ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Не боюсь, що ти мене залишиш

Для якоїсь дівчини другої,

А боюся, що одного разу станеш

Ти таким же, як усі навколо.

Зрозумію, що одна в пустелі, -

В місті, що залите вщент вогнями,

Нас нема у затишній оселі

Стали безтілесними тінями.

В. Тушнова

— Ти не напишеш сам диктант навіть на трійку, - з досадою в голосі констатувала факт, перевіряючи вже, мабуть, тридцятий диктант, написаний з Вовою. І головне, чим краще я диктувала, інтонацією підказуючи ймовірні розділові знаки, тим гірше він писав. Вовка сумно дивився на свої десять помилок, виправлених червоною ручкою, і, швидше, засмучувався через те, що я переживаю, ніж через свою неграмотність.

— Ну, і давай не будемо паритися, піду в армію. Адже це не гільйотина, а лише армія, - спокійно реагував Вовка. – Пам'ятаєш, бабуся казала, що ти маєш дочекатися мене з казенного будинку…

— Казенним будинком могла бути школа, ти про це не подумав? А в армію я тебе не відпущу, – категорично заявила. - Мені здається, я придумала, що ми зробимо.

Мені справді на думку спала банально утопічна ідея. Але ж відомо, що все геніальне – дуже просто! А якщо мені теж подати документи на вступ? Тоді ми з Вовкою писатимемо диктант в одній аудиторії. Сядемо поруч, він у мене спише хоча б на якусь трієчку, а якщо пощастить, то й на четвірку. Все ж таки не два. Коли я озвучила свій план, Вовка вибухнув, як шалений гейзер:

— Ти хочеш, щоб я почувався трутнем? – я зрозуміла, що наступила на його гордість та самоповагу, але іншого шляху не бачила. - Буде, що розповідати дітям: ваш татко списав іспит у матусі й так успішно поступив. Прикиньте, який він молодець! Соня, ти щось як вигадаєш…

— Отже, Титаренко. Якщо ти цього не зробиш, я з тобою не розмовлятиму, - категорично заявила я.

— Ага, і двійку за рік вліплю, - перекрив Вовка. – Ми вже не в школі, Соня. Не говоритимеш? Якось переживу! - гордо піднявши голову, пішов на кухню. Якщо раніше я давила на Вовку бабусею, і він усе робив, що було потрібно, то тепер потрібно було змінювати тактику й переводити орієнтири на себе.

— Вова, ти уявляєш, як мені буде погано, доки ти два роки будеш в армії, - ніжно гладячи його по спині, промовила я. Він відволікся від брудного посуду, яким займався в цей момент, і сумно подивився на мене. Я знала, що ніжні торкання в нашому випадку з Вовкою приводили завжди до ліжка, але все ж притиснулася до його гарячого напруженого тіла. По прискореному серцебиттю хлопця я зрозуміла, що сексу не уникнути. І справді, за лічені хвилини ми опинилися в спальні.

Коли ми втомилися від близькості, я акуратно нагадала предмет нашої розмови:

— А не поступиш – усього цього не буде два роки!

Вовка подивився на мене очима загнаного звірка і … погодився.

Залишалася ймовірність того, що ми писатимемо диктант не в одній аудиторії, що не дозволять сісти поряд. Але все склалося якнайкраще. Ми сиділи в аудиторії, де парти були розташовані ярусами. Вовка сів наді мною і все чудово списав навіть на четвірку, благо, у школі трохи навчився азам списування. Зате моєму обуренню не було меж – знайшла себе у списках й очманіла від оцінки – трійка! Правило шкільного списування: хто списує – у того оцінка вища, працювало й у стінах туристичного інституту.

Пішла для приколу подавати на апеляцію – цікаво було дізнатися, що ж я там за помилки зробила, якщо Вовка на «4» у мене списав? Звичайно, я не згадувала про факт списування, тільки поспілкувалася із суворою вчителькою, яка вказала мені на всі літери, які я не за правилами правопису написала. Усі мої літери «ч» (я їх писала з фігурними закорючинами) були підкреслені, і в сумі за це було відібрано бал. Ось так!

— Ну ти зрозумів? – поцікавилася я у Вовки, який бунтував тому, що я його примусила перед іспитом списати банальний пропис для першачків.

— Ти ж учитель, а не я, - тепер приймав усе, як належне, але як же він обурювався того дня, коли я поклала перед ним пропис.

