ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Я відчуваю – недаремно

Зустрілись ми з тобою тут,

Хоч буде на дорозі темно

Я укажу тобі маршрут…

Другого березня зателефонував брат Владік і, як окропом облив:

— Там це, мені у справах до Києва їхати завтра. Я твоєму учню мотик завезу. То нехай готується. Вже якось у гаражі лад хочу навести.

— А до червня ніяк? - у мене виховний процес зривався. Я боялася, що якщо Вовка отримає мотоцикл раніше за обумовлений час, він взагалі школу закине.

— Так, сестричка, або я притарабаню це щастя залізне завтра, або віддам Ігорьку, він під боком і везти нікуди не треба, - знайомий тон та діловий ультиматум. Знала – так і зробить.

— Добре, вези, - погодилася. А що залишалося робити? Наче у мене був вибір. Ще на зимових канікулах, як тільки я заїкнулася своєму братові про його мотоцикл, що припадав пилюкою в гаражі, він пожвавився:

— Я вже п'ять разів хотів його викинути. Тільки місце у гаражі займає. Може, його й відремонтувати не можна, невідомо.

— А хто може подивитися? Ремонтувати не потрібно, просто сказати чи підлягає ремонту, чи ні, - наполягала я.

— Ти що, Києвом на мотику їздити зібралася? Там усе так паршиво з громадським транспортом чи екстриму заманулося?- сміявся, тому що знав - я до техніки ніколи не тягнулася.

— Це не мені. Одному учню. Я дружу з його бабусею. Хлопчик – сирота, – зізналася.

— Вже цікаво. Я так і знав, що ти там Матір'ю Терезою зробишся на пів ставки. Чи на всю?

— Владик. Нічого не питай. Просто дізнайся. Тобі ж він все одно не потрібен.

Потрібно казати, що Вовка зрадів, як слон. І про гараж за один вечір домовився. Вітьок його звів із ким треба, і Вова зняв в оренду неподалік будинку гараж у гаражному кооперативі.

- Але врахуй, не дотримаєш слова, я з тобою розмовляти не буду, - пригрозила Вові.

- Чого так про мене погано думаєш, мамо Соня? Пацан сказав – пацан зробив.

Увечері спочатку пролунав телефонний дзвінок, і я вислухала дифірамби Вови. Про мотоцикл він говорив, як про щось неймовірно цінне.

- Там це, твій братик грошей не взяв, але весь час так підозріло дивився на мене. А він у тебе класний! У техніці шарить. Домовилися, що в школі – я твій особистий охоронець. Типу робота така. Як плата за мотик. А чо, цікава робота. Слідкувати, щоб тебе не ображали та уроки не зривали. Кому треба в гарбуза вчасно з’їздити. Я тобі потім розповім, що входить до моїх обов'язків, – пообіцяв Вова. Дитячий садочок, і навіть не старша група.

— Розслабся, це Владік так пожартував, - заспокоювала я Вовку. Куди там! Він мені всі вуха продзижчав, як збирається ремонтувати цю купу металу й що туди ще хоче причепити, щоб був схожий, як у байкерів.

— Тільки школу не надумай прогулювати, - попередила про всяк випадок. - І не сиди в гаражі довго, бабусі твоя увага більше потрібна, ніж мотоцикла.

- Слухаюся, мамо Соня. Ти що, забула: я тепер не маю права пропускати жодного дня шкільного. Я ж тебе охороняю.

Потім зателефонував брат.

— Соня, ну у тебе й учні! Хлопець з мене на зріст і… Він – викапаний Макс. Де ти відкопала такого?

— Там, де відкопала, вже нема. Ти б чув, який він щасливий. А це ще мотоцикл не їздить. Що далі буде, боюся припустити, - я боялася, що Вовка про все забуде, крім нової іграшки.

— У вас із ним цеє, вже щось було? – відкрито запитав братик.

— Як ти можеш, Владе? Це мій учень.

