Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК
  • ГЛАВА 2 ЖАННА ГРИГОРІВНА
  • ГЛАВА 3 ДИРЕКТОР
  • Глава 4 ВІДМІННИКИ
  • Глава 5 ДЕНИС АГЄЄВ
  • Глава 6 БЕРЕЦЬКА АНАСТАСІЯ
  • Глава 7 ЗАГОРСЬКА НАТАША
  • Глава 8 ВІГУРА ОЛЕКСАНДР
  • Глава 9 БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ
  • ГЛАВА 10 СПОКІЙ МЕНІ ЛИШЕ СНИТЬСЯ
  • ГЛАВА 11 ВІЗИТ ДО БАТЬКІВ
  • ГЛАВА 12 ВОВА ТИТАРЕНКО
  • ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ
  • ГЛАВА 14 Єлена Прекрасна
  • ГЛАВА 15 ЮРА ГАГАРІН
  • ГЛАВА 16 ДІМА СКВОРЦОВ
  • ГЛАВА 17 ТВОРЧІСТЬ НА ПАРКАНІ
  • ГЛАВА 18 ПЕДАГОГІЧНА РАДА
  • ГЛАВА 19 ПЕДАГОГІЧНІ ЛЯПИ
  • ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ
  • ГЛАВА 21 НЕБЕЗПЕЧНА ІГРАШКА
  • ГЛАВА 22 НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ
  • ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО
  • ГЛАВА 24 ПОШУК РОБОТИ
  • ГЛАВА 25 НОВИЙ РІК
  • ГЛАВА 26 ДІД МОРОЗ І СНІГУРОНЬКА
  • ГЛАВА 27 ТРЕТЯ ЧВЕРТЬ
  • ГЛАВА 28 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 29 СТАТТЯ
  • ГЛАВА 30 ВИКУП
  • ГЛАВА 31 ІСПИТИ
  • ГЛАВА 32 РЕМОНТ
  • ГЛАВА 33 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВОВКИ
  • ГЛАВА 34 ЛІТО
  • ГЛАВА 35 ЗНОВУ ШКОЛА!
  • ГЛАВА 36 НОВЕНЬКІ
  • Глава 37 День учителя
  • ГЛАВА 38 РОМАНТИКА НА ДАХУ
  • Глава 39 МАКУЛАТУРА Й МЕТАЛОБРУХТ
  • ГЛАВА 40 ПОЇЗДКА В КАРПАТИ
  • ГЛАВА 41 В ГОРАХ ГАРНО, АЛЕ ВДОМА - КРАЩЕ
  • ГЛАВА 42 ВІдлуння війни
  • ГЛАВА 43 МІСІЯ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ
  • ГЛАВА 44 ДОГАНА І ПОДАРУНКИ
  • ГЛАВА 45 КУРСИ
  • ГЛАВА 46 НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ
  • Глава 47 СВЯТО КОХАННЯ
  • ГЛАВА 48 ВТЕКЛА
  • ГЛАВА 49 НЕДОЗВОЛЕНА БЛИЗЬКІСТЬ
  • ГЛАВА 50 ПСИХОЛОГ
  • ГЛАВА 51 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК РОКУ
  • ГЛАВА 52 І В ЩАСТІ, І В ГОРІ...
  • ГЛАВА 53 ЗНАЙОМСТВО З БАТЬКАМИ
  • ГЛАВА 54 УТРЯСЛОСЯ
  • ГЛАВА 55 СОФІЇВКА
  • ГЛАВА 56 ВИПУСКНИЙ. Частина 1
  • ГЛАВА 57 ВИПУСКНИЙ Частина 2
  • ГЛАВА 58 ПЕРЕЇЗД
  • ГЛАВА 59 РОЗЧАРУВАННЯ
  • ГЛАВА 60 ВТЕЧА
  • ЕПІЛОГ
  • P.S. ЮВІЛЕЙ
  • ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ

    Чим би дитина не бавилася,

    Аби не плакала…

    ( Нар. творчість)

    Після чергового візиту дільничного я вирішила поговорити з Титаренко та його бригадою відверто. Зібрала після уроків Маркіна Рому, Скворцова Діму й куди ж без Вови.

