ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ
Чим би дитина не бавилася,
Аби не плакала…
( Нар. творчість)
Після чергового візиту дільничного я вирішила поговорити з Титаренко та його бригадою відверто. Зібрала після уроків Маркіна Рому, Скворцова Діму й куди ж без Вови.
- А шо це буде? – вмощуючись за першу парту, нахабно спитав Вова.
- Поговорити треба, - пояснила я, а сама не знаю, з чого його почати, щоб дійти до того, що мала пояснити цим дорослим дітям.
- А шо, чайка у вас, Софія Костянтинівна, немає? – спитав Рома й покрутив у руках порожній електрочайник.
- Принеси води, то зроблю чай, - так може й краще, дружня розмова під чай легше піде.
За пів години ми сиділи втрьох за столом, п’ючи чай з пряниками, які я передбачливо прихопила з дому. Хлопці весело розповідали, як проходив урок, коли історію заміняла Жанна Григорівна.
- Ми думали рявкне, щоб книжки відкрили й по черзі параграф читали, - почав Рома. – А вона розповіла про Вітчизняну війну так, як наша училка ніколи не розповідала. Мені аж почитати приперло.
- Тобі завжди щось як припре, - жуючи пряника, обірвав однокласника Вова. – Самі пекли чи як?
- Чи як, Вова. У магазині купувала, - швидко відповіла, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.
- Мент приходив на нас жалітися? – якось раптом спитав Дімка й питально глянув на мене.
- Так. Він збирає інформацію про ваші справи. Може б ви зав’язували з тими крадіжками? Не калічте своє життя, - я по-дружньому хотіла застерегти.
- Не боїсь, Соня Костянтинівна, - нарешті озвався Вова, який якось очікуюче мовчав, коли Дімка та Ромка торохтіли, як заведені. – Не спіймають. Якщо ти не закладеш. Повір, по-іншому ми не можемо. Бабло потрібне, а заробити нам не дають, бо школярі, нема освіти. Он у Ромки дві сестрички-близнючки. Годувати їх треба, а маман всю зарплату пропиває. У мене бабуся з хворим серцем, у Дімки - борг місцевому бандюку. Одним словом, ми твою турботу зацінили, респект, що не здала, але… В падло нам жити за моральними законами. Адже ж усі крадуть. Тільки ми сотнями, а уряд мільярдами. Таке життя.
І що скажеш? Вони ж не сліпі й бачать, який безлад у країні твориться. Ну що ж, я спробувала напоумити. Відсутність результату – теж результат. Життя саме розставить все на свої місця, - подумалося мені, й як у воду дивилася. За тиждень після цієї бесіди у мене поцупили з сумочки у транспорті гаманець з документами. Зазвичай я пішки ходила до школи, пам’ятаючи, що рух – це життя, але цього ранку проспала, тому, щоб не запізнитися, заштовхалася у переповнений автобус. Мені зразу погляд хлопця, притиснутого щільно до мене, не сподобався. Та й їхати було всього одну зупинку.
Прибігла до класу, витрусила вміст сумочки й холод скував серце – немає гаманця! А там і проїзний, і паспорт. Проводила цього дня уроки на автопілоті, а сама думала, як бути? Це ж лише початок місяця, майже усі гроші з зарплати свиснули. І доведеться до батьків їхати, паспорт відновлювати. Після уроків хотіла зошити перевірити, але не виходило. Нічого краще не придумала, як всістися й ревти посеред класу. Чогось я останнім часом надто сльозливою стала, напевно – нерви до біса розтринькала. Першими зазирнули дівчата – Катя й Маша. Витерли сльози й витягли з мене до найменших дрібниць мою плачевну історію. Потім десь зникли на деякий час, а за пів години прийшов Ромка й приніс гаманець з паспортом:
- На, - простяг він речі. – Грошей не віддали, але ксиву хоч повернули. Ви пробачте їх, побачили вас таку гарну, подумали, що фіфа. Менше рядитися треба.
- То я ще й винна? – обурилася спочатку, але потім подякувала.
- Винна. На козлах не треба їздити. Там завжди лохів шмонають. Вам грошей дати на перший час? – Вова Титаренко виріс наді мною, як кам’яна глиба.