— А ми з батею врубитися не можемо, що ти там у цій школі знайшла? - міркував далі Владік. - Гаразд, я тебе розумію, пацан класний, тільки тебе звільнять за зв'язок з учнем, а його зі школи попруть. Ви це там, тихіше якось. Шифруйтеся чи що…

— Не здумай свої припущення татові з мамою розповісти, - попередила.

— Та я могила. І Дімці теж не скажу. А він, ідіот, усе сподівається тебе у весільну сукню нарядити. Лади, сестричка, пока. Дзвони, якщо що.

Окрасою третьої чверті по праву можна назвати було Восьме березня. І хто цього дня вигадав уроки? Їх, щоправда, зробили короткими, лише по тридцять хвилин, а потім вчителів та всіх охочих зібрали в актовій залі та влаштували масштабний концерт. Від кожного класу готувався номер, а то й не один. Від мого 10-Б був вальс Лєни Новікової з Дімою Калашніковим та душевна пісня «Мама» у виконанні Аліни. Пробрало до краю душі не лише мене, а й інших вчителів. Унікальний випадок, коли хвалили діток. Ну, як тут не порадієш? Особливо тішило те, що самі підготували, самі пропрацювали, самі виступили – стовідсоткова самостійність.

Діти з усіх класів, у яких я викладала, нанесли стільки квітів мені до кабінету, наче до пам'ятника. Довелося ставити в усі банки й вази, які лише були у підсобці. Але багато ще залишалося. І як це все перенести додому? Коробки з цукерками та шоколадки я могла покласти в шафки до кращих часів, а от із квітами так вчинити було не можна.

Денис було запропонував допомогти донести «ці віники», як він висловився, але я не дуже хотіла навантажувати хлопця. До того ж мені тільки лілій у кімнаті не вистачало, щоб одуріти від їхнього аромату.

- Та що ви паритеся так сильно, - радила товстунка Галя. – Заберіть троянди, а решту залиште в школі. Помилувалися – і вистачить.

- Можливо, ви б дівчатка, по букету взяли, мам привітали, - просила я.

- Та ну, вам дарували, якось воно того, не зручно, - відмовлялися дівчата.

- А я пропоную обідрати пелюстки у квіточок і зварити трояндове варення, - озвався мій раціоналізатор Вігура Саша. – Чого добру пропадати? Все одно день-два і зав'януть. Тоді доведеться викинути. А так – смачно! Взимку відкрили баночку, посмакували й згадали про восьме березня. Клас!

Я згадала, як у дитинстві ми з бабусею варили варення із жовтих чайних троянд. Два дні милувалися кущем, що розпустився, облитий ароматною жовтизною, а потім обривали його, заливали цукровим сиропом пелюстки й злегка уварювали. Взимку банка відкривалася й не так їли медовий делікатес, як нюхали.

Зі всієї гори квітів дівчата швидко витягли троянди й почали обривати їх прямо на столі. Незабаром увесь стіл був засланий рожевими, червоними, бордовими та пурпуровими пелюстками. І тут до кабінету прибігла схвильована Жанна Григорівна.

- Софіє Костянтинівно, - помпезно розпочала Жанна Григорівна, оглянувши моїх вихованців. - Чи можна вас на хвилинку? - вона ще раз обвела поглядом дітей, мовляв, без сторонніх вух. Я зрозуміла й вийшла в коридор.

- Соня, тут така справа... Я навіть не знаю, як тобі це говорити... - Жанна Григорівна була дуже блідою, навіть руки трусилися.

- Кажіть, як є. Що трапилося? - наполягала я, відчуваючи щось недобре.

- Твого красеня Вовку міліція забрала. Я чула, як директору дзвонили. Пограбування начебто сьогодні вночі скоїли. Його якась бабуся впізнала. Він у нашому відділенні. Хлопцеві сімнадцять вже є, можуть посадити.

