ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Металобрухт зібрали дружно ми учора,

Сьогодні здали всю макулатуру,

Ми переможці, так, ура!

Ефект побічний заробили – крепатуру!

— Цими вихідними зберіть удома непотрібні папірці. У понеділок здаємо макулатуру, - оголосила наша незмінна староста Лєна на класній годині. Я підготувала цікаву лекцію про вторинну сировину й пів години методично розповідала, як важливо папір переробляти, а не палити чи викидати. Адже це рятує життя багатьом деревам, а дерева – легені планети, які дозволяють дихати нам, людям, чистим повітрям. Вігура був би сам на себе не схожий, якби не ляпнув:

— Якщо я з дому винесу весь папір, то що ж я повішу в тубзіку на цвяшок?

Я цілком серйозно почала розповідати, що використовувати в якості туалетного паперу аркуші з друкарською фарбою не можна, тому що фарба може спровокувати рак прямої кишки. Клас поліз під парти. Я їм про серйозне, а вони – сміються. Нудна класна година перетворилася на сеанс сміхотерапії.

— Клас–переможець за результатами збору макулатури й металобрухту поїде до Карпат! – у фіналі оголосила, як вишеньку на торті пришпандьорила. Ось ця інформація зацікавила діток серйозно, хоча були такі, що сердито обурювалися, мовляв, що там у горах робити восени? Тільки маразматики там вештаються о цій порі.

— Народ, на халяву можна поїхати й восени. Гори – це прикольно! - заявив Титаренко й лукаво подивився на мене. – Не боїсь, начальник, зберемо ми тобі папірці та залізяки.

— Ви не мені їх збиратимете, а честь класу захищатимете. І я вас прошу, благаю, без фанатизму. Я не закликаю до перемоги будь-якими способами, – виправила та попередила. Чомусь підступний черв'ячок сумніву підказував, що можуть замутити таке щось, що потім мені вигрібати довго доведеться.

— Пацани, я знаю, як ми будемо честь захищати. Повалили надвір, перетерти треба, - і Вова повів усіх за собою, як Сусанін ворогів на болота. Це я вже в понеділок дізналася про суть їхнього плану. Хлопці організували дві бригади на суботу та неділю. Одна команда ходила по домівках та дворах у суботу та розповідала легенду про акцію піонерів «Дамо друге життя зіпсованому папірцю!», а друга це робила в неділю там, де не пройшла перша. І все одно 11-А здав більше. Мої страшенно розлютилися.

— У них Федорова батько на ВАЗі привіз три тонни списаного паперу із заводу, і вони герої. Так не чесно. А ми – по кілограмах збирали, – скаржилися дівчатка, які приєдналися до хлопців. Я й сама розуміла, що нечесно, але що зробиш – таке життя! У 11- А на цілу тонну макулатури було більше. Іноді буває й так. Але ж треба було знайти потрібнів слова, щоб мотивувати.

— Діти, не все так погано. Результати лише з макулатури. У суботу збір металобрухту. Тут ніякий тато нічого не привезе. Можна постаратися. Я також з вами металобрухт шукати буду, - підбадьорила їх, а то дивлюся – носи повісили й повірили у вселенську несправедливість.

Цей день з самого ранку мені не сподобався. Гідрометцентр погоду обіцяв сонячну та без опадів, тому я одягла легку курточку поверх тонкого светра. Важкі осінні хмари затягувати небо почали вже в другій половині дня. І цей процес відбувався дуже швидко. Діти, щоправда, спритно набрали візків, і ми вже навозили з тонну різного залізяччя. Не гребували жодними місцями скупчення непотрібного заліза. Особливо активно колупалися у смітниках. Збоку це нагадувало зліт безхатьків-екстремалів. Як я не просила одягнути рукавиці, щоб уникнути зустрічі з якоюсь гидотою – ніхто не слухався. Копирсалися з ентузіазмом собак-шукачів.

Старалися всі. Славік з Дімкою змоталися на залізницю й притягли рейку. Дімка Калашніков з Юркою Гагаріним підняли на вуха весь район, коли о восьмій ранку вихідного дня (люди ж спали) протягли асфальтованою дорогою кузов якогось іржавого автомобіля. Торохтіло й гуркотіло так, що хоч вуха затикай. Зате не чули всього потоку «смачних компліментів», що лунали із кватирок та балконів. Коефіцієнт народного невдоволення цього вихідного явно зашкалював припустиму норму.