- Дякую. Я у батьків попрошу, - вимовила й уявила, що б я робила, якби не мала де взяти грошей? А за квартиру платити треба, їсти щось треба, транспорт… І подивилася я на цих дітей по-іншому, хоча й про виховний процес не забула:
- Не можна так жити, хлопці!
- А ми живемо так вже давно. В чужий монастир не лізь зі своїм уставом, - як відрізав Вова й якось вивчаюче поглянув. Звичайно, я була не їхнього кола. Для мене тільки слово «крадіжка» означало щось ганебне й ні за яких умов недозволене. Цьому вчили з дитячого садочка. А ці діти так жили. Жили законами вулиці.
- Сумочка у вас, Соня Костянтинівна, суцільне гів**, - почав урок життя Вова.
- Чого це? Шкіряна, модельна… Половину моєї зарплати вартує, - обурилася.
- Не в тому річ. Може й дорога, але не практична. Для великого міста не годиться. Витягти з неї що-завгодно – раз плюнути! Якщо хочете, можу розповісти, якою має бути сумочка, щоб кишенькові крадії й рипнутися до неї не схотіли, не те, що колупатися, - щедро запропонував Вова.
- Чого ж ні, розкажи. Хто, як не кишеньковий крадій може володіти такими цінними знаннями? – різонула по самолюбству, але його складно було чимось пробити.
- По-перше, суменція має бути не такою великою. Навіщо вам така торба? По-друге, в сумочці має бути багато відділень і декілька таємних. Із замками, а не закльопками чи магнітами. Про гаманець взагалі раджу забути, - я не помітила, як усі учні пішли й ми з Вовкою лишилися одні в кабінеті. Він по-свійськи умостився на вчительському столі й розказував мені, яка має бути сумка. Учителя вчив учень! І чому? Життю.. Елементарним правилам виживання.
- Як же без гаманця? А гроші де зберігати? – не розуміла такої поради.
- Краще розбити гроші на частини й тримати в різних кишеньках сумочки. І, упаси Боже, усі гроші носити з собою. І що за дурість паспорт у гаманець класти?
- Я так звикла.
- А ключі від квартири чому туди не поклали? – почав знущатися Вова.
- Що, теж вдома паспорт лишати? А як знадобиться?
- Ото як знадобиться – візьмете, а так краще не нариватися. А то ноги приладнають та й на вас кредит приліплять. По гроб не розрахуєтесь. Можна в таємній кишеньці носити, як альтернатива. Так, усе, я у справах. Бабуся вас зачекалася, а ви все не приходите, - нагадав на прощання й втік.
Вова-Вова, він був великим «важким підлітком», підлітком –переростком. Йому треба було закінчувати школу, а знань не вистачало. Шкільних знань. Життєвих у нього було дуже багато, я в цьому переконувалася часто. І я з ентузіазмом піонера-волонтера взялася витягувати його з трясовини незнання. Це було ой як нелегко. Спочатку я просто стежила, щоб він не прогулював уроків. Не тільки він, інші потенційні «сачки» теж. Я логічно вираховувала коли і як він буде «зникати» зі школи. Він після п’ятого уроку в дверях, а я його чекаю за рогом школи. Він у вікно вилазить, а я під вікном вже караулю. Злився, лаявся, але повертався на уроки. Потім почала перевіряти зранку всі вивчені й ще з більшою прискіпливістю невивчені уроки.
- Тамара Ігнатьєвна, а чому Вова не вступив до училища чи технікуму після дев’ятого класу? – якось під час чергового візиту до Вовиної бабусі попитала я.
- Не вступив. А грошей на хабаря у нас не було. У нього математика взагалі ніяк, - чесно зізналася бабуся.
- Знову алгебру не зробив? – крутила я перед Вовиним носом пустий зошит.
- Я пропустив, тому не вдуплився у ті кляті функції. Як я можу зробити те, чого не розумію? Чесно, намагався, але ні фіга не шарю. Математика – то не моє!– що ж, аргумент резонний. Я підійшла до вчительки математики Розаліни Павлівни з проханням підтягти учня її класу, але та ні за які коврижки.
