ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Відкинула серйозний стос ілюзій,

Став зразу рідним непомітно ти,

Перегорнули разом статус «друзі»,

Ми ближче стали назавжди…

Дванадцятого січня зимові канікули закінчилися, а шкода… Так звикли до свят, а тут на горизонті замаячила найдовша чверть року. І якби хтось вчитися хотів – інша справа, а коли половина класу катається на величезній гірці, залитій власними силами, а в цей час взагалі -то урок англійської мови, де вчитель зеленіє від образи та злості, а разом із вчителем зеленею і я, - оце вже не весело!

— А чо такого? Ми просто покаталися, - опустивши голови, мокрі, як собаки після купання у ванній, двометрові дядьки виправдовувалися перед директором. Я стояла поряд і не зрозуміла, кому соромно більше?

— І скільки років діткам, що не накаталися? – цікавився директор, обходячи винних з усіх боків.

— Шістнадцять, - відповів Рома Маркін. Його спитали – він відповів.

— А декому й сімнадцять, - зупиняючись біля Титаренка, оголосив директор.

— Не соромно, хлопці? – намався соромити директор.

Дорослі діти здогадалися, що треба вибачитися, пообіцяли більше так не робити, але через п'ятнадцять хвилин знову поперлися на гірку. Ще й мене запросили за компанію.

— Ви що з глузду з'їхали? Усі вдома у ваших нерозумних головах? – це моя спроба насварити.

— Ну й даремно, Соня Костянтинівно, такий кайф губите! А у вас віконечко було, могли б якісно відпочити, - і гайда улю-лю! Боже, чому ти так мало даєш молодості розуму?

Директор більше не викликав шкідників на «килим», він вчинив, з погляду пересічного учня, підступно та з викликом – просто посипав гірку піском. Особисто взяв відро, набрав у нього піску й притрусив гірку. І кататись на ній уже було неможливо.

Але, як там говориться в казках, ранок вечора мудріший? Так і діти. На ранок нова гра була готова: залазили на дах, ліпили сніжки й пуляли в тих, хто підходив до школи. Весела гра ... була, доки не пульнули в Віолетту Марківну, вчительку історії в п'ятих-восьмих класах.

І знову все по-новій: розмова у директора, мені догана за те, що не стежила за учнями (начебто, там були тільки мої), хід на дах почали охороняти, а потім і зовсім повісили масивний замок (чи надовго?).

Період перемир'я настав під чотирнадцяте лютого, День усіх закоханих. Заморське свято якось різко увійшло в нашу культуру, і дітям воно було до душі. Зранку в школі музика, у всіх чудовий настрій. Біля входу – симпатична поштова скринька (звичайна велика картонна коробка з отвором на кришці), в яку всі бажаючі кидають валентинки – серця. За часів мого учнівства про таке не знали й не чули, а сьогодні діти пишуть любовні зізнання кому хочуть. Якщо таємно, то можна все!

Дивлюся, сидить мій Діма Скворцов і малює на десяти валентинках якісь послання. Я йому (жартома):

— А чи не багато одній панночці та й стільки валентинок?

Діма навіть не збентежився:

— Чого це одній. Це – різним!

Чи визначитися не може, яка більше подобається, чи ще що. Не вникаю. Нехай бавляться. Чим би дитя не тішилося, аби при справі було.

До обіду рознесли всі валентинки. Почався другий етап. Сидить у кутку класу дівчинка – п'ятикласниця. Гіркими сльозами плаче. Запитую:

— Як звуть? Який клас? Хтось образив?

— Іра. 5-Б. Ніхто валентинку не надіслав. Хоч би одну-у-у-у-у.

Спочатку вирушила в учительську, знайшла журнал 5-Б класу і за списком відшукала Іру. Слава Богу, з таким ім'ям у класі дівчинка одна, Іра Василенко. Іду до педагога-організатора, знаходжу ящик з валентинками, пояснюю, що, мовляв, просив один хлопчик Ірині Василенко з 5-Б класу передати валентинку, а я забігалася й забула. Витягую своїх штук сорок, знаходжу гарненьку й велику, там все одно текст шаблонний, кому завгодно підійде, й прошу вручити дитині. Все, додому дівча йде щасливе. І щастя, і біда з цими валентинками.