— Не вдуплився? Другий раз у перший клас? Що це за нові підходи до підготовки студентів? - волав Вовка і категорично не хотів виправляти свої деякі кострубаті літери. Тоді на мій бік стала Багіра й обгавкала свого господаря. Тепер Вовка розумів, якими важливими виявилися ці писання.

З історії Вовка теж отримав четвірку, оскільки постарався, вивчив. Я ж взагалі не хотіла йти на цей іспит (навіщо?), але потім з метою мотивації посперечалися:

— Споримо, що я здам краще? – коли повторювали білети, вирвалося у мене.

— На що? – бешкетливий вогник з'явився в очах Вовки. Я вже уявила його непристойні бажання. Але бажання виявилося дуже навіть пристойним. - Якщо я здам краще, підемо на футбол разом, - він давно просив про це неподобство, але я не наважувалася, надто вже неадекватні тіпочки ці вболівальники. Та й шум на стадіоні мене серйозно зупиняв.

— А якщо я здам краще, то підемо до театру. Щоправда, на комедію, щоб не сильно тебе напружувати, – опера і балет теж були в планах окультурення Вовки, але пізніше. Нині його лякати такими заходами не варто було.

Я перемогла, бо здала на п'ятірку. У Вовки було дві четвірки – це був прохідний бал, атестат хороший, до того ж він ще й сирота. Все говорило про те, що Вовка поступив. Тому ми влаштували бенкет і купили квитки на спектакль.

—  Іду я в цей театр тільки заради тебе, Соня, - говорив Вовка, коли ми переступали поріг гарної будівлі Театру драми та комедії. Дивився мій Вовка спектакль «Старший син» із розкритим ротом, заливаючись заразливим сміхом. Коли виходив, дякував, що я його потягла на це видовище.

— Давай заведемо правило, хоч би раз на місяць ходити до театру, - ці слова мені лягли на душу, як бальзам. - Тобі треба відриватися від зошитів хоч зрідка.

— Вов, я не повернуся до школи, - вирішила зізнатися.

— Чого це? Через мене? Тебе виганяють? - на його обличчі читався смуток. - Ну, і дурні, такого вчителя вижили.

— Ні, не виганяють. Я сама не зможу. Мені подобається вчити, працювати з дітьми, але я надто до них прив'язуюсь. Якщо я за два роки так звикла, що їхній відхід був для мене, наче без наркозу шматок від тіла відрізали, то як буде, візьми я клас із п'ятого і доведи до кінця? Я й помру на тому випускному.

— Але ж я залишився, - зауважив Вова.

— Що ж. Дякую, що хоч ти залишився. Складно бути мамою одразу всьому класу. А по-іншому я не зможу. Віддаючи стільки любові, я дуже сама спустошуюсь.

—  І що, у журналі детективчики писатимеш? Одразу попереджаю, я цьому Зоряну шию скручу, якщо він так на тебе плотоядно дивитиметься, - грізно попередив Вовка. Він всього один раз побачив Зоряна, але йому вистачило й десяти хвилин, щоб зрозуміти настрої хлопця.

— Я ж не гарчу щоразу, коли на тебе звертають увагу дівчата, що проходять повз мене, - закинула у відповідь і завалила контраргументом. – У групі, я впевнена, буде відсотків сімдесят, а то й більше дівчат.

— Я бачив тих дівчат, жах. Жодна поруч з тобою не стояла. Страшненькі. А от Зорян – симпатичний типчик, - гнув свою політику Вовка.

— Завершуємо ці суперечки, а то посваримося на пустому місці, - поставила крапку. І наша розмова перейшла в площину «над чим можна було в спектаклі посміятися». Вже коли ми повернулися пізно додому, Вовка мовив:

— А ти б теж могла вчитися зі мною. Три і пять – це прохідний бал, - він знімав черевики й збирався зайняти ванну.

— Туризм - це цікаво, але два студенти в сім'ї - перебір, - категорично заявила і втекла до кімнати, боячись, що Вовка знову затягне і мене у ванну. З того часу, як ми почали жити разом, Вовка мене відверто розбещував. Ось і зараз він обхопив мене своїми великими руками, як ляльку, і тихенько спитав над самим вухом:

— Ліжко чи вечеря? Що перше?