- Як посадити? – я не можу передати, що я відчула тієї миті. Мене навіть не хвилювало: винен Вовка чи ні. Єдине знала напевно: історія з Максом не повинна повторитися, цього хлопчика я не можу втратити. Я шалено почала думати, що робити. І тут підказала Жанна Григорівна:

- Терміново потрібне алібі. Він має дівчину?

- Він товаришує з Лєною Новіковою, - перше, що спало мені на думку.

- Слабко віриться, що вони тільки дружать. У них має бути щось. Де Лєна? - командувала Жанна Григорівна, бачачи, як я оторопіла.

Лєну я знайшла у колі хлопців 11-Б класу, затягла до себе в підсобку й пояснила ситуацію.

- Але я його не бачила вже три дні, - переконувала мене Олена, нервово заламуючи свої гарні пальчики. - Сидить днями та вечорами в іржавому гаражі й копирсається в купі заліза, що називається мотоцикл. І то я про це від Ромки Маркіна дізналася. А так шифрується.

- Дівчинко, я не питаю тебе, бачила ти чи ні, просто можеш сказати в міліції, що вчора та позавчора він був із тобою?

- Але ж не був, - хвилюючись, заперечила красуня.

- Його можуть посадити, якщо не буде алібі, - відверто зізналася я.

- А я тут до чого? Він крав, а я даватиму хибні свідчення, щоб мене ж потім і покарали? Мене мати повісить, якщо дізнається, що...

- Але ж він тобі друг... З пісочниці, - у мене не вкладалося в голові, що Олена не розуміла, як може допомогти Вовці.

- Але й вам він не байдужий. Весь клас це вже давно зрозумів, - цинічно заявила дівчина, й тільки тепер я зрозуміла, що Лєна в принципі не потрібна.

- Дякую, Лєночка, можеш іти, - спокійно промовила я, щаслива від того, що дівчина сама того не знаючи, підказала шлях до порятунку Вовки.

- За що? Я нічого говорити в міліції не буду, – ще раз нагадала своїй позиції Олена.

- Я це зрозуміла. І все ж дякую.

Довелося розоритися на таксі, але так я примчала до міліції всього за двадцять хвилин. Вся у святковому восьмиберезневому одязі з розкішним макіяжем та завитими кучерями. Перед цим я послала дівчаток до бабусі Вовки, щоб вони потурбувалися про те, щоб Тамара Ігнатівна не дізналася правди про відсутність Вовки. Дівчатка прихопили із собою обірвані рожеві пелюстки, щоб разом і варення зварити. А я включила весь свій артистизм та шарм, щоб переконати дільничного в тому, що всю ніч Вова був у мене вдома. Скільки сорому та страху коштувало мені це його алібі! Почувала себе брудною повією. А що робити?

- Ви впевнені, що він провів із вами всю ніч? – перепитував дільничний Іванов Сергій Петрович, наголошуючи на слові «всю», заповнюючи протокол і одночасно жуючи жирну котлету. Він лукаво поглядав то на мене, то на мої коліна. - Вован ще й на таке годиться... Ото вже ж училки тепер пішли.

Коли в кабінет завели всього побитого Вовку, у мене серце облилося кров'ю. Я ледве стримувалась, щоб не кинутися до нього, але тільки сумно поглянула на здивовані очі юнака.

- Ось тут Соломіна Софія Костянтинівна, - вкотре розкриваючи мій паспорт, промовив дільничний Іванов, - стверджує, що ти провів із нею всю ніч із сьомого на восьме березня. Так би мовити, вітав улюблену вчительку. Що скажеш, Титаренко Володимире Андрійовичу?

- Їй видніше, - напружено вимовив Вовка, явно незадоволений тим, що я втрутилася в його справи, але чомусь не заперечував моїх слів.

- А чого ж ти, негідник, про це мовчав? – різко та грубо крикнув дільничний.

- Він не хотів мене підставляти, Сергію Петровичу, - вигукнула я раніше, ніж Вовка встиг щось сказати. Він здивовано дивився на мене, чекаючи чергової моєї версії того, що трапилося. - Річ у тому, що я його класний керівник. Ви самі розумієте, що можуть подумати, сказати.

