ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Нові люди – нові долі,

Нові таємниці, надії та мрії,

Нам обирати, чи будемо в школі

Ми ворогами, чи в рідній стихії?

Мало того, що клас поповнився двома новенькими хлопцями - спортсменами, так ще сталася заміна вчителя фізкультури. Олександра Русланівна відсвяткувала у липні своє п’ятдесятиріччя й, маючи чесний 30-річний стаж, пішла на пенсію. Святе місце порожнім довго не залишилося. На цю вакансію прийшов високий русявий сіроокий двадцятип’ятирічний фізрук Валерій Семенович Дорошенко. Треба говорити, що у моїх учениць дах зірвало диким ураганом на ім'я «Валерік», а на місце не поставило? І не лише старшокласниці надмірною увагою оточили Валерія Семеновича, а й молоді колеги теж не гребували відвертим фліртом із симпатичним фізруком.

Ось тільки хлопець страждав трохи на зіркову хворобу з вкрапленнями нарцисизму й нікого особливо увагою не балував – тримався на дистанції. Весь вересень по школі тільки й розмов, що про Валерія Семеновича.

З огляду на появи у шкільництві нового фізрука, входження до мого класу двох хлопців пройшло майже непомітно. Дивлячись для кого. Я помітила. Особливо не подобалося мені нахабство Едіка Соколова. Сформувавши в класі більш-менш доброзичливу атмосферу, заселивши її доброю флорою та фауною, вбивши всіх хижих комашок, я боялася, що нові хлопчики внесуть не найсприятливіші зміни, а, можливо, й зруйнують усе, що я так скрупульозно будувала. Жаль було роботи цілого року.

Та й останній рік, не хотілося його витрачати на постійні розбирання з приводу чергових підлот. Тому я взяла на озброєння, що мікроконфлікти (а вони неминуче сформувалися б, мене не проведеш) треба гасити в стані зародження, тобто попереджати й видаляти, як бур’ян на городі, в стані бадилиночки.

Як завжди буває, ми ганяємося з мечем за великим і грізним драконом, не знаючи, що маленький готує каверзу куди більшу. Маленьким драконом виявився вчитель фізкультури Валерій Семенович.

Його представили на педраді ще наприкінці серпня, і якось у мене не було можливості (сильно не прагнула) поспілкуватися з Валерієм Семеновичем, щоб зрозуміти, що це за птах. Хоча весь час натикалася на нього й зустрічала його розгублений погляд: то він журнал після свого уроку занесе (а всі ставлять просто в учительській), то в буфеті їдальні за сусідній столик сяде й дивиться тишком-нишком (думає, що я сліпа й не бачу, чи навмисне, розбери його). І аж надто часто ми з ним у коридорі зустрічатися почали – по п'ять разів на день! А школа у нас велика, я деяких вчителів днями не зустрічала.

І ось якось моя відмінниця Аліна вся в сльозах приходить і скаржиться:

— Мамо Соня, Валєрік ... ой, Валерій Семенович зовсім припух!

— Це як? – дивуюсь, оскільки, щоб моя тихоня Аліна таке сказала, треба ще постаратися її вивести з себе. Терпляча ж дівка.

— Каже, що всі дівчата, які не ходять на фізкультуру, повинні відпрацьовувати втрачені уроки, - мало не плачучи, благально дивлячись на мене, пояснювала Аліна.

— Резонне зауваження вчителя. А чого це вони не ходять на фізкультуру? Це такий самий урок, як і всі інші, - заступилася я, так би мовити, вчительська солідарність.

