ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Школу «молодого бійця» я проходила стійко майже два тижні. Чого тільки не витворяли «діточки», перевіряючи мене на профпридатність. Розуміючи, що я не знаю їх поки що в обличчя, мінялися прізвищами. Викликала одного – відповідати йшов інший. У 9-Б класі взагалі навчалися брати –близнюки, та ще й схожі, як дві краплі води, що мама рідна не розбере, де хто. Куди вже мені? Та я особливо й не переживала – хто хоче, той нехай і відповідає. Ніколи не можна показувати, що я цим сильно переймаюсь, так швидше заспокояться.

Як старанна учителька, прийшла до 9-А класу, затіяла готувати дошку до уроку, написала число, "класна робота", тема «Роман Віктора Гюго "Собор Паризької Богоматері", ,прикріпила магнітиками портрет письменника Віктора Гюго. Портрет був не дуже вдалим, з якогось журналу, але великий, з останніх парт мало бути видно. І тут за спиною чую:

- Ну і рожа, блін!

- На свою не пробував дивитися? – не дуже педагогічно, але ляпнула, чого вже там? Повертаюсь до розумника й майже зомліваю – переді мною счорношкірий хлопчина. Усміхається білозубою голівудською усмішкою - бо звик до таких випадів, його брутальною мовою, зрозумів. Але мені соромно за свої слова, кинуті зопалу:

- Вибач! – ще не вистачало, щоб расизм приписали.

- Проїхали, сам нарвався. Чо за чувак? – на своєму блотному діалекті спитав хлопчак.

- На-пи-сала,-ледве вимовила й показую рукою на тему уроку. Читає, киває головою, проходить до свого місця й готується до уроку. Пізніше вчителі «просвітили», що мама Тараса ( ще ж і назвали) так погуляла на курорті. Прізвисько у Тараса – Шоколадка. Ми потім з ним стали гарними друзями, він мене ще й намалював олівцем. Гарно хлопець малює. Читав паршиво, але малював прекрасно!

Юні механіки з 8 –В класу записали на диктофон дзвінок і стук у двері. Вмикали вони такі «мелодії», коли їм припече чи коли урок набридав.

Якось заходжу до 7-А, а там весь клас стоїть, а стільці, немов корова язиком злизала. Вчительського також немає. Рівноправ’я. Вони приготувалися до того, що я буду нервуватися,шукати стільці,волосся на собі видирати. Замість цього я увімкнула перший ступінь пофігізму й проводила урок стоячи. Мені так і краще, але ж дітки теж стояли.

- Можна, ми за стульчиками матнемося? – почула благальне через п'ятнадцять хвилин після початку уроку. Ти диви, як ніжки швидко заболіли.

- Навіщо? І так добре! – тільки й відповіла.

- А як ми писати будемо? – захвилювалися.

-А хіба ви пишете щось? Не помічала, - ледве стрималась, щоб не посміхнутися, а в душі все ж торжествувала: ну, що, любі мої, з чим боролись, на те й напоролись! Ви віничком, а я мітлою.

- А біографія Крилова? Як запишемо? – ще парочка писак знайшлася.

- Вдома конспект напишете. І байку «Вовк та Ягня» напам'ять вивчити потрібно буде. А зараз послухайте байку «Мавпа й окуляри». Доволі актуальний твір, - дітки швидко зрозуміли, що мав на увазі байкар. Сидячи не зрозуміли б, а стоячи – дійшло за призначенням.

Старшокласники розважалися цікавіше. 11-А намазюкався зеленкою й канючив, що у них масова вітрянка, повинні ( та що там, зобов’язані) відправити на карантин днів так на двадцять точно. Викликали лікаря, поки перевірили – два уроки коту під хвіст. В тому числі й мій. Ні, ну я теж була ученицею, і ми теж прикалувалися над вчителями, але виключно на перше квітня, і то якось пристойними дозами і так, щоб не до інфаркту. Тут ніхто не чекав першого квітня. У мене склалося враження, що в цій школі що не день, то свято Дурнів. Вже восьмого вересня на дверях кабінета директора висіла табличка «Не влізай, вб’є!», а на підлозі розлитий родоніт заліза ( кінематографічна кров, хто не знає: я теж раніше не знала). Над дошкою з відмінниками – «Їх розисківойот меліцийя». Ага, саме так і написано. Меншенькі постаралися, тому купа помилок і каракулі маркером виведені. А внизу на дошці оголошень фото директора та завучів і підпис: «Особливо небезпечні злочинці». Підкинули директору роботу на тиждень – шукати «гумористів». Він дядько наполегливий, довго шукав і таки знайшов. З гумором у директора теж все гаразд: сфотографував «гумористів» і розвісив по всій школі з підписом « А цих розумників вже знайшли!»