- Огороджував від злих язиків, отже, - дільничний морщив лоба й не вірив. – А вам відомо, Софіє Костянтинівно, що якщо ви сказали неправду, то й вам доведеться відповідати перед буквою закону? Співучасть, так би мовити. Теж карається.

-Відомо. Але Вова нічого поганого не робив. А ось за його побитий стан я можу доповісти вашому начальству, - вирішила піти взагалі ва-банк і трохи налякати.

- А це він сам, ось у мене є розписочка, - підметушився дільничний і сунув мені під ніс якусь писульку. Я ледве розібрала Вовчин почерк.

З відділення ми з Вовкою вийшли о дев'ятій вечора. Він побитий фізично, а я – морально. Мовчки йшли вулицею десь метрів триста, потім Вовка зайшов наперед, зупинився й суворо запитав:

— Якого хе** ви це зробили?

Я чекала подяки, а натомість - така грубість. Чомусь сльози самі накотилися, їх було неможливо зупинити. Вова, побачивши мене в такому стані, кинувся заспокоювати. Коли я трохи прийшла до тями, спробувала пояснити хлопцю, куди він котиться, і які наслідки могла мати ця його робінгудівська витівка.

- Це мої проблеми. Я не хочу, щоб ви були втягнуті у все це.

– Мені сказали, що ти брав участь в обкраданні машини підприємця, – поділилася інформацією. - Ти обіцяв не красти. Чому?

- І ви повірили? Я думав, якщо прибігли заступатися, значить... Ви повірили, - розчарування читалося на його побитому обличчі.

- А хіба ні? - насправді мені дуже хотілося, щоб усе було неправдою.

– Ні. Ви сказали не красти – і я більше не крав. Але ж деяким людям це не сподобалося. Адже я був частиною банди. Ось вирішили полякати.

- А бабуся-свідок? - не вгавала я.

- Це Зінка, алкоголічка чортова. Розвела котів, весь під'їзд загидили. Помститися мені вирішила, що її вихованців регулярно виселяю з парадного. Не могла вона мене бачити, бо я провів у гаражі півночі. Ми з Вітькою мотик відремонтували нарешті. Я вам хотів показати.

- А чому Вітьок не сказав, що ти був із ним? Що всю ніч у гаражі сиділи? - резонне зауваження.

- Звідки я знаю, до якої зі своїх баб він поїхав? Та й ніхто б мене не посадив. Просто пресанули. До речі, бабуся вдома одна хвилюється. Потрібно терміново знайти телефон і подзвонити їй, - він кинувся шукати телефон-автомат, але я його випередила:

– З нею дівчата. Вони заспокоять. Твоя бабуся думає, що ми готуємось до контрольної з алгебри. Я подзвоню від себе й скажу їй, що ти переночуєш у мене.

- І з якої радості? - перелякано запитав Вовка, ніби боячись перспективи залишитися зі мною наодинці.

- З такої, що на тебе дивитись страшно. Побачить тебе такого «вродливого» бабуся і що? Інсульт або відразу інфаркт. Підлікувати тебе трішки треба. Он як менти побили. Опирався, мабуть? Хоча б йоду та зеленки вистачило. Можеш до Вітька податися, якщо він удома, - увімкнула задній хід, щоб не подумав, що силоміць до себе тягну.

- До Вітька не хочу. Він хропе безбожно. А лікувати ви будете? – недовірливо спитав Вовка.

– Тебе не влаштовує моя кандидатура? Не бійся, я закінчувала при універі курси медсестер. Так, про всяк випадок. Дивлюся, найпотрібніші курси виявились. Ніколи не думала, що школа – це так екстремально.

- Я чого питаю, там мене відтовкли й по ребрах. Дуже болять. Якось можна визначити, чи не зламали?

- Розберемося. Може, з'їздьмо до травмпункту? - запропонувала, але Вовка відмовився.