Я ж більше боялася за свою бандикувату трійцю: Скворцов, Маркін та Титаренко.

— Вова, а що це за склад, куди ви зібралися йти? – спитала із хвилюванням. Передчуття були дуже паршиві.

— Там купа нікому непотрібних гантелів давно лежать мертвим вантажем, - переконував Рома. Вова підозріло мовчав, лише дивився.

— Може, ви б залишилися, Соня Костянтинівно? – наполегливо просив Скворцов. - Вони важкі, гантелі. Не жіноча це справа важке тягати.

— А мені здається, що з вами треба піти та подивитися на той склад, - вперто гнула свою політику, адже ця афера з самого початку здалася мені ризикованою. Але розслабило те, що будиночок з напівгнилих дощок, як кажуть, дихав на ладан, навіть не мав дверей. Якого року їх винесли – не відомо. Але в отвір було видно, що всередині накладено якісь кувалдочки. Хлопці взяли по дві штучки. Я теж взяла, але одну, бо ті кувалдочки все ж таки виявилися важкими. Вже йшли, як з-за рогу вибіг чорний патлатий пес. Я, наївна, побачивши звірятко, вирішила, що його можна погодувати (брала з собою бутерброди). Навіть передбачити не могла, що такий склад охороняється дядькою з берданкою і злим песиком.

— Обід скасовується, - Вова рвонув мене за рукав курточки й потягнув за собою. Кувалдочки не кинули! Вискочили зі складу та побігли, якомога швидше. Я, не розуміючи, чому треба бігти, просто бігла. Якоїсь миті кувалдочка не втрималась у мене в руці й випала, вдаривши боляче по мізинцю правої ноги.

І тут, як на зло, або на добро (я й не знаю) почалася злива. Хмари давно збиралися, темніючи й нависаючи, і ось вибухнули найсильнішим потоком. Палець болів усе сильніше, ступати було нестерпно боляче. Песик наближався. Вовка, не довго думаючи й церемонячись, запустив у пса, який гнався за нами, каменем (кувалдочки він перед цим викинув), підхопив мене на руки й пішов. Пес, отримавши удар по лапі, заскавучав й вирішив повернутися назад, не нариватися на ще більші неприємності. Сторож лаявся десь далеко. Вова затягнув мене в якийсь великий залізний контейнер, весь забитий різнобарвними клаптиками, й зачинив двері зсередини. Від швидкого бігу серце ніяк не могло заспокоїтися. До того ж курточка промокла наскрізь, і мені ставало з кожною хвилиною все холодніше.

Світло пробиралося між стулками дверей, і його було достатньо, щоб я оглянула, де ми опинилися. Це був контейнер із відходами текстильної промисловості. Ці клаптики призначалися для витирання мазуту на залізниці. Виходить, ми опинилися десь неподалік, а може, й на території залізниці. По контейнеру безперестанно барабанив дощ, і потоки холодної води стікали по стінках.

— Ви знову за своє? - з докором запитала я. - Склад охоронявся, значить, знову крали?

— Я не знав. Чесно, – запевняв Вова.

— Як ви могли? – сердилась я. Мене починало трусити чи то від злості, чи то від холоду.

— Ти можеш думати все, що завгодно, але я реально не знав. Тобою б я не ризикував, – запевняв Вовка. Робив це дуже правдоподібно. - Давай подивимося ногу, - не дочекавшись згоди, він владним рухом схопив мою ногу й зняв кросівок, а потім стіг мокру шкарпетку. Покрутив ногу, потім усі пальці, попросив поворухнути мізинцем. Він ворушився, але було дуже боляче, тому я ойкала й айкала.

— Я тобі казав, не йди з нами, - сердито стиснувши зуби, майже прогарчав Вовка.

— Тобто, знову я винна? Молодець! Ледве що, хто винен? Соня Костянтинівна! А може, воно й так, адже були ж погані передчуття, але все одно поперлася. Так мені, дурепі, й треба, - доки я потоком самолінчування намагалася якось зняти стрес, Вовка знайшов клаптики побільше, замотав мою ногу за принципом онучів і заштовхнув назад у кросівок, закінчивши ритуал зав'язуванням з шнурка гарного бантика. Мокру шкарпетку відкинув у куток, після чого те саме зробив і з другою моєю ногою.