Я до своїх заходжу – усі тихо стоять, усміхаються. Шостим чуттям розумію: щось зараз буде. Тільки сказала: «Доброго ранку!», як зарепетує важкий рок з магнітофону. Я ледве на ногах втрималася.

Найкумеднішою була ситуація з 11-Б класом. Заходжу ще на перерві, а на дошці коректором намальований орган. Ага, саме той. Ви здогадалися, який орган найпрофесійніше вчаться малювати в школі. Коректором! Для тих, хто не в курсі: просто не змивається. А мені потрібно якось тему написати. Я пишу, як є. Виходить « Генріх Бель - .....» і поруч орган. Сміялися і діти, і я. Потім хтось з дівчат здогадався вимити цей «шедевр» рідиною для зняття лаку.

Потихеньку я увіходила до колективу, хоча на мене дивилися, як на білу ворону. І весь час чекали, що я зникну, адже до мене так зникло, не пропрацювавши і пів року, аж троє вчителів. Лякав їх 10 –Б клас.

Єдиною вчителькою, яка справляла враження серйозного педагога, була Жанна Григорівна, але я її спочатку боялася. Як мені не хотілося, але після важкого вівторка, я підійшла-таки до Жанни Григорівни і тихо, по-школярськи запитала її, чи не погодиться вона допомогти й охарактеризувати дітей 10-Б класу. Я і не думала, що вона так швидко погодиться :

- Беріть їхні особові справи й за хвилин двадцять я вас чекаю в себе у підсобці. Другий поверх біля актової зали.

Підсобка являла собою зразок «а ля масштабний гармидер». По кутках були розставлені великі плакати, скрізь височіли стоси книжок. Шафки просто не закривалися від паперу, що стирчав з різних щілин. Було таке відчуття, що все це добро ось – ось звалиться на голову й утворить суцільну паперову купу, яка заживо погребе і мене, і Жанну Григорівну. Але, на диво, все це трималося, і, судячи з усього, доволі довго вже. Як Пізанська вежа - наче й падає, але ніяк не впаде.

- Проходьте, колего. Вас Софією звуть, здається? Можна не при дітях я вас буду називати Сонечкою?

- Можна, - я окинула невеличкий стіл, на якому стояла вазочка з печивом, у кульочку поруч – цукерки, а в акуратних чашках з квіточками - налитий чай. – Я вибачаюсь, що забираю у вас час,- я почувалася вкрай незручно.

- Проходьте, сідайте. Поп’ємо чаю й поговоримо. Нам є про що поговорити.

Розмова з Жанною Григорівною змінила моє ставлення до цієї жінки. Отут, у цій підсобці, я відчула, що вона самотня. Вона й сама рада б з кимось поговорити, тільки ні з ким, адже вона створила навколо себе такий бар’єр, що й сама була цьому не рада.

- Мене тут усі бояться, - зізналася Жанна Григорівна. – Я просто сувора й вимоглива. Я вважаю, що дисципліна – це основа. Невже я не права?

- Звичайно, праві. Але, як на мене, ви занадто суворі, - випалила я й здивувалася своїй відвертості.

- Ви так вважаєте? А як зараз вчать в інституті? Гратися з дітьми в демократію? Щоб на голову сіли? Вони зараз такі. Дав слабинку – і вже купа проблем.

- Ні. Просто ставитися до учнів, як до рівних.

- Такого ніколи не можна допускати. Чуєте? Вчитель має бути, як Бог. Він керує. У нього влада. І ви мене зрозумієте. Учні просто ще не встигли вас дістати до печінок…, - констатувала Жанна Григорівна.

- Хто? Мій клас?

- Ваш клас. Це суцільні ізгої суспільства. Їх зібрали докупи, і це кубло змій псує репутацію школи. Хоча що тут псувати – все й так зіпсовано.

- Чому?

- Такий контингент. Колись, років п’ять назад, все було по-іншому. В класах навчалися частина учнів благополучних, а частина бандикуватих. Тепер лишилися тільки неблагополучні. Район у нас поганий. Переважно роботяги у гуртожитках, п’янички й неповні родини, де матерки цілий день на роботі, а дитя саме по вулиці вештається.

