, а Соня – класний керівник? Приїхав вітати від класу….

— Скажем так, особливий учень, ага, сестричка? - підморгнув мені Владік.

— Ага, братик, - тепер мені довелося усю мою дику «лав сторі» розказувати Свєтці. Та слухала пів дня, немов цікавезний серіал.