— Соня Костянтинівно, вони ходять, але їм не можна. Ну, це стрибати, бігати. І для здоров'я погано, і прокладки повилітають, хлопаючи крильцями, – «делікатно» натякнула Аліна на «критичні дні» дівчаток, які збігаються з уроками фізкультури. – Коли була Олександра Русланівна, ми говорили «п.п», тобто «поважна причина» й сиділи на лавках. І нічого ніколи не відпрацьовували. Тільки вона стежила, щоб більше двох «п. п» за місяць не було. Якщо викривала на брехні, тоді прибирали територію. А цей… Скажіть йому щось…

І куди дінешся? Треба було йти та вирішувати ситуацію. Говорити щось… Питання, куди йти? До завуча й просити поставити на місце принципового вчителя мені не хотілося. Хоча розуміла, що у разі провального походу до вчителя фізкультури, мені доведеться використати цей козир. Саме не до директора, а до завуча. Олена Дмитрівна – жінка, тому вона зрозуміла б мене, а головне, проблему, швидко. Ось і випадок із фізкультурником поговорити представився. Чисто легенда школи, хоча не встиг і двох тижнів пропрацювати. І зарядку зранку проводить, і футбольну команду від школи зібрав, і «Старти надій» збирається проводити. Активності Валерія Семеновича будь-хто позаздрить. А головне: всі хлопці від нього в захваті, а про дівчаток я взагалі мовчу – ті вже й фотографіями обмінюються. Мені принесли, показують. Ледве розібрала, що на фото молодик на турніку займається. У момент підтягування футболка трохи задерлася, а спортивні штани приспустилися.

— Правда, сексуальний? – запитувала мене Лариса Ніколайчук. Поняття сексуальності у нас з Ларою розбігаються, як очі й лапи у косого зайця – дивиться в один бік, стрибає чорт зна куди.

— Хто? – питаю, уявляючи, у яких це кущах треба було сидіти з фотоапаратом і як довго підкараулювати, доки у Валерія Семеновича штани злізуть з дупи. Як взагалі не спали ті штани – загадка природи? Ото була б моднява світлина!

— Як хто? Валерій Семенович, - таким тоном каже, наче я з Місяця і відразу в болото гепнулася. – І тільки не кажіть, що він вам не подобається. Та не повірю.

— Більше того, я не розумію, що ви в ньому таке цінне знайшли? – дивую своїх учениць. Дивляться, як на древню, якій пора в клуб «Кому за…»

— А він вам знаки уваги надає, - вирішила вколоти Лєнаа Новікова. Ну як же без неї?

— А що, є така жінка в школі, якій він ці знаки уваги не надає? - вганяю в ступор ученицю, що зарвалася.

— Гарний чоловік може собі дозволити, - нахабно заявляє.

Як тут не поговорити із такою яскравою зіркою мені, рядовій сірій мишці? Ось тільки не на таку дражливу тему я б хотіла з ним розмови вести. Але вибирати не доводилося.

Валерій Семенович сидів за столом і заповнював журнал у далекому кутку спортзалу, коли я вигукнула прямо з дверей.

— Вітаю, колего! Я можу поговорити з вами?

— Звичайно! Проходьте! – мені здалося, що він чекав на мій прихід. Я підійшла до столу й вмостилася на скриню, в якій зберігався спортивний інвентар. Вчитель закрив журнал і перевів погляд на мене. – Слухаю вас, Софіє Костянтинівно.

— Я класний керівник 11-Б класу, - почала я свою тираду.

— Я знаю, - посміхнувся Валерій Семенович. – Ви прийшли до мене як Софія Костянтинівна чи як класний керівник?

— Як класний керівник 11-Б класу, - посміхнулася у відповідь.

— Дайте вгадаю, дівчата вже наскаржилися, - здогадався він про причину мого візиту. Не дурний, вже добре.

— Скажімо так, не скаржилися, а розповіли про деякі обставини. Просто вони звикли до одних порядків за попереднього вчителя, а ви впровадили інші. Для них це трохи незвично, – пояснила я. Мені якось було не дуже комфортно говорити з чоловіком про дівчачі проблеми.

— За цієї пенсіонерки взагалі, я дивлюся, ніякої дисципліни не було. Що хотіли, те й творили, – різко висловився – і опустився в моїх очах нижче не вигадаєш. Страшенно не люблю, коли хтось когось обгиджує заочно, типу «усі гівно, а я ізюм».