Помітивши, що в мене зуб на зуб не потрапляє, він розстебнув свою курточку й скомандував:

— Знімай свою курточку, вона, мабуть, вся промокла, й притиснись до мене, а то замерзнеш. Потрібно дощ перечекати, - його цікавило життєве запитання, а я трохи не зомліла від Вовиної пропозиції.

— Може, тобі ще й ключі віддати від квартири, де лежать гроші? - згадала відому фразу з «12 стільців» Ільфа й Петрова. Вова посміхнувся.

— Не потрібно. Якщо ти думаєш… того… ну… Та не буду я до тебе чіплятися. Ну просто холодно. А невідомо, скільки лити ще буде - його наївний погляд і цокіт моїх зубів були підтвердженням цього. - Я нікому не розповім про те, що обіймався з тобою, чесне слово.

— Тобі ніхто й не повірить, - гордо гаркнула я й скинула мокру курточку. Він одразу ж обійняв мене своїми великими та сильними руками. Вовка був не просто теплим, а гарячим. Чи то мені так здавалося. Але минуло зовсім небагато часу, а я зігрілася. Навіть було приємно ось так от сидіти в невеликому контейнері, грітися від тіла один одного, коли навколо злива. Я боялася собі зізнатися, що в ту мить була невимовно щаслива. Але Вовчине серцебиття пришвидшувалося.

Тривала пауза затяглася, тому Вовка вирішив розпочати розмову:

— Ну і якого лішого ти поперлася збирати цей металобрухт? Сиділа б зараз удома, пила чай і перевіряла зошити. Скажи мені, де ти бачила класних керівників, які зі своїм класом збирали брухт? – я відчула різкі нотки у його словах.

— По-перше, я цими вихідними не брала зошитів, щоб перевіряти. У п'ятницю все у школі спеціально перевірила. А по-друге, моя класна завжди з нами й генеральне прибирання робила, і на суботниках віником активно махала, і зарядку вранці проводила, і все, що ми робили, робила й вона. Особистий приклад завжди кращий за потік слів.

— Ну пробач свого учня-ідіота…

Ці слова боляче різанули мій слух. Звідки взялася така занижена самооцінка?

— Чому ж ідіота? У кожній людині є щось від Бога, а отже, хоч трохи прекрасного. У тебе це теж є. Навіть якщо ти цього не помічаєш.

– Не помічаю. Ось повівся на вмовляння Ромки, що все чисто. І що? У тебе, можливо, зламаний палець і легко можеш заробити застуду, - ось звідки потік агресії. – А взагалі в мені прекрасне не бачить навіть бабуся, – розчаровано промовив Вовка.

— Ти помиляєшся. Вона тебе дуже любить. І не смій більше принижувати себе такими словами, як «придурок», «ідіот», «кретин», «дебіл». Це ще не весь арсенал, який я чую із ваших шкільних розмов.

Якщо слону щодня говорити, що він мавпа, він зрештою повірить і поводитиметься, як мавпа, - цю фразу я вичитала в якійсь педагогічній розумній книжці. Мені вона просто запала в пам'ять. Ось тепер спливла.

— Тобі подобалося ходити до школи, коли сама вчилася? - раптом змінив тему розмови Вова. Що ж, тепер говорили про моє навчання. Я готова була говорити про що завгодно, аби не наступала тиша, від якої я чекала лише неприємностей.

— Ні. Я панічно боялася школи, тому під будь-яким приводом просила маму, щоб вона дозволила залишитися вдома, - зізналася я. Вовка здивувався.

— Як? І тобі не подобався твій клас?

— Ні, не подобався. Клас, у якому я навчалася, був жахливим. Ні, щодо навчання – одні зірки. П'ятеро медалістів, майже всі хорошисти й лише двоє неуспішних. А от як люди… Хлопці прагнули щодня зробити максимум гидоти, а дівчата розважалися плітками. А я… Я була як «біла ворона». Мене не любили, тому що вчителі солодко-нудотно носилися зі мною, як із цінним вантажем – дочка директора заводу. Я досі з жахом згадую свої шкільні роки, – зізналася відверто.