- А нормальні, як ви кажете, де?

- Нормальні? За два квартали гімназію відкрили. Дві іноземні, басейн, фітобар і охорона. Статус і можливості. Нормальні родини дітей туди віддали. А ми підбираємо усіх, кого не беруть до гімназії. От і маємо успішність погану, бандитизм, прогули – безліч вавок суспільства. А ваш клас, Соня, лідер у цьому напрямку. Тому, моя вам порада, поки не пізно, тікайте звідси. Вам, такій молодій і гарній, гріх псувати нерви на цей непотріб. Це важкий тягар.

- Ну чому ж зразу тікати? Ви мені обіцяли розповісти про цих дітей, - вхопилася я за рятівну ниточку.

- Гаразд. Читайте прізвища, а я буду розказувати. Все, що знаю. А я багато знаю.

Я розгорнула першу жовту особову справу й прочитала « Агєєв Денис Максимович».

- Діти його називають Боксер. Таке погоняйло, - Жанна Григорівна поверх окулярів глянула на мене, зрозуміла моє німе питання й пояснила, - Погоняйло – це на зразок клички, прізвиська. Друге ім’я, як у індіанців. Типу Гостре око, Швидкий леопард. Ну, це індіанці так екзотично й влучно придумували, а наші мислять примітивно, тому обзивають один одного Гурок, Козел, Боксер. Щось приблизно так.

- Боксом займається? – у мене асоціації були саме такі: боксер –значить бокс. А що, логічно.

-Хто? Агєєв? Він і без боксу мастак пики квасити. Просто агресивний хлопець. Краще не чіпати, спокійніше буде. В гніві страшний. Не вздумайте батьків викликати до школи. Матір батько зразу ж поб’є. А потім синок татуся буде мутузити. Одним словом, нервові, не чіпайте.

Другою справою була папка Алєнтової Катерини. Як тільки побачила це ім’я, виписане красивим почерком на сірій папці, зразу ж згадала високу дівчину із смарагдовими очима й довгою косою. Жанна Григорівна вмить розвіяла мій світлий образ:

- Виросло таке одоробло. Лінива, гуляща дівка, все за хлопцями та за хлопцями. І мати її до нашої школи ходила, така ж пройдисвітка була. Як їй підщастило хлопця полюдського знайти і не згулятися — ума не прикладу. Відповідальності від неї не дочекаєтесь. Одні халепи.

Я відклала папку Каті й взяла наступну папку Гаврилюк Єлизавети Станіславівни.

- Ця ще краща. Роз’їлася, як свиня. В такому юному віці й стільки жиру. Як одягне свої штани, то й дивитися гидко. Бачили б ви, як на фізкультурі стрибає. Всі ржуть. Без валідолу на це дивитися не можна.

- Хіба ж дівчина винна, що має таку фігуру? - зауважила я. - Не всім же Бог дав зовнішність фотомоделі.

- Там мама корова й доньку розгодувала. Скільки вони там жруть, вам і не снилося. Сімейка поросят. Тепер дівчина виросла, хоче подобатися хлопцям, а куди з такою вагою? Її Пупсиком дражнять ще з класу третього.

- Але ж є дієти, тренажери, - мені хотілося віднайти рецепт для Лізи, тому що, якщо чесно, вона мені здалася дівчинкою ніжною й доброю, правда, трохи зацикленою на кулінарії, бо весь час говорила про їжу.

- Ото -ото, дієти. Минулого року вона як задієтилася, то ледве в лікарні відкачали. Знесилену привезли. Не їла нічого тиждень.

- Поступово ж худнути треба, а не різко, - зауважила я, готуючись взяти іншу справу.

- О, Гоша Задорожний, - Жанна Григорівна аж підскочила на стільці, - Цього так і звуть — Жид. Єврейське правильне хитре дитя. Пакость зробить і тікать, а винним буде хтось інший.

- А щось гарне про цього хлопця ви можете сказати? - мене вже починали напружувати коментарі, які складалися тільки з негативу. Не могли діти бути всі поголовно такими гидкими.

- Клоуна чудово на маскараді у сьомому класі зіграв, - згадала Жанна Григорівна.

- От бачите, якщо подумати, то вони мають щось гарне, - зраділа я. По обличчю педагога зрозуміла, що все не так весело, як я хотіла б це бачити.