— Не вам, Валерію Семеновичу, критикувати манеру навчання вчителя зі стажем у тридцять років, якого ви ніколи навіть в очі не бачили. Тут питання в іншому. Особливості фізіології хлопчиків і дівчаток різні, - я веду до одного, а він свою політику гне:

– Коли я навчався у школі, у нас так було. Чому хлопці повинні займатися, а дівчата тим часом сидіти й чорт знає чим займатися?

— У них поважна причина, - нагадала я, і легкий рум'янець залив моє обличчя. – Коли я навчалася у школі, наш учитель фізкультури дозволяв нам грати у шахи, шашки, лото, настільні ігри, м'ячик у лабіринт руками заганяли, пятнашки, нарешті, як варіант.

— Але що мені робити, якщо цього дня здача нормативу біг сто метрів? Усім ставлю оцінку, а ці мають порожні клітини? - вбиває мене фактами педагог.

— Вони можуть здати ці нормативи іншим разом, поза уроком, - запропонувала я вихід.

— У мене ще дві секції у спортивній школі. Я не маю часу для позаурочних здавань, - винищив мої аргументи Валерій Семенович і додав. – Мені це ніхто не оплатить та й не сильно треба.

– Альтернативу все одно можна знайти. Олександра Русланівна якось знаходила?

— Ви хочете сказати, що я некомпетентний як учитель? А ви самі давно у школі? - він розгнівався, і це було видно. Тепер просто нагнітав скандал. Я звикла до подібних випадів старих вчительок, але молодий чоловік із таким сварливим характером? Він падав у моїх очах з кожним словом, з кожною фразою все нижче й нижче.

— Я цього не говорила. Не перекручуйте слова. Просто не можна категорично заявити дітям… - я робила останню спробу пояснити ситуацію, але мене нахабно перебили.

— Дітям? Ха! Ця дура ваша відмінниця, що звикла до потурань з боку вчителів, не диктуватиме мені, що я повинен робити на своїх уроках. Учитель тут я, що хочу, те й роблю.

Як кажуть діти, це був «фініш» із переворотом головного автомобіля прямо в кювет. Я зрозуміла, що приперлася до чужого монастиря зі своїм статутом, тому вирішила йти й пояснювати ситуацію навіть не завучу, а одразу директору. У цього немає компромісів, є «я так вирішив, бо я так хочу!» Зрозумівши, що таку людину мені треба обходити десятою дорогою, поспішила зникнути.

— Зрозуміло, Валерію Семеновичу. Вибачте, що потурбувала, - я встала, щоб якнайшвидше розчинитися в нетрях шкільних лабіринтів (і хто тільки ці школи будує!), але почула зовсім іншим тоном:

— Та ну цю кончену школу й діточок-дегенератів. Може прогулялися б увечері з вами кудись? - він сидів і милувався сам собою. Так і підмивало кудись далеко парубка послати. Без перспективи повернення. Але ж я культурна.

— То вже якось без мене, Валерію Семеновичу, - скривила посмішку у відповідь, а про себе подумала, що таких козлів я відчуваю за кілометр і не підпускаю навіть на метр, щоб не засмерділи мій особистий простір.

Валерій Семенович якось різко перестав потрапляти мені на очі, а коли я поговорила з директором про його утиск дівчаток, то й взагалі нажила собі ворога. Тепер усі питання, пов'язані з витівками молодого вчителя, я вирішувала лише через адміністрацію. Валерію Семеновичу уваги вистачало з боку моїх молодих колег, тому він не дуже переживав через мою відмову з ним прогулятися. Робив вигляд, що не переживав. Насправді ж, варто чоловіку відмовити, його інтерес чомусь зростає. Дивні закони фізики.

