Зміст
  • ПРОЛОГ
  • ГЛАВА 1 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК
  • ГЛАВА 2 ЖАННА ГРИГОРІВНА
  • ГЛАВА 3 ДИРЕКТОР
  • Глава 4 ВІДМІННИКИ
  • Глава 5 ДЕНИС АГЄЄВ
  • Глава 6 БЕРЕЦЬКА АНАСТАСІЯ
  • Глава 7 ЗАГОРСЬКА НАТАША
  • Глава 8 ВІГУРА ОЛЕКСАНДР
  • Глава 9 БАТЬКІВСЬКІ ЗБОРИ
  • ГЛАВА 10 СПОКІЙ МЕНІ ЛИШЕ СНИТЬСЯ
  • ГЛАВА 11 ВІЗИТ ДО БАТЬКІВ
  • ГЛАВА 12 ВОВА ТИТАРЕНКО
  • ГЛАВА 13 ВОВИНА БАБУСЯ
  • ГЛАВА 14 Єлена Прекрасна
  • ГЛАВА 15 ЮРА ГАГАРІН
  • ГЛАВА 16 ДІМА СКВОРЦОВ
  • ГЛАВА 17 ТВОРЧІСТЬ НА ПАРКАНІ
  • ГЛАВА 18 ПЕДАГОГІЧНА РАДА
  • ГЛАВА 19 ПЕДАГОГІЧНІ ЛЯПИ
  • ГЛАВА 20 ХТО КОГО ДІСТАНЕ ПЕРШИМ
  • ГЛАВА 21 НЕБЕЗПЕЧНА ІГРАШКА
  • ГЛАВА 22 НАДЗВИЧАЙНА ПОДІЯ
  • ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО
  • ГЛАВА 24 ПОШУК РОБОТИ
  • ГЛАВА 25 НОВИЙ РІК
  • ГЛАВА 26 ДІД МОРОЗ І СНІГУРОНЬКА
  • ГЛАВА 27 ТРЕТЯ ЧВЕРТЬ
  • ГЛАВА 28 ПОРЯТУНОК
  • ГЛАВА 29 СТАТТЯ
  • ГЛАВА 30 ВИКУП
  • ГЛАВА 31 ІСПИТИ
  • ГЛАВА 32 РЕМОНТ
  • ГЛАВА 33 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ ВОВКИ
  • ГЛАВА 34 ЛІТО
  • ГЛАВА 35 ЗНОВУ ШКОЛА!
  • ГЛАВА 36 НОВЕНЬКІ
  • Глава 37 День учителя
  • ГЛАВА 38 РОМАНТИКА НА ДАХУ
  • Глава 39 МАКУЛАТУРА Й МЕТАЛОБРУХТ
  • ГЛАВА 40 ПОЇЗДКА В КАРПАТИ
  • ГЛАВА 41 В ГОРАХ ГАРНО, АЛЕ ВДОМА - КРАЩЕ
  • ГЛАВА 42 ВІдлуння війни
  • ГЛАВА 43 МІСІЯ ЛЮДИНИ НА ЗЕМЛІ
  • ГЛАВА 44 ДОГАНА І ПОДАРУНКИ
  • ГЛАВА 45 КУРСИ
  • ГЛАВА 46 НОВОРІЧНЕ ПРИВІТАННЯ
  • Глава 47 СВЯТО КОХАННЯ
  • ГЛАВА 48 ВТЕКЛА
  • ГЛАВА 49 НЕДОЗВОЛЕНА БЛИЗЬКІСТЬ
  • ГЛАВА 50 ПСИХОЛОГ
  • ГЛАВА 51 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК РОКУ
  • ГЛАВА 52 І В ЩАСТІ, І В ГОРІ...
  • ГЛАВА 53 ЗНАЙОМСТВО З БАТЬКАМИ
  • ГЛАВА 54 УТРЯСЛОСЯ
  • ГЛАВА 55 СОФІЇВКА
  • ГЛАВА 56 ВИПУСКНИЙ. Частина 1
  • ГЛАВА 57 ВИПУСКНИЙ Частина 2
  • ГЛАВА 58 ПЕРЕЇЗД
  • ГЛАВА 59 РОЗЧАРУВАННЯ
  • ГЛАВА 60 ВТЕЧА
  • ЕПІЛОГ
  • P.S. ЮВІЛЕЙ
  • ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО

    Прийшов той час,

    І виникла потреба

    Сказати все,

    Про що ти досі

    Вперто так мовчав…

    Ще зранку між другим і третім уроком Титаренко Вова послав мене в дуже далекий і темний ліс збирати квіточки з потенційною можливістю знайти грибочки тільки за те, що я ( і ким я себе уявила!) виписала оцінки й тикнула під носа його «великі» здобутки, серед яких дві двійки з англійської, три трійки, шість четвірок і п’ятірка з фізкультури.

    - А післязавтра ніяк не можна було трудоголізмом зайнятися? Саме сьогодні припекло виписувати? Ніч не спала, підозрюю. Щоб я завтра бабусю й порадував на її сімдесят дев’ятий день народження. Молоток, мама Соня! – Вовка дивився на мене, як на ворога народу злим-презлим поглядом. Якби навколо не було так багато народу, то я ще багато чого цікавого почула б на свою адресу.