— Нічорта не розумію, - він притиснувся щільніше й усівся зручніше. Так, щоб можна було витягти ноги. – І після цього ти пішла працювати до школи? А не в падло?

— Що? - не зрозуміла я. - По-нормальному можна говорити?

— Тіпа не нагадує це тобі всі шкільні страхи? Я б ніколи не ткнувся до школи після такого негативу.

— Чому негативу? Просто так склалося. Адже було й гарне. Прекрасні вчителі! Та й однокласники не всі були поганими. У вас ось теж дружний клас, але всі індивідуальні.

— Типу того. Староста Лєнка часто випендрюється. І Соколов собі багато почав дозволяти. Але я їх задвину. Не силоміць, морально, розслабся, - переконав, коли побачив, як я округлила очі.

— Не набридло заправляти усією цією братією? - закинула вудку. Дивлюся, чи клюне.

— Швидко нашої мови навчилася. Нічим я не заправляю. Я взагалі сам по собі. Мені подобалося у своєму класі, де я до шостого навчався. Потім у цей потрапив. Цей кращий, ніж 11-А. Немає таких тупоголових дятлів. Ти ж там викладаєш. Ну що, я не правий? - він повернувся й запитально подивився. Тільки погляд ковзнув по очах і зупинився на губах. Моє серце бухнуло кудись униз, бо мозок згадав попередні два поцілунки.

Щоб якось уникнути чергового багатообіцяючого поцілунку, я відсахнулася й потяглася, щоб відкрити дверцята, подивитися, чи не зменшився дощ. Як тільки я це зробила, усередину плюхнув потік холодної дощової води, яка, мабуть, зібралася на даху.

— Ну і якого рожна було таке робити? - з докором спитав Вовка. – Коли щось робиш, Соня, озвучуй. Щоб я був готовий до твоїх ляпів, - він щільно зачинив двері, тому навіть не залишилося щілини, крізь яку б пробивалося хоч якесь світло. Відчуття зразу загострилися, тому я вловила його важке дихання. У мене почалася паніка.

— Може, ну його той дощ, пробіжимося до зупинки, а там - на автобусі один квартал проїхати і вдома, - запропонувала я й почула:

— Дурна ідея. Але за сміливість окремий респект. Сидимо та чекаємо, доки дощ зменшиться. Адже не може він лити так довго. Невже тобі погано зі мною? Сидимо, тріпаємось. Коли ще така нагода випаде?

— Щось я не помічала, щоб ти любив говорити, - буркнула у темряву. Очі поступово звикли, і я вже бачила, як сова.

— З тобою люблю говорити. Чому б не поспілкуватися з розумною людиною? – так просто відважив Вова мені щирого комплімента.

— Цікаві умови нашої розмови, тобі не здається? - я відчула, як його м'язи напружилися. Значить відчув прикольність ситуації. - Але мені здається, що саме від цього ти й отримуєш задоволення. Ти спеціально притягнув мене до цього контейнера, щоб обійняти?

Вовка мовчав. Тільки тяжке дихання видавало його хвилювання.

— Чому ти мене шугаєшся? – не витримав він. - Втікаєш, як від прокаженого? Хоча я відчуваю, що подобаюся тобі. В чому прикол?

— Тому що у стосунках учня та вчителя існують... повинні існувати певні межі.

— А якщо я люблю тебе? А коли люблять, мають бути поряд. Які тоді межі? Чому наші стосунки неможливі?

— Можливі, коли ти закінчиш школу, станеш студентом та знайдеш роботу, - намалювала я перспективний план. Ого, я вже так почала мислити?

— А чо такі складнощі? – Вовка вловив мою часткову капітуляцію й розвинув тему. – Що заважає розпочати роман зараз?

— Бо зараз ти учень. А після школи - це будуть стосунки двох дорослих самостійних людей – вчительки та її колишнього учня, – як аксіому вивела я.

— Такі заморочки. А кохання?

— Кохання переможе умовності, інакше це не кохання.

— Боже, як розумно. Ти мені пропонуєш сім місяців паритися й дивитись на тебе здалеку? Та я ж здохну.