— Ти хочеш, щоб я вибирала між їжею та задоволенням? А якщо виберу їжу?

— Ну-у-у-у. Я розраховував, що ти обереш задоволення, - прошепотів Вовка, і в цей час у нього в пузі пристойно заурчало.

— Ось бачиш, організм вимагає перекусити, - я не могла дозволити Вовці залишатися голодним. Він теж розумів, що цей номер не пройде, тому неохоче відпустив мене й пішов перевдягатися. Якусь мить, поки він стояв роздягнений біля ліжка, я з насолодою милувалася ним. Так, він, безумовно, був найкрасивішим чоловіком у моєму житті. Високий і міцний, з тугими м'язами, плоским животом, він ідеально підійшов би для обкладинки будь-якого чоловічого журналу. Коли Вовка побачив, що я розглядаю його, лукаво підморгнув, потім різко підбіг, схопив мене на руки і забрав у ванну. Він відкрив два крани, перевірив температуру води і, швидко скинувши з мене одяг, просто вштовхнув під душ.

— Що ти твориш? – відбивалася я.

— Не кіпішуй. Заспокойся. Просто разом помиємося. Це так заводить. Розслабся й отримуй задоволення.

Коли Вовка намилював мені спину, чуттєвими рухами торкався моїх рук і грудей, я думала про те, як все ж таки багато втратила б, якби Вовка не увійшов у моє розмірене життя. Це йому я була зобов'язана відкриттям нового світу - світу почуттів чоловіка і жінки, про існування якого тільки побіжно встиг розповісти мені Макс. Боже, яку революцію зробив цей хлопчик у моєму духовному світі! І я починала розуміти, чому. Тепер саме кохання визначало мої стосунки з Вовкою. Кохання сильне, справжнє, джерело насолоди, спокою та задоволення. Я позаздрила сама собі й посміхнулася.

— А що смішного, Соня? Я тут тебе зваблюю, а ти смієшся…

— Я просто подумала, що ти і я. Ми разом. Хто б міг подумати, що це можливо?

– Я думав про це  аж два роки. Це довго та нецікаво, бо ти там щось розповідала вічно біля дошки, а я, як ідіот, вдавав, що слухаю, а сам просто милувався тобою. Капець, як я хотів тебе обійняти, поцілувати і … все інше теж…

Я підняла на нього тепер серйозний погляд. З мокрим коротким волоссям він був не схожий на того Вовку, до якого я звикла. Такий же красивий, такий же милий, але більш мужній та зрілий. Нині в ньому не було й натяку на того підлітка з недавнього минулого. Він був дорослим – таким, як і я. І різниці у роках я вже не бачила.

— Вова, ти завжди говориш про сексуальне бажання, а не про кохання, - з невеличким докором закинула я йому.

— Ти просто мене не чуєш, Соня. Я всі вуха тобі продзижчав, кажучи саме про кохання. Здається, це ти мені колись казала, що коли любиш, то не можеш без цієї людини прожити ні дня. Соня, я без тебе не можу навіть хвилинки, - він загадково посміхнувся крізь потік води та нахилився, щоб поцілувати. Ми так і стояли в душі, цілуючись, поки наші шлунки в унісон не почали бурчати.

— Ти подивися, вони у нас домовилися весь кайф зламати, - бурчав Вовка. - Ти в ліжко, а я щось швидко приготую.

— Ні. Я допоможу, так швидше буде. Як чудово, що ти вмієш готувати. Я закохалася б у тебе ще раз тільки за це.

Наше ідилічне життя з Вовкою тривало майже місяць. Я дякувала Богові за кожен вечір біля телевізора, за кожну ніч в його обіймах і за ранки, коли Вовка будив мене ніжними поцілунками. Але я страшенно боялася, що ідилія не буде вічною. Боязнь втратити Вовку, мабуть, притягувала ту безповоротну мить. І вона настала.

Того ранку Вовка помчав розвозити піцу на ранкову зміну й о дванадцятій мав повернутися. Я не планувала нікуди виходити. Але коли почала робити салат за одним із «дуже простих» рецептів, вичитавши його в брошурі «100 рецептів салатів» (купила в переході за дві гривні), з'ясувала, що потрібен майонез, а він у нас закінчився.

Вовка, звичайно, благав не заходити на кухню і без нього нічого не робити (востаннє моя кулінарія закінчилася тим, що я спалила каструлю), але я ризикнула коханому зробити приємне. Він прийде втомленим із роботи, а на столі обід.