    - А шо це буде? – вмощуючись за першу парту, нахабно спитав Вова.

    - Поговорити треба, - пояснила я, а сама не знаю, з чого його почати, щоб дійти до того, що мала пояснити цим дорослим дітям.

    - А шо, чайка у вас, Софія Костянтинівна, немає? – спитав Рома й покрутив у руках порожній електрочайник.

    - Принеси води, то зроблю чай, - так може й краще, дружня розмова під чай легше піде.

    За пів години ми сиділи втрьох за столом, п’ючи чай з пряниками, які я передбачливо прихопила з дому. Хлопці весело розповідали, як проходив урок, коли історію заміняла Жанна Григорівна.

    - Ми думали рявкне, щоб книжки відкрили й по черзі параграф читали, - почав Рома. – А вона розповіла про Вітчизняну війну так, як наша училка ніколи не розповідала. Мені аж почитати приперло.

    - Тобі завжди щось як припре, - жуючи пряника, обірвав однокласника Вова. – Самі пекли чи як?

    - Чи як, Вова. У магазині купувала, - швидко відповіла, намагаючись не зустрічатися з ним поглядом.

    - Мент приходив на нас жалітися? – якось раптом спитав Дімка й питально глянув на мене.

    - Так. Він збирає інформацію про ваші справи. Може б ви зав’язували з тими крадіжками? Не калічте своє життя, - я по-дружньому хотіла застерегти.

    - Не боїсь, Соня Костянтинівна, - нарешті озвався Вова, який якось очікуюче мовчав, коли Дімка та Ромка торохтіли, як заведені. – Не спіймають. Якщо ти не закладеш. Повір, по-іншому ми не можемо. Бабло потрібне, а заробити нам не дають, бо школярі, нема освіти. Он у Ромки дві сестрички-близнючки. Годувати їх треба, а маман всю зарплату пропиває. У мене бабуся з хворим серцем, у Дімки - борг місцевому бандюку. Одним словом, ми твою турботу зацінили, респект, що не здала, але… В падло нам жити за моральними законами. Адже ж усі крадуть. Тільки ми сотнями, а уряд мільярдами. Таке життя.

    І що скажеш? Вони ж не сліпі й бачать, який безлад у країні твориться. Ну що ж, я спробувала напоумити. Відсутність результату – теж результат. Життя саме розставить все на свої місця, - подумалося мені, й як у воду дивилася. За тиждень після цієї бесіди у мене поцупили з сумочки у транспорті гаманець з документами. Зазвичай я пішки ходила до школи, пам’ятаючи, що рух – це життя, але цього ранку проспала, тому, щоб не запізнитися, заштовхалася у переповнений автобус. Мені зразу погляд хлопця, притиснутого щільно до мене, не сподобався. Та й їхати було всього одну зупинку.

    Прибігла до класу, витрусила вміст сумочки й холод скував серце – немає гаманця! А там і проїзний, і паспорт. Проводила цього дня уроки на автопілоті, а сама думала, як бути? Це ж лише початок місяця, майже усі гроші з зарплати свиснули. І доведеться до батьків їхати, паспорт відновлювати. Після уроків хотіла зошити перевірити, але не виходило. Нічого краще не придумала, як всістися й ревти посеред класу. Чогось я останнім часом надто сльозливою стала, напевно – нерви до біса розтринькала. Першими зазирнули дівчата – Катя й Маша. Витерли сльози й витягли з мене до найменших дрібниць мою плачевну історію. Потім десь зникли на деякий час, а за пів години прийшов Ромка й приніс гаманець з паспортом:

    - На, - простяг він речі. – Грошей не віддали, але ксиву хоч повернули. Ви пробачте їх, побачили вас таку гарну, подумали, що фіфа. Менше рядитися треба.

    - То я ще й винна? – обурилася спочатку, але потім подякувала.

    - Винна. На козлах не треба їздити. Там завжди лохів шмонають. Вам грошей дати на перший час? – Вова Титаренко виріс наді мною, як кам’яна глиба.