— Я взагалі нічого не пропоную. Більше того, мені здається, що почуття випаруються, як тільки твій ідеал стане доступним, - о-о-о, я, нарешті, це ляпнула.

— Не врубон? По-твоєму, не зрозумів. Поясни…

— Отримаєш те, що хотів, і забудеш, - ледве підібрала необхідні слова й вимовила їх.

— А що я хотів? Просвіти, якщо не складно.

— Я думаю, що секс…

Тиша запанувала хвилин на п’ять. Мені здавалося, що було чутно калатання наших сердець назвіть за контейнером.

— Ну, я б так категорично не заявляв би. Так, я побіг за парасолькою і якимось одягом нормальним для тебе. А ти заколупайся в ці клаптики й чекай на мене. Якщо прийду, а тебе немає тут, завалю контрольну з математики, і тобі буде погано – ще один невстигаючий у класі, – він звільнив мене від свого теплого тіла, і я одразу відчула холод.

Вовка втік у дощ і повернувся за пів години, які мені здалися просто вічністю. Я зрозуміла, що останні слова його образили. Під парасолькою він привів мене до себе додому.

— Чого це? Я до себе піду, - обурювалася.

— По-перше, до нас ближче, по-друге, бабуся вже набирає гарячу ванну. Потрібно відігрітися. Пневмонія тобі ні до чого, я гадаю. І в тебе ні вина вдома немає, ні горілки, гірчиці теж, певен немає. Споримо, навіть чай скінчився? - аргументи були вбивчі. Що скажеш? Краще промовчати. Будь як буде.

Після відігрівання у ванній Тамара Гнатівна відпоїла мене своїм фірмовим чаєм, а потім і вином власного приготування. Поки ми з нею чаювали, у ванні парився Вовка. Нерегламентований банний день вийшов. Потім він сів дивитися футбол, зовсім ігноруючи мене - образився. Коли він ображався, був схожий на великого сердитого ведмедика.

У махровому халаті Тамари Гнатівни я несміливо сіла на диван за метр від Вовки. Він уважно стежив за грою своєї улюбленої команди. Мені так здавалося. Насправді, він уважно спостерігав за моїми рухами. Дурепка, в такому відверто домашньому вигляді я його просто збуджувала.

— Вам журнали дати погортати чи з бабусею підете поговорите, Соня Костянтинівно? - сердито, але делікатно натякав, щоб я звалила.

— Можна, я теж подивлюсь? - пішла я ва-банк.

— Футбол? – він питально поглянув на мене й перевів погляд на мої оголені ноги. Обпалившись вогнем його очей, я інстинктивно запахнула халата. Вовка почервонів і знову втупився у телевізор.

Чомусь думала, що помиритися ми з ним зможемо лише за допомогою цього безглуздого футболу. І хоча я страшенно не люблю дивитися цю гру, але довелося вникнути в біганину дорослих дядечок на полі, й, вловивши мить, коли вже забили гол, я, як справжній уболівальник, підскочила на дивані й вигукнула:

— Го-о-о-л! Ура! Забили!

Вовка чомусь не поділяв моєї дикої радості. Він підозріло дивився на мене, як на душевнохвору.

– Що? Ну, забили ж? - не розуміла я, що знову не так.

– Забили. Тільки наші у жовтих футболках, а французи – у зелених. Забили французи. Ви вболіваєте за французів? Не патріотично, Соня Костянтинівно, – і знову втупився у телевізор. Я зрозуміла, що прокол сильний. Пішла на кухню до Тамари Гнатівни, розчарована своїми педагогічними здібностями.

Цілюща мазь Тамари Гнатівни на календулі та бджолиному воску загоїла мій палець за неділю, тому в понеділок я навіть безболісно змогла одягнути чобітки.

Коли в понеділок ми з Вовою прийшли до школи, всі питали, куди це ми так різко поділися. Виявляється, всі нас колективно шукали, але не знайшли. Мені страшно було навіть уявити, якби знайшли. Ото була б картина!

— А ще ми назбирали найбільше металобрухту, - радісно стрибав Едік. – Вже бачу, як ми їдемо до Карпат.

— Ну хоча б недаремно так парилися, - рявкнув Вова й пішов на уроки, печально поглянувши в мій бік.

І лише ми удвох розуміли, що слово «парилися» було вжито не у переносному, а в прямому значенні.