Мене ж більше хвилювали нові учні мого класу, точніше їх адаптація у колективі. Борисюк Діма приїхав із сім'єю до діда, щоб мати можливість серйозно займатися спортом. Злегка зухвалий симпатичний хлопчина швидко скинув свою напускну пиху й порозумівся з 11-Б. Навіть виявив симпатію до Берецької Насті. Він мало бував у школі, весь час приносив записки від тренера, але намагався ретельно виконувати завдання всіх вчителів.

Зовсім інша річ - Соколов Едік. Цей амбітний хлопець у мріях літав десь вище хмар, прагнув висот великого Пеле й рівнявся на Блохіна. Дуже хотів бути великим футболістом. Тренер знайшов його в Харкові та вмовив батьків віддати до олімпійської школи. У своїй школі Едік був одночасно і мачо, і царем. А тут він потрапив до колективу, де ці титули зайняті. Причому зайняті незрозуміло поки що ким. Лідер цього колективу традиційно копав картоплю, тому Едіку хибно здалося, що в класі місце ватажка (хоча Вовка тягнув і на вождя, такий же патлатий і авантюрний) пустує. Йому натякали на можливість отримати по морді та вилетіти далеко від шкільного паркану, але Едік нікого не слухав і витворяв, що хотів. Мене спочатку він також серйозно не сприйняв. Я думаю, перевіряв, чи можна на голову зручно всістися й ніжки звісити.

— Пане Соколов, у вас чотири енки й ви не готові до самостійної, - повідомила я Едуарду, коли той відмовився писати самостійну роботу за Купріним.

— Так ви позаймайтеся зі мною. Скільки там одне заняття коштує? Десятку? Я можу й двадцятку платити, - заявив Едік прямо на уроці при всіх учнях. Усі на нього косо подивилися, розуміючи, що хлопчика якщо не опущу зараз я, то на перерві це зроблять інші. Діма вже чухав кулаки, а Рома жував жуйку, що означало – нервується. Мені навіть не знадобилося багато часу, щоб прийти до тями від його нахабства:

— Якщо знайдеш вчителя, нехай з тобою позаймається. Я не маю наміру з таким хамлом навіть розмовляти на цю тему. Питання самостійної перепишеш у сусіда й здаси не пізніше двадцятого числа. Зрозуміло? – я увімкнула всю свою силу волі, щоб витримати його погляд.

— А чому так грізно? Адже можна домовитися? - трохи тихіше й не так нахабно сказав Едуард.

– Вже не можна. Тяжко тобі буде з таким характером, Соколов, дуже тяжко.

— Ага, значить, є улюбленці, з якими займаєтесь, а є така сіра маса, як ми? – не вгавав Едік.

Я промовчала, розуміючи, що хлопець закидає вудку для розвитку теми, провокує скандал. Енергетичний вампіризм чистої води.

Що таке "важко" Едік зрозумів тільки тоді, коли до школи прийшов Вова. Мало того, що Вова змінився, то він ще й зрозумів, що у нас з Едуардом конфліктний стан. І якщо я не розуміла, чому Едік так чіпляється до кожного мого слова та дії, болісно сприймає найменшу критику з мого боку, Вова швидко розкусив. Приділяючи більше уваги новеньким, я якось випустила з поля зору Вову, точніше не простежила його змін.

Едік спочатку вирішив потоваришувати з Вовкою, весь час намагався йому допомогти, майже по п'ятам ходив за ним. Деякий час Вові подобалося все це: ще б пак, зайва шістка під рукою, але потім стало дратувати. У класі почали легенько іронізувати про «блакитність» відносин Титаренка та Соколова. І ось перший бій двох амбітних хлопців розгорівся прямо в мене на очах. Едік зайшов до мене на перерві поговорити про конфлікт Желткова із самим собою через любов до Віри Миколаївни. В принципі, розмова з програмного твору й мені приємно було розвинути тему глибше, ніж це дається в підручниках.

— Ви вважаєте, що Жовтков до кінця днів своїх мав любити Віру Миколаївну здалеку, на відстані? Адже це ненормально! – доводив мені Едік.