- Не поспішайте шукати в них хороше. Вас чекає розчарування, - запевнила мене Жанна Григорівна.

Калашніков Діма, рудий у веснянках веселий хлопець, за характеристикою Жанни Григорівни виявився ледарем з найбільшої літери, дурносміхом і крадієм.

- А що він вкрав? - мені якось не вірилося, що цей юнак міг красти. Серед учнів класу я помітила потенційних крадіїв, але не Діма.

- Ну тоді, правда, не довели, що то він, але у шостому класі зарплату тодішнього їхнього класного керівника Артема Гнатовича вкрав він. Я переконана.

- У них був класний керівник чоловік? - здивувалася я. У наш час чоловіків у школі було так мало, можна сказати, що це було доволі екзотично.

- Уявіть собі. Сорок років, чудова людина, дивний сім’янин. Він колишній військовий, командував ротою, а тут ці архаровці довели за два роки його так, що звільнився й поїхав до батьків у Карпати, - вона так подивилася на мене, немов хотіла сказати, що я нізащо не впораюсь з цим класом, якщо такий дядько потерпів поразку.

- Так, гаразд, а що ви можете сказати про ... Кондратюка Славіка? - чомусь з цим іменем у мене не було ніяких асоціацій.

- А це стандартний спортсмен. Зараз у нього збори, раніше кінця вересня не чекайте. Хлопець гарний: високий, плечистий, але дурний, як пень. Має успіхи лише у спорті, він пловець, все інше у нього далеко на задньому плані.

- Гаразд, - я переклала папку Кондратюка Славіка і взяла наступну. Тут вже я пирснула сміхом, бо це була папка Маркіна Роми. Якщо про попередніх учнів Жанна Григорівна так багато говорила поганого, то про цього... Я навіть боялася почути ті коментарі, бо від інших начулася.

- Цей точно стане злодієм, - майже пошепки промовила Жанна Григорівна, немов це були крамольні думки.

- З чого ви взяли? - вирвалося у мене.

- Батько його відсидів, зараз брат сидить. Мати тільки встигає передачі споряджати. Там таке середовище, ніяк йому не вилізти, хоча він кмітливий. У восьмому класі стояв на обліку в кімнаті міліції. Там мати неблагополучна, п’яничка. Три роки назад народила двох дівчат - близнючок. Мало їй двох синів, то ще... Там така біднота. Та ви побачите по одягу Роми. Правда, він краде, то іноді шмотки трапляються нічого. А допроситися зошит здати чи гроші на щось — ніколи.

- Зрозуміло, - я перегорнула іншу справу і прочитала , - Мала Дарина...

- Страшна пліткарка. Вони з Миколайчук Ларисою завжди разом. І не пробуйте пересаджувати — все одно сидітимуть разом. Ми з Тамарою ходимо парою. Дві подружки - не розлий вода. Збирають плітки по школі, іноді вигадують. Коли треба щось дізнатися — це до них. Завжди в курсі останніх новин моди. Підлабузниці ще ті. Вміють розпитати, вивідати, а потім проти вас же все й обернуть. Нічого не розказуйте цим двом. Нічого! Менше знають – ви спатимете, Сонечка, краще.

- Гаразд, не буду. А про Стародубцеву я і так знаю, - це була неприємна діваха, що так і сипала лайливими словами. Її грубий голос гармоніював із бридкою зовнішністю. Вже на другий день мого вчителювання ми з Галею посварилися, коли я їй поставила трійку, а вона мене послала полоти помідори.

- Не сезон, Галя! – натякнула я, що у вересні помідори не полють, а збирають.

Галя стояла й перетравлювала інформаацію. Її мозок готувався вивергатися. Що вона думала, для мене лишилося таємницею, але я поспішила відійти подалі від гріха й нових посилань до вельми цікавих місць.

Жанна Григорівна взяла наступну справу, але я відчувала, що втомилася від бетонної плити негативу, тому попросила тайм аут, подякувала за допомогу й віднесла всі папки до приймальної в сейф. Папки — це стоси жовтого паперу, запиленого часом, а я мала працювати із живими людьми. Однозначно, що потрібен був час, щоб вивчити всіх їх, непростих учнів 10-Б класу. А ще мій тато завжди вчив мене слухати інших, але особисте враження складати самостійно, виходячи з того, що бачать мої очі та відчуває серце.