Педагог-організатор упродовж дня проводить конкурсний марафон. На кожній перерві класи з ентузіазмом виконують запропоновані завдання: відгадують веселі загадки, вигадують рядки віршів, співають пісні, у яких зустрічається слово «любов». Перемагає 6-А клас. Адже справжні знавці й поціновувачі кохання. Всі задоволені! З Днем Святого Валентина!

Не встигло відгриміти чотирнадцяте лютого, як на порозі двадцять третє лютого – День Захисника Вітчизни! Звучить гордо. Дівчатка вітають хлопчиків, а ті ходять павичами по школі, навіть не мріючи служити в армії – не модне нині таке явище.

На великій перерві обирали богатиря школи: хлопці змагалися у стрибках, бігу, віджиманнях, перетягуванні канату. З горем навпіл вибрали богатиря – ніхто й не сумнівався, що ним стане Кондрашов Віталік із 11-Б. Там однієї ваги сотня кілограмів. Маленька медалька з шоколаду, обгорнута в жовту фольгу на шиї такого здоровила здавалася дитячою та не серйозною. Набагато серйознішою була дискотека, яку влаштували після уроків. За наказом директора всі класні керівники старших класів мали бути присутніми як чергові (раптом що трапиться!), тож і мені довелося взяти участь у цьому дійстві.

– Годину точно буде спокійно, тож не сильно напружуйтесь, Софіє Костянтинівно, – попередила Розаліна Павлівна, класний керівник 11-А. - Це вони потім попруться до туалетів випивати. Ось тоді стежити й почнемо. А зараз можете схопити першого кавалера, що попався, і потанцювати. Потім буде не до цього.

– Ні, я не хочу танцювати. Занадто гучна й галаслива музика, - відповіла я. Збрехала, бо танцювати мені хотілося, але зовсім зрівнятися з натовпом старшокласників я не була готова. І тут, як за помахом чарівної палички, звідкись виріс учитель музики Григорій Леонідович. У старших класах музики вже не було, тому він не викладав, а отже, міг і не бути присутнім на дискотеці. Чому прийшов? Невже танцювати?

Тільки я задалася таким питанням, одразу ж просвітила Жанна Григорівна:

- Як же без Григорія? Не розумію я його, чи енергією від натовпу харчується, чи симпатія тут десь його відтанцьовує? Велелюбний чоловік. Тридцять п'ять років, три роки як дружина померла. Разом із матір'ю виховує доньку. Наступного року до першого класу піде дівчинка.

І тільки Жанна Григорівна видала мені все це досьє, як Григорій Леонідович опинився поруч і наполегливо почав запрошувати потанцювати. Ну, не із старшокласниками ж танцювати? Я погодилася, й ми вирушили танцювати під модну енергійну музику. Після танців він вирішив мене не полишати, а навпаки – розважати своєю компанією. Григорій Леонідович виявився дуже цікавим співрозмовником, тому ми з ним говорили про життя, про школу. Він розповідав, як колись навчався у своїй школі, жартував і веселив мене смішними шкільними історіями, як тільки міг. Але в той же час я не забувала поглядати за своїми основними «пакостниками», які могли будь-що вчудити.

Час підходив до дев'яти, а це означало, що скоро дискотека мала закінчитися й можна було нарешті спровадити всіх по будинках і самій піти додому.

- Григорію Леонідовичу, там Тамілову з 10-А погано. Ви не могли б його витягнути із туалету? Закрився й не хоче виходити, – попросила Жанна Григорівна. – Самі розумієте, пертись у чоловічий туалет дамі не з руки.

Григорій Леонідович пішов допомагати. Я теж хотіла піти за ними, щоб у разі чого, допомогти, але мене окрикнув Титаренко:

— Мамо Соня, а зі мною не хочете потанцювати?

— Там комусь погано, зараз не час для танців, Вово…

Вовка взяв мене за руку й почав переконувати:

— Та все буде нормально. Я спеціально Тамілова намовив розіграти трагедію, щоб ви залишилися без кавалера. Там без вас розберуться. Давайте потанцюємо, га?