- Я буду час витрачати, сили й нерви, а воно їм триста років треба, повірте, я знаю цей контингент. Їхнє майбутнє – вантажники!
Навіть коли я попросила позайматися лише з Вовкою за гроші, вона все одно сказала своє категоричне «ні»:
- Не вартий він вашої уваги. Пропащий. У в’язниці такі закінчують своє нікчемне життя. Вони з бандою в районі промишляють. Крадуть, - тихо на вушко по секрету мені розповіла Розаліна Павлівна.
- А вам звідки це відомо? – поцікавилася я.
- Мої діти бачили, як вони у людей гаманці цупили ще три роки тому…
- Цікаво. Ви знали про те, що дитина стає злочинцем і нічого не вдіяли? - дорікнула я.
- А воно мені нада? – грубо, але відверто й чесно. –Я в школу прийшла працювати, а не в колонію. І не просіть, я з ним не стану займатися.
З іншим гарним вчителем математики в нашій школі Степаном Карповичем Токарським Вова виявляється «на ножах» ще з шостого класу. Я навіть не стала питати, як каже Вова, нариватися зайвий раз. Знайомих-математиків у мене, на жаль, не було, тому довелося самій взятися за цю складну справу. Я, дякувати Богу й моєму чудовому викладачу Гамузовій Ганні Прокопівні, знала математику навіть не на п’ять, а на п’ять з трьома плюсами. Не дожила моя викладачка до дванадцятибальної системи, а то б раділа, що стільки багато балів офіційно можна ставити. У неї була своя система оцінювання. Ганна Прокопівна домальовувала у щоденниках і своїх саморобних журналах плюси й мінуси, притому, не один чи два, а скільки їй хотілося. Але в журналі та в атестаті залишалися лише самотні оцінки, без плюсів та мінусів. Тому я у неї знала математику на п’ять з трьома плюсами.
По вівторках та п’ятницях я влаштовувала додаткові заняття після уроків для тих, хто не розумів якусь тему з математики. Спочатку це було чоловік п’ять, але потім народу прибуло. Усі швидко хапали матеріал і розуміли, а от Вова був доволі повільним. Через це він почав комплексувати й пропускати заняття.
- Я на цих зборищах відчуваю себе ущербним, - заявив якось.
- Це не зборища, - відстоювала я своє ноу-хау.
- А що? Лікбез якийсь? В школі пішли чутки, що ви платні курси відкрили, - зізнався Вова.
- Але ж це не так. Ліквідація безграмотності - так, а краще неуками ходити? – образилася. А даремне. Вовині слова були першою ластівкою. Потім було попередження завуча:
- Припиняйте цю самодіяльність, Софія Костянтинівна, - заявила Олена Дмитрівна. - дізнаються у РОНО ( а є такі, що подзвонять і розкажуть), не тільки вам по голові стукнуть. Хто ж повірить, що це ви робите безкоштовно?
І що тут скажеш? Доведи, що не верблюд і мешкаєш не в Африці? Діти вже звикли до занять, тому ми їх перенесли до мене додому. Сумна квартирка трошки ожила, коли в ній з’явилися діти. Часто від теми уроків переходили на розповіді про життя. Вова, соромлячись свого тугодумства в математиці, приходив окремо від усіх. Погризеною ручкою він малював графіки функцій і оторопіло дивився на моє неприховане здивування в очах:
- А чо не так? Кривуватий графік? Не в тій частині координатної площини намалював? Чо тоді? – видно було, що не розумів, його здивовані гарні очі – це щось нереальне.
- Усі графіки малюються олівцем! – нагадувала й вертіла в руці олівець.
- А щоб мені тріснути, й все? А я думав – неправильно…
- А можна без лайки? – по ходу доводилося викорінювати негарну особливість не тільки Вови, але й багатьох в 10-Б – вживання «сильних» словечок.