    - Дякую. Я у батьків попрошу, - вимовила й уявила, що б я робила, якби не мала де взяти грошей? А за квартиру платити треба, їсти щось треба, транспорт… І подивилася я на цих дітей по-іншому, хоча й про виховний процес не забула:

    - Не можна так жити, хлопці!

    - А ми живемо так вже давно. В чужий монастир не лізь зі своїм уставом, - як відрізав Вова й якось вивчаюче поглянув. Звичайно, я була не їхнього кола. Для мене тільки слово «крадіжка» означало щось ганебне й ні за яких умов недозволене. Цьому вчили з дитячого садочка. А ці діти так жили. Жили законами вулиці.

    - Сумочка у вас, Соня Костянтинівна, суцільне гів**, - почав урок життя Вова.

    - Чого це? Шкіряна, модельна… Половину моєї зарплати вартує, - обурилася.

    - Не в тому річ. Може й дорога, але не практична. Для великого міста не годиться. Витягти з неї що-завгодно – раз плюнути! Якщо хочете, можу розповісти, якою має бути сумочка, щоб кишенькові крадії й рипнутися до неї не схотіли, не те, що колупатися, - щедро запропонував Вова.

    - Чого ж ні, розкажи. Хто, як не кишеньковий крадій може володіти такими цінними знаннями? – різонула по самолюбству, але його складно було чимось пробити.

    - По-перше, суменція має бути не такою великою. Навіщо вам така торба? По-друге, в сумочці має бути багато відділень і декілька таємних. Із замками, а не закльопками чи магнітами. Про гаманець взагалі раджу забути, - я не помітила, як усі учні пішли й ми з Вовкою лишилися одні в кабінеті. Він по-свійськи умостився на вчительському столі й розказував мені, яка має бути сумка. Учителя вчив учень! І чому? Життю.. Елементарним правилам виживання.

    - Як же без гаманця? А гроші де зберігати? – не розуміла такої поради.

    - Краще розбити гроші на частини й тримати в різних кишеньках сумочки. І, упаси Боже, усі гроші носити з собою. І що за дурість паспорт у гаманець класти?

    - Я так звикла.

    - А ключі від квартири чому туди не поклали? – почав знущатися Вова.

    - Що, теж вдома паспорт лишати? А як знадобиться?

    - Ото як знадобиться – візьмете, а так краще не нариватися. А то ноги приладнають та й на вас кредит приліплять. По гроб не розрахуєтесь. Можна в таємній кишеньці носити, як альтернатива. Так, усе, я у справах. Бабуся вас зачекалася, а ви все не приходите, - нагадав на прощання й втік.

    Вова-Вова, він був великим «важким підлітком», підлітком –переростком. Йому треба було закінчувати школу, а знань не вистачало. Шкільних знань. Життєвих у нього було дуже багато, я в цьому переконувалася часто. І я з ентузіазмом піонера-волонтера взялася витягувати його з трясовини незнання. Це було ой як нелегко. Спочатку я просто стежила, щоб він не прогулював уроків. Не тільки він, інші потенційні «сачки» теж. Я логічно вираховувала коли і як він буде «зникати» зі школи. Він після п’ятого уроку в дверях, а я його чекаю за рогом школи. Він у вікно вилазить, а я під вікном вже караулю. Злився, лаявся, але повертався на уроки. Потім почала перевіряти зранку всі вивчені й ще з більшою прискіпливістю невивчені уроки.

    - Тамара Ігнатьєвна, а чому Вова не вступив до училища чи технікуму після дев’ятого класу? – якось під час чергового візиту до Вовиної бабусі попитала я.

    - Не вступив. А грошей на хабаря у нас не було. У нього математика взагалі ніяк, - чесно зізналася бабуся.

    - Знову алгебру не зробив? – крутила я перед Вовиним носом пустий зошит.

    - Я пропустив, тому не вдуплився у ті кляті функції. Як я можу зробити те, чого не розумію? Чесно, намагався, але ні фіга не шарю. Математика – то не моє!– що ж, аргумент резонний. Я підійшла до вчительки математики Розаліни Павлівни з проханням підтягти учня її класу, але та ні за які коврижки.