Звучала гарна повільна музика, і Вовка так наполегливо вмовляв, що я погодилася. І тільки-но він поклав мої руки собі на шию, а своїми обхопив мою талію, я зрозуміла, що в полоні. Причому у власному полоні. Як сон з минулого, у моїй пам'яті сплив вечір, коли ми так танцювали з Максом. Його гараж, завалений різним мотлохом, у центрі якого залишився невеликий п'ятачок. На полиці стояв ще бобін ний магнітофон. По всьому гаражу розливалася красива музика – Джо Дассен. І Макс навчав мене танцювати повільний танець. Я дивилася на нього знизу вгору, і весь час невпопад наступала йому на ноги.

— Сонь, ти вже стала б мені на ноги, так було б прикольніше, - він підхопив мене легким рухом і поставив собі на ноги: моя права нога примостилася на його лівий черевик, а ліва - на правий.. Незабутній танець серед бензинового смороду.

— Добре танцюєте, Соня Костянтинівно. Десь навчалися? - Запитав Вовка й вивів мене з трансу.

— Знайомий навчав. А ти?

— Сам. Вдома брав уроки у бабусі. А потім дискотеками практикувався. А вам подобається музикант? - він перемикнув тему й нервово стиснув мене своїми великими руками.

— Що означає, подобається? Він гарна людина.

— Та ну ладно. Він відверто вас клеїв. Це ж видно було неозброєним оком, - його відвертості можна було лише дивуватися.

— Не кожен чоловік, з яким я танцюю, мене приваблює, якщо ти це хотів почути, – відповіла, не дивлячись у вічі.

— Ну то зрозуміло. Ми ось з вами танцюємо, але це не означає, що я вас приваблюю, - знайшов, що сказати Вова. – Просто танець.

Знав би він, наскільки помилявся! Я ж почувалася дурепкою, жертвою всепереможного чоловічого шарму.

— Просто, - погодилася я й дуже зраділа, коли музика змінилася. Швидкий танець я не хотіла танцювати. А він був останнім, бо оголосили про завершення дискотеки. – А чому це тебе так турбує увага до мене Григорія Леонідовича?

— Він мужик симпатичний, але легковажний. Позаторік упадав за училкою історії, була тут така яскрава Марія Василівна. Кажуть, що це від нього в неї дитинча. Зауважте, бебіка зробив і покинув. Ось такий наш Гриша!

— То ти мене вирішив захистити від негідника? – було приємно, що Вовка турбується про мою репутацію та добре ім'я.

— Захищаю й буду захищати. А шо, не можна? - він розтягнувся в милій усмішці. Я лише повела бровою – велика дитина, що грається у супермена.

— Що там із хлопцем? - запитала я Григорія Леонідовича, який з'явився з правого крила школи. Він ніяково подивився на мене й запевнив, що все добре, просто пожартували.

— Як пожартували? - я все ж думала, що Вовка обдурив про розіграш, а воно значить правда.

— Ось так. А ще заборонили наближатися до вас, Софіє Костянтинівно. Ваші хлопчики вас ревнують. Обіцяли навіть побити. А я хотів запропонувати провести вас додому.

— Не хвилюйтесь, її є кому провести, - почула я голос з-за спини. Вовка. Хто ж ще?

Вчитель музики відкланявся й пішов допомагати відтягувати апаратуру до підсобки. Молодь швидко розійшлася, учні 11- А на правах чергових швидким темпом прибирали у залі.

— Напрочуд спокійна дискотека вийшла, - підсумувала Жанна Григорівна. - Соня, я піду. Нам із Валерією Павлівною по дорозі. А ти як?

— Якщо прогнав мого кавалера, тоді веди мене додому, а то вже темно, страшно, - скомандувала я Вовці. Жанна Григорівна підозріло зиркнула на Вовку, але нічого не сказала, тільки попрощалася.

Йшли поволі. Дорогою Вовка розважав мене й смішив. А я розкрила рота й не побачила, як влетіла в невелику канавку, вивернула ногу й зламала підбір на чоботі. Все сталося швидко й безповоротно.

— Чорт, це єдині чоботи. Говорила ж мама, щоб я ті короткі теж забирала, - нарікала я, але після бою чимось махати - безглуздо й соромно. - У чому ж я завтра до школи піду? - запитувала сама в себе.

— Соня Костянтинівно, треба ще зараз додому дійти. Нога як, нічого? – цікавився Вовка.

— Та нога нічого. Буду шкутильгати, якщо можна, спираючись на тебе.