Наш продуктовий виявився закритим на переоблік, тому я сіла на автобус і поїхала до супермаркету. Чесно кажучи, я не любила відвідувати супермаркети, бо в них дуже непомітно витрачаєш більше, ніж планував. А ще це диво мегаполісів (я про супермаркет) має погану особливість: коли туди потрапляєш, купуєш багато зайвого. Виявляється, що тобі потрібно так багато, що зрештою в пакеті не залишається вільного місця. І дуже часто тільки на касі можна згадати, за чим реально йшов у цей магазин. Іноді згадуєш уже вдома.

Навантажена великим пакетом (а вийшла всього за майонезом), жуючи ванільне морозиво, я попрямувала з супермаркету до автобусної зупинки. На півдорозі, проходячи через сквер, я вирішила поставити пакета на лавку, щоб рука перепочила, і морозиво можна було спокійно доїсти, бо воно дуже швидко тануло, обіцяючи ось-ось впасти з палички.

Я так зраділа, коли побачила біля пам'ятника Вовку з оберемком троянд. Хотіла крикнути йому, щоб він помітив мене, але так і застигла на місці. Через хвилину біля Вовки вже стояла красива блондинка, в якій я легко впізнала  Лєну Новікову. Вовка мило посміхнувся їй і подарував квіти. А потім вони, поцілувавшись, попрямували в протилежний від мене бік.

Який я пережила шок, мені важко навіть описати словами. Так руйнуються сподівання. Недоїдене морозиво я викинула у смітник, підхопила пакета й пішла слідом за гарною парою. Слов'янські жінки так влаштовані, що коли їм погано, вони доводять себе ще до більшого нещастя – універсальний спосіб мазохізму. І я, замість того, щоб тікати, куди очі дивляться, пішла за Вовкою та Лєною. Мені вкрай потрібно було подивитися, що буде далі. А далі було все банально: вони зайшли в кав’ярню з великими вітражними вікнами, крізь які їх було видно за столиком, як на долоні, замовили сік і тістечка й почали мило спілкуватися. Періодично Вова брав ніжну ручку Лєни, прикрашену делікатними обручками, у свої руки й цілував.

Я сварила себе останніми словами,  розчавлюючи й так принижене власне самолюбство. І коли  Лєна потяглася через столик до Вовки, і вони поцілувалися, мій мазохізм дійшов кульмінації. Тільки тоді я схопила пакета й кинулася геть, рятуючи рештки свого розуму. Сльози потоком хлинули з моїх очей (захисна реакція організму на стрес), тому я дякувала собі, що не возилася перед виходом з макіяжем. Перехожі співчутливо проводжали мене поглядом, але поговорити якось не наважувалися. Тільки один чоловік запропонував допомогти донести пакета, але я щось відповіла грубе (не пам'ятаю, що), тому він не наполягав сильно, пішов.

Я ніколи не розуміла, в якому стані має бути людина, щоб покінчити життя самогубством. Тепер я це зрозуміла. Мене вражало тільки те, що я не звинувачувала ні в чому Вовку. Зрадив? А хіба я це не передбачала? Адже й жити погодилася з Вовкою тому, щоб пройти перевірку побутом. На дев’яносто вісім відсотків  була впевнена, що не пройдемо, тоді чому так здивувалася цій випадково побаченій сцені? Можливо тому, що дуже вірила у ті два відсотки. Він просто гарний хлопчик. Не могла я мріяти, що заміню йому юну дівчину. Значить, я звинувачувала у всьому лише себе. Чудово знаючи себе, побоялася, що можу зі зла наговорити Вовці багато поганого та образливого. Прощатися треба красиво, щоб в пам’яті лишалися тільки приємні спогади, а не образливі слова, сказані в істеричній агонії.

Примчала додому, залишила пакети з продуктами, схопила найнеобхідніше та рвонула на електричку. Я їхала на дачу, бо хотіла побути насамоті. На кухонному столі залишила швидко продиктований свідомістю вірш-прощання. Його я писала не ручкою, а душею.

Повір, нікого так в житті ще не любила,

Ймовірно, більше так не полюблю,

Можливо, не настільки я і мила,

Щоби з тобою розділити доленьку свою.