    - Я буду час витрачати, сили й нерви, а воно їм триста років треба, повірте, я знаю цей контингент. Їхнє майбутнє – вантажники!

    Навіть коли я попросила позайматися лише з Вовкою за гроші, вона все одно сказала своє категоричне «ні»:

    - Не вартий він вашої уваги. Пропащий. У в’язниці такі закінчують своє нікчемне життя. Вони з бандою в районі промишляють. Крадуть, - тихо на вушко по секрету мені розповіла Розаліна Павлівна.

    - А вам звідки це відомо? – поцікавилася я.

    - Мої діти бачили, як вони у людей гаманці цупили ще три роки тому…

    - Цікаво. Ви знали про те, що дитина стає злочинцем і нічого не вдіяли? - дорікнула я.

    - А воно мені нада? – грубо, але відверто й чесно. –Я в школу прийшла працювати, а не в колонію. І не просіть, я з ним не стану займатися.

    З іншим гарним вчителем математики в нашій школі Степаном Карповичем Токарським Вова виявляється «на ножах» ще з шостого класу. Я навіть не стала питати, як каже Вова, нариватися зайвий раз. Знайомих-математиків у мене, на жаль, не було, тому довелося самій взятися за цю складну справу. Я, дякувати Богу й моєму чудовому викладачу Гамузовій Ганні Прокопівні, знала математику навіть не на п’ять, а на п’ять з трьома плюсами. Не дожила моя викладачка до дванадцятибальної системи, а то б раділа, що стільки багато балів офіційно можна ставити. У неї була своя система оцінювання. Ганна Прокопівна домальовувала у щоденниках і своїх саморобних журналах плюси й мінуси, притому, не один чи два, а скільки їй хотілося. Але в журналі та в атестаті залишалися лише самотні оцінки, без плюсів та мінусів. Тому я у неї знала математику на п’ять з трьома плюсами.

    По вівторках та п’ятницях я влаштовувала додаткові заняття після уроків для тих, хто не розумів якусь тему з математики. Спочатку це було чоловік п’ять, але потім народу прибуло. Усі швидко хапали матеріал і розуміли, а от Вова був доволі повільним. Через це він почав комплексувати й пропускати заняття.

    - Я на цих зборищах відчуваю себе ущербним, - заявив якось.

    - Це не зборища, - відстоювала я своє ноу-хау.

    - А що? Лікбез якийсь? В школі пішли чутки, що ви платні курси відкрили, - зізнався Вова.

    - Але ж це не так. Ліквідація безграмотності - так, а краще неуками ходити? – образилася. А даремне. Вовині слова були першою ластівкою. Потім було попередження завуча:

    - Припиняйте цю самодіяльність, Софія Костянтинівна, - заявила Олена Дмитрівна. - дізнаються у РОНО ( а є такі, що подзвонять і розкажуть), не тільки вам по голові стукнуть. Хто ж повірить, що це ви робите безкоштовно?

    І що тут скажеш? Доведи, що не верблюд і мешкаєш не в Африці? Діти вже звикли до занять, тому ми їх перенесли до мене додому. Сумна квартирка трошки ожила, коли в ній з’явилися діти. Часто від теми уроків переходили на розповіді про життя. Вова, соромлячись свого тугодумства в математиці, приходив окремо від усіх. Погризеною ручкою він малював графіки функцій і оторопіло дивився на моє неприховане здивування в очах:

    - А чо не так? Кривуватий графік? Не в тій частині координатної площини намалював? Чо тоді? – видно було, що не розумів, його здивовані гарні очі – це щось нереальне.

    - Усі графіки малюються олівцем! – нагадувала й вертіла в руці олівець.

    - А щоб мені тріснути, й все? А я думав – неправильно…

    - А можна без лайки? – по ходу доводилося викорінювати негарну особливість не тільки Вови, але й багатьох в 10-Б – вживання «сильних» словечок.