Вовка сам підхопив мене за талію, й ми пішли, вірніше, Вовка пішов, а я поскакала до будинку, в якому знаходилася квартира, яку знімала. Вовка завів мене до квартири, допоміг зняти чобіт, помацав ногу й запропонував викликати швидку.

— Навіщо? - не зрозуміла я.

— А раптом там щось серйозне? – переживав хлопець.

– Нічого там серйозного немає. Трохи вивихнула. Минеться.

– Тоді треба на ніч зробити компрес. Обов'язково. У вас є горілка?

— Звідки? Звичайно, немає.

— Зрозуміло, - він по-хазяйськи відкрив холодильник, згріб наморозь, не забувши вилаяти мене за те, що вчасно не розморозила холодильник, і приклав до ноги. Холод заглушив ниючий біль.

— Там біля будинку ларьок нічний, я зараз, - він втік і за хвилин десять примчав з невеликою пляшкою горілки. Швидко наклав на ногу компрес і пожартував:

— Решту горілки не пий. Зіп'єшся, хто нас буде вчити тоді? Чобіт забираю, завтра принесу вранці. Думаю, його можна відремонтувати.

— А ти вмієш лагодити взуття? - здивувалася, оглядаючи Вовку по-новому.

— Я багато чого вмію, мамо Соня.

— Якщо можна, зроби щось, щоб хоч завтра витримав той нещасний чобіт. А там вихідні. У суботу я збиралася на базар. Куплю нові, – повідомила про свої плани.

— А ці ви самі купували? – підозріло запитав юнак.

— Так. Звичайно, сама, - гордо так відповіла, наче подвиг здійснила. Вова швидко опустив на грішну землю:

— Ви завжди таке китайське барахло купуєте?

— Чому барахло? Хороші шкіряні чоботи… – за виразом його обличчя зрозуміла – не шкіряні й не хороші. - Мені сказали, що вони шкіряні. Напевно, ні, ага? - запитала, знаючи наперед відповідь Вови.

— Нє-а, - замотав головою мій учень. - Гаразд, з'їжджу з вами в суботу на ринок. Мені теж дещо прикупити треба. А то купите знову гі***.

— Вова! Що це за слова? - вибухнула я.

— А що, хіба ні? Скільки ви у цих відходили?

— Два місяці, - розчаровано промимрила я.

— Купимо шкіряні й якісні. Два роки щоб хоч відходили. Я гарантую! Ви о котрій годині завтра встаєте? – поцікавився мій талановитий, як виявилось, учень.

— О сьомій.

— Не хвилюйтесь. На добраніч і добрих снів. До завтра! - він кинув у пакет мій чобіт і пішов, залишивши розмірковувати в гордій самоті про мінливість життя.

Вранці біль у нозі вщух, а Вовка відремонтував чобіт. У суботу, як і планували, поїхали на ринок за покупками.

— Поїдемо на Троєщину. Там і вибір більший, і не так дорого, - заявив Вова. Я слухняно погодилася. І знову була вкотре здивована. Вовка, який здавався в школі лінивим і розслабленим, як тюлень посеред сонячного дня, умів перетворюватися на корисного та необхідного.

Він оббігав весь базар і змусив мене переміряти два десятки пар чобіт. А як він торгувався! Без сліз на це дивитись було неможливо. За лічені хвилини він знаходив якийсь дефект і збивав ціну до мінімуму, а потім, коли я приміряла, виявлялося, що такі чоботи погано сидять на нозі. І все починалось знову. Зате ми купили шкіряні прошиті на стійкій платформі сучасні модні чоботи, які шикарно виглядали на нозі, коштували помірно й були дуже зручними. Бінго!

— Може, вам ще чогось треба купити? – питав щасливий від того, що допоміг, Вовка.

— Треба, Вова, тільки це я купуватиму без тебе. Сама! Дякую! – почервоніла я, бо збиралася купувати білизну. Вовка з моєї реакції вгадав, про що йдеться, й спокійно безпардонно заявив:

— А взагалі-то чоловіки краще розбираються в жіночій білизні. Я серйозно!

— І я серйозно, - усміхалася й відпускала хлопця, адже в нього ще були свої якісь справи. Але він доки не показав точку з якісною жіночою білизною, не заспокоївся.