Коли ми дісталися моєї квартири, я допомогла Вовці зняти спортивну курточку й футболку, промацала всі ребра, порахувала синці, замазала зеленкою всі подряпини й поклала спати на дивані. Чекала, що він швидко засне, але Вовку ніби прорвало. Він вирішив сповідатись мені, чи що. А мені й не хотілося спати. Я слухала, слухала, слухала, стаючи дедалі ближче до його безмежної життєвої драми.

- Я був відмінником до шостого класу. І все мені давалося так легко. Я відчував, що дуже бажана дитина у сім'ї. Усі носилися зі мною, як із принцом. Для повного щастя мені не вистачало братика чи сестрички. Якось увечері мама посадила мене на коліна й по секрету повідомила, що незабаром моя мрія здійсниться – матиму братика. Я уявляв, як ми з ним гратимемося, на веліках їздитимемо, на дачі на річці плаватимемо. А за тиждень вони з батьком загинули в аварії. Якийсь хворий виїхав на зустрічку й…все. Не стало не тільки братика, а й мами з батьком. Нічого не стало. Тільки безсоння та різкі головні болі. Я фізично не міг вчитися. Залишили на рік. Бабуся возила на курорти, в санаторії. Ми жили небідно, у бабусі заощаджень було ого-го. А потім дефолт. Всі гроші бабусі зникли, і єдиним курортом стала наша дача. Ще доки бабуся не хворіла, якось було нічого. Її пенсії та моїх виплат як сироті вистачало. А потім рік моя бабуся пролежала у лікарні. Яке тут навчання?

Мабуть, знову залишили б ще на один рік, але за новими правилами й з двійками можна було переводити. А мені було пофіг. Почалося інше життя. Потрібно було шукати гроші. Друзі у дворі звели з ким треба, навчили. Починали як кишенькові злодії. По дрібницях шмонали. Всі гроші йшли на дорогі індійські ліки для бабусі, бо від наших вона мала алергію. Я переклеював етикетки із ціною і замість 50 гривень таблетки коштували 5.50. Соня Костянтинівно, ви, можливо, хочете спати, а я вам тут втираю? – згадав Вова про мою присутність у кімнаті. Я ж налаштувалась слухати, проживати душею чуже життя.

- Не спиться чомусь, Вово. Ти розповідай, мені цікаво.

- Правда? – якось недовірливо спитав Вовка.

- Правда. Виговорись, тобі стане краще й спокійніше. Уяви, що я твій особистий психолог. І, як ви там кажете, даю голову на відсіч, що все це залишиться між нами.

- Вибачте, що зіпсував вам свято. Я й сам дуже злякався. Ви не подумайте, я не брешу, чесно не крав. Софіє Костянтинівно, я все не наважуюсь запитати, ви б так замовили слівце за будь-якого учня нашого класу? - я зрозуміла, на що натякає Вова, але мені не хотілося відкривати перед ним свою таємницю, свою прихильність до нього. Усміхнувшись у темряву, я відповіла, що немає значення, хто б це був, я неодмінно спробувала б дати другий шанс, тому що мені всіх шкода однаково.

Ця ніч відвертості стала якимось ключовим моментом, адже Вовка змінився: і вчитися став краще, й уроки не пропускав, у всьому допомагав. Тамара Ігнатівна не могла натішитися онуком. Влаштувався розвізником піци, схуд і став стрункішим. На мої запитання, чи не важко, завжди посміхався й жартував:

- Заради вас хоч на місяць! Відпрацьовую другий шанс.

Зізнаюся чесно, іноді мені так хотілося провести долонями по його шовковому густому чорному волоссю, притиснути до себе й поцілувати в щічку, але я дозволяла собі це тільки в думках, боячись неправильного розуміння як з боку учнів, так й з боку Вовки. Він і так дуже прив'язався до мене, а як там говорив Сент-Екзюпері: «Ми відповідаємо за тих, кого приручили». Тож я боялася загадувати, що буде далі.