    Зате спілкуватися з Вовою на загальні теми було вельми пізнавально та цікаво. Поступово я зрозуміла, що за життєвим досвідом він переріс мене й всіх однолітків на багато років вперед. Хлопець рано залишився без батьків, тому довелося. Поки бабуся була здоровою, працювала - то Вова навчався, на відмінно навчався. А потім бабуся важко захворіла, й він закинув школу, виходжував бабусю, а потім зв’язався з бандою. Тепер він – основний добувач у цій маленькій родині. Я бувала в цьому домі часто, навіть частіше, ніж зобов’язував статус класного керівника. Вовина бабуся називала мене донечкою, Вовка, шуткуючи, мамулею. Це тому, що я весь час його виховувала. З його легкої руки всі в класі мене почали називати за очі – мамою Сонею. Ось і в мене з’явилося прізвисько. А я ж думала, наївна, що ніколи не буде. Благо, не образливе.

    — Подивись, в чому ти ходиш? – Вова міг дозволити собі прийти в школу в м’ятій сорочці й брудних джинсах. Ось і тепер він був одягнений як-небудь: широченні бриджі, брудно-зеленого кольору з безрозмірними кишенями, якась дурнувата хустка на голові.- А форма у тебе є?

    - Може, ще фрак з краваткою-метеликом одягти? – знущався не на жарт.

    - От за кожного учня не у формі мені шию завуч гризе щоденно, - тисну на жалість.

    - А за ваш не гризе? У вас, Соня Костянтинівна, теж прикид відстойний, але я нічого не говорю… не говорив… До сьогоднішнього дня. Ви перша почали, - огризався мій учень. Я образилася, довго не говорила з ним, але потім пробачала – мовляв, не розуміє, що творить.

    - І що в моєму одязі відстойного? – коли минула образа, мене охопила цікавість. Я собою була задоволена, коли позирала в дзеркало. Ще б чого? Бог подарував мені й красу, й чарівність. Це я знала. Інакше чого б на мене так витріщалися чоловіки й весь час прагнули познайомитися та зав’язати роман? А одяг? Так то тільки одяг, оболонка для соціуму.

    - Та все, - рубав мої ілюзії Вова. — Ви - молода жінка, та ще й особистість публічна. За модою стежити треба. Наприклад, вам би підійшов якийсь яскравий колір блузи, а не оце сіре лахміття, що висить на вас. А що це за спідниця на зразок мішка? - Вова показував мені ілюстрації з журналів і навчав, як треба одягатися сучасній вчительці. Я була шокована тим моделям, які він пропонував. І лише за умови, що я зміню свій імідж, Вова обіцяв прислухатися до моїх порад і одягти шкільну форму. Більш того, він гарантував, що в класі усі будуть ходити лише в формі й завуч мене гризти з цього питання перестане.

    — Гаразд, я з понеділка ходжу в такому, - і вказувала на ілюстрації з журналу мод,- а ти у формі, - кидала виклик юнаку. В суботу їхала на базар і купувала собі обновки. Я й не знала, що змінювати імідж – це приємно. А як на мене дивився фізик Ігор Павлович!!! Його очі з-під окулярів і так були великими, а то збільшилися вдвоє. Заради цього ефекту варто було так рядитися. Тепер вся школа говорила тільки про мої ноги. Пішли навіть плітки, що я збираюсь звабити директора й поцупити з родини хіміка – Валерія Петровича. Сміливі я мала плани, тільки про них була традиційно не в курсі.

    — Ну що, задоволений? – майже сичала під кінець дня я на все того ж Вову. – Я сьогодні змушена була стільки почути про свої частини тіла…

    — Мені теж було в падло одягати цей довбаний костюм, і як я в ньому парився всі шість уроків знаю тільки я, - сердито прогарчав Вова. – Усікла, як херово, коли незручно?

    — Усікла. Ходи, як хочеш, - ображено тихо вимовила я. – До речі, усікли, - виправляла я. Вовка все частіше звертався до мене на «ти». Це дратувало.

    — Е нєтушки…. Я так дівкам більше подобаюсь. Малишня з восьмого класу на мене запала, - він жував гумку, чавкаючи, й посміхався прямо мені в очі. Чи то перевіряв, чи то знущався.

    Так ми й ходили: я в короткій спідниці не присідала цілий день, боячись, що розійдуться шви, а Вова «парився» в шкільному костюмі. Двоє придурків, чесне слово…

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.