Ти зрозумієш потім все, коханий,

Від чого ти відмовився, збагнеш,

За те, що наш  роман  лишиться недописаний,

Собі, я впевнена, не раз ти дорікнеш.

Я надто горда, щоб упасти на коліна,

Хоч до безумства я тебе люблю.

Пішов до іншої, я теж піду

І навіть вигляду, що боляче, не покажу.

Я буду жити, і радіти, і сміятись,

Що гірко – не зізнаюся нікому,

Хай всі говорять: серцю не накажеш,

Ти знай: я навіть серцю накажу!

Я часто помічала, що коли на душі паршиво, поезія так і струмує з мене. Мабуть, більшість поетів так живуть. Тому найкращі поети в особистому житті найнещасніші люди. Коли я залишала цей вірш на столі, знала, що Вовка зрозуміє мене. В глибині душі сподівалася, що він примчиться на дачу і постарається набрехати щось красиве, щоб я повірила, що все побачене - дурощі.

Поки їхала в електричці, планувала, що піду в ліс побродити, поплаваю на озері в човні й трохи вгамую серцевий біль. Але з відчинених дверей хвіртки дачі мені назустріч у халаті вийшло чорнявеньке дівчисько років шістнадцяти й здивовано запитало, хто я?

— Та вже ніхто, напевно, - тихо прошепотіла я. – А ти?

— Я – Катя. Вовку чекаю, обіцяв приїхати сьогодні увечері.

— Увечері? Приїхати? - у моєму мозку складався цілісний пазл, і ніяк не міг скластися. Лєна вдень, а Катя увечері? І я десь на підхваті. Вова не інакше, як гарем вирішив завести? Про те, щоб залишитися тут, на дачі, й мови не могло бути.

Я увімкнула найбільшу швидкість і опинилася знову на залізничній платформі. Пів години – і я в електричці, яка везла мене до мого рідного міста, до батьків. Куди тікають, коли стає дуже самотньо та гірко? До батьків! І я не була в цьому плані оригінальною.

Мама відчинила двері й по моєму вигляду, ймовірно, все зрозуміла, тому що на порозі спитала:

— А Вова де? Ви посварилися?

— Типу того, мамо. Зараз ні про що не питай. Я в душ і спати. Потрібно все скласти до купи. Зрозуміти, що робити.

Я не спала. Чула, як мама ходила і все заглядала до моєї кімнати. Чула, як з роботи приїхав батько, і мама довго йому щось розповідала. Чула, як дзвонив телефон, і мама з кимось говорила. А я знаходилася в якомусь, невідомому мені досі просторі. Очевидно, це і є паралельний світ, у якому перебувають аутисти. Все чую, все бачу, але нічого не можу зробити, оскільки і руки, і ноги заніміли і не хочуть слухатись. І лише пам'ять, як кінострічку, прокручує важливі хвилини. І в кожній хвилині – Вовка.

Зранку поснідавши, пішла на цвинтар до могили Макса. Виплакалася, прибрала, поклала квіти й довго мовчки споглядала його мужнє, серйозне обличчя, яке дивилося на мене з могильної фотографії.

—  Ти б так не вчинив, правда? - це скоріше було не питання, а констатація факту.

Тут, сидячи на цвинтарі, я дістала блокнот, і вірші полилися водоспадом:

Печаль і тінь мені все досі

Ні спокою, ні миру не дають,

І що весна, що осінь,

А біль і відчай у душі живуть.

Тебе шукаю в інших я,

Хоч розумію, що уже ніколи

Не заспокоїться душа моя,

Опоки все ж любов до тебе у мені жива…

Вдома довелося розповісти мамі усе, тому що її німе питання в очах просто обливало серце жалем. Мами так облаштовані, що  біль своєї дитини вони переживають гірше, аніж власний.

— Він дзвонив, доню, - повідомила мама. – Я сказала, що тебе немає, як ти і просила.

— Правильно, мамо. Мене для нього немає. Тепер у нього є Лєна і Катя. Може, ще яка. Але не я.

— Так, доню. На ньому світ клином не зійшовся. Десь має бути той принц, який буде твоїм, - заспокоювала мама.

— Має бути, - погоджувалась, але розуміла: біда в тому, що для мене  світ клином зійшовся саме на Вовці. Саме він був мій принц. Навіть не принц, а скоріш за все – король, бо тільки поруч з ним я відчувала себе королевою. Щасливою королевою.