— А у твоєму уявленні всі стосунки повинні мати лише тілесні прояви? - нехай знає, що я не боюся говорити з ним на такі відверті теми.

— Ні, ну щоб подарувати найдорожчу йому річ жінці, треба на щось розраховувати, - з піною біля рота доводив Едік.

— Жовтков був страшенно радий тим, що до того подарунка торкалися руки його богині, - цю фразу я десь вичитала в критиці, тепер вона мені знадобилася, в потрібний момент спливла в пам'яті.

— Тобто ви вважаєте, що самогубство Жовткова – це логічно? – не заспокоювався Едік.

— Едуарде, наскільки я зрозуміла, ти вважаєш саме Жовткова головним персонажем? - вирішила я підвести свого учня до потрібного висновку.

— А що, ні? Ну, це він же бігав, піжонився, щось доводив, дарував цей браслет, - Едік застиг із запитанням на обличчі.

— Я чомусь схильна вважати, що героїнею є Віра Миколаївна. У її долі засяяло кохання вічне, безкорисливе, відверте, про яке мріє кожна жінка й на яку не здатні більшість чоловіків. Неможливо без душевного хвилювання читати фінал розповіді, ці дивовижні слова: «Згадую кожен твій крок, посмішку, погляд, звук твоєї ходи. Солодким сумом, тихим, прекрасним сумом овіяні мої останні спогади. Але я не завдам тобі горя. Я йду один, мовчки, так завгодно було Богові та долі. Нехай святиться ім'я Твоє». Ці слова нагадують молитву.

— Оба - на! Ви знаєте напам'ять? - вперше бачила здивування на обличчі Соколова.

— Так. Іноді я вивчаю напам'ять деякі місця у творі, які мені подобаються, щоби мати можливість цитувати, - зізналася.

— Так, Едік, там тебе староста шукає, не пішов би ти погуляти, - у дверях намалювався Титаренко.

— Сам вали, я тут розмовляю з Софією Костянтинівною, - огризнувся Едік, який за першим акордом голосу Вовки зрозумів, що ніхто його не шукає, а просто Вові треба, щоб він, Едік, зник і не заважав.

— Не врубився, що за ля? Я тебе, козел, попередив. Ну, нормально ж сказав! – Вовка виштовхав Едіка за двері й зачинив їх на шпінгалет. При цьому Едік не заспокоївся, стукав у двері й вигукував різні лайливі слова. Вова ж безцеремонно, поки я була в німому заціпенінні від того, що відбувалося, спитав:

— Мамо Соня, ти які трояндочки любиш: жовті, червоні, рожеві чи бежеві? А, може, білі?

У цей момент шпингалет не витримав натиску сильного, але дурного тіла Едуарда, й вилетів з потрохами, двері відчинилися, щоб явити світу дуже злого Едіка.

— Титаренко, ти – труп. Так зі мною не можна! - кричав Едік і пер на Вову всією своєю масою. Бійка була неминуча. Розтягти їх фізично я навіть не ризикнула – задавили б. Одних гормонів із адреналіном на чотирьох вистачило б. Зате я вчасно помітила вазу з водою на підвіконні. Схопила її миттю й хлюпнула Соколову в обличчя, бо саме той кипів. Хлопець охолонув, але все одно зло дивився на Вовку.

— Юначе, коли приведете себе в Божий вигляд, відремонтуйте мені шпінгалет або вставте новий, - порадила я й повернулася до Титаренка. – А щодо троянд – рожеві, Вова.

— Ото я так і думав. Спасибі за інформацію. А ти ремонтуй шпингалет, - гігікаючи, втік Вова.

— Едіку, я розумію, що Титаренко складна особистість, але вам в одному класі вчитися - знайдіть спільну мову, - радила я, витираючи рушником мокре волосся Едіка.

— Дуже треба! - ображено тягнув Едік, і я розуміла, що це тільки квіточки, що всі ягідки будуть попереду, і невідомо ще якими отруйними вони виявляться.