Зате спілкуватися з Вовою на загальні теми було вельми пізнавально та цікаво. Поступово я зрозуміла, що за життєвим досвідом він переріс мене й всіх однолітків на багато років вперед. Хлопець рано залишився без батьків, тому довелося. Поки бабуся була здоровою, працювала - то Вова навчався, на відмінно навчався. А потім бабуся важко захворіла, й він закинув школу, виходжував бабусю, а потім зв’язався з бандою. Тепер він – основний добувач у цій маленькій родині. Я бувала в цьому домі часто, навіть частіше, ніж зобов’язував статус класного керівника. Вовина бабуся називала мене донечкою, Вовка, шуткуючи, мамулею. Це тому, що я весь час його виховувала. З його легкої руки всі в класі мене почали називати за очі – мамою Сонею. Ось і в мене з’явилося прізвисько. А я ж думала, наївна, що ніколи не буде. Благо, не образливе.
— Подивись, в чому ти ходиш? – Вова міг дозволити собі прийти в школу в м’ятій сорочці й брудних джинсах. Ось і тепер він був одягнений як-небудь: широченні бриджі, брудно-зеленого кольору з безрозмірними кишенями, якась дурнувата хустка на голові.- А форма у тебе є?
- Може, ще фрак з краваткою-метеликом одягти? – знущався не на жарт.
- От за кожного учня не у формі мені шию завуч гризе щоденно, - тисну на жалість.
- А за ваш не гризе? У вас, Соня Костянтинівна, теж прикид відстойний, але я нічого не говорю… не говорив… До сьогоднішнього дня. Ви перша почали, - огризався мій учень. Я образилася, довго не говорила з ним, але потім пробачала – мовляв, не розуміє, що творить.
- І що в моєму одязі відстойного? – коли минула образа, мене охопила цікавість. Я собою була задоволена, коли позирала в дзеркало. Ще б чого? Бог подарував мені й красу, й чарівність. Це я знала. Інакше чого б на мене так витріщалися чоловіки й весь час прагнули познайомитися та зав’язати роман? А одяг? Так то тільки одяг, оболонка для соціуму.
- Та все, - рубав мої ілюзії Вова. — Ви - молода жінка, та ще й особистість публічна. За модою стежити треба. Наприклад, вам би підійшов якийсь яскравий колір блузи, а не оце сіре лахміття, що висить на вас. А що це за спідниця на зразок мішка? - Вова показував мені ілюстрації з журналів і навчав, як треба одягатися сучасній вчительці. Я була шокована тим моделям, які він пропонував. І лише за умови, що я зміню свій імідж, Вова обіцяв прислухатися до моїх порад і одягти шкільну форму. Більш того, він гарантував, що в класі усі будуть ходити лише в формі й завуч мене гризти з цього питання перестане.
— Гаразд, я з понеділка ходжу в такому, - і вказувала на ілюстрації з журналу мод,- а ти у формі, - кидала виклик юнаку. В суботу їхала на базар і купувала собі обновки. Я й не знала, що змінювати імідж – це приємно. А як на мене дивився фізик Ігор Павлович!!! Його очі з-під окулярів і так були великими, а то збільшилися вдвоє. Заради цього ефекту варто було так рядитися. Тепер вся школа говорила тільки про мої ноги. Пішли навіть плітки, що я збираюсь звабити директора й поцупити з родини хіміка – Валерія Петровича. Сміливі я мала плани, тільки про них була традиційно не в курсі.
— Ну що, задоволений? – майже сичала під кінець дня я на все того ж Вову. – Я сьогодні змушена була стільки почути про свої частини тіла…
— Мені теж було в падло одягати цей довбаний костюм, і як я в ньому парився всі шість уроків знаю тільки я, - сердито прогарчав Вова. – Усікла, як херово, коли незручно?
— Усікла. Ходи, як хочеш, - ображено тихо вимовила я. – До речі, усікли, - виправляла я. Вовка все частіше звертався до мене на «ти». Це дратувало.
— Е нєтушки…. Я так дівкам більше подобаюсь. Малишня з восьмого класу на мене запала, - він жував гумку, чавкаючи, й посміхався прямо мені в очі. Чи то перевіряв, чи то знущався.
Так ми й ходили: я в короткій спідниці не присідала цілий день, боячись, що розійдуться шви, а Вова «парився» в шкільному костюмі. Двоє придурків, чесне слово…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!