    А тепер, о п’ятій вечора, він з жалісним виразом обличчя стояв у дверях моєї скромної квартири, немов побитий пес.

    - Я… мені… просто я не знаю, до кого можу звернутися, - він майже крізь сльози вимовляв ці слова. – Чи не могли б ви позичити триста гривень. Я віддам. Це… бабусі погано… в лікарні…

    - В яку лікарню забрали? – я на ходу одягала шубу й складала в сумочку все, що мені було необхідне. Довелося взяти дві тисячі гривень, які я відклала на сплату за квартиру. По дорозі Вова розповів, що Тамара Гнатівна пекла до своїх іменин торт, але він у неї не вийшов. Рознервувалася, піднявся тиск, а потім і температура. Швидка приїхала й забрала.

    - Я б знайшов бабки, але ти… ви наказали не красти, - виправдовувався. – Може, я сам? А ви не зайняті?

    - Нормально. Не зайнята, - заспокоювала я великого й витривалого Вову, який збирався ось-ось заплакати, бо питання стосувалося бабусі. - Вона сильна. Видужає.

    - Але їй сімдесят дев’ять років! - нагадав Вова.

    - Ти так говориш, немов сто дев’ять. У старих людей кращий імунітет за наш з тобою разом взяті. Ти при ній хоч не кисни. Поводься, як завжди: грубіянь, верзи казна що, грубе слівце можеш вставити, але їй не показуй свого похнюпленого вигляду.

    - Вибач… те. За ранок. Саме якось вирвалося. Суцільні невдачі останнім часом, - почав вибачатися Вова.

    - Да ладно. Чого там. Вибачу, якщо до кінця чверті виправиш двійки.

    - Це нереально, Соня Костянтинівна, ти це знаєш, - це його «ти» разом з «Соня Костянтинівна» різало слух і якось дивно звучало.

    - А нахапати з такою космічною швидкістю стільки двійок і трійок реально? – гнула свій курс, розуміючи, що лише нахрап здатен щось змінити.

    Вова шморгнув носом, адже аргументи скінчилися, й теліпнув своїм довгим чубом, який блищав від жиру. Я окинула його з ніг до голови оцінюючим вчительським поглядом й не стрималася від повчання:

    - Підстрижись, я тебе прошу. Скоро станеш схожим на орангутанга, - у будь-якій ситуації я залишалася вчителькою.

    - Ага, щас. Де тут цирульня неподалік? - єхидно огризнувся Вова, -Ти ще про домашнє завдання згадай. Я його теж не вивчив, - погляд з-під лоба, поза «а ля хуліган нервується» й цей засмальцьований жирний чуб – неестетична картинка.

    - Отак і при бабулі поводься. Який там твій девіз: чхав я на цивілізацію? Миються лише ідіоти й дегенерати! Ми за природний бруд! - порадила я.

    - Тіпу того, - посмішка на все обличчя й щастя хлюпочеться в очах. – Воду гарячу відключили. Тиждень немає, щось там ремонтують. Я ж не винен. Ти думаєш, мені самому приємно брудним ходити?

    - Іще раз назвеш у школі «ти» - можеш на очі не показуватися! А воду й нагріти можна було. Чай не п’ятирічне дитятко, – рявкнула я наостанок. Аргументи у Вовки завершилися остаточно.

    Тамара Гнатівна лежала на кушетці в коридорі терапевтичного відділення п’ятої міської лікарні. Поруч з нею ще одна канапка, на якій примостилася жінка середніх років.

    - Велика кількість хворих, бракує місць в палатах, - так пояснив мені лікар, якого я ледве відшукала у відділенні. І навіть коли я запропонувала, невміло й соромлячись, гроші, він все одно не змінив рішення:

    - Повірте, якщо з’явиться ліжко в палаті – зразу ж переведемо. Але, я думаю, їй недовго тут доведеться лежати.

    Я витріщилася, немов на мене навели дуло кулемета.

    — Та ні, я не в тому сенсі. Бабця міцна. З почуттям гумору. Коли її везли на каталці, шуткувала, що на такому виді транспорту ще не їздила. Пару днів я її подивлюсь, щоб ускладнень не було. Прокапаємо, а потім – краще домашній режим. Та й бачите що робиться. Ще декілька днів – і переберемося на дах. Люди прибувають і прибувають. Сезон. За нею є кому вдома дивитися? Ви хто?

    — Донька, - навіть не думаючи, випалила я, - Звичайно, за нею приглянуть.

    — Так от, донька, ось вам список ліків. Ті, що галочкою позначені, бажано сьогодні привезти, - він простягнув зошитний листочок, на якому були написані невідомі мені ліки. Напроти п’яти стояла галочка.

    — Я чергую сьогодні, тому, як тільки купите, знайдете мене. Я вас залишаю, вибачте, хворі, - лікар попрямував коридором, геть вставленим ліжками.

    Тамара Гнатівна немов зменшилася. Вона й так була невеличка, а тепер на цій кушетці взагалі здавалася маленькою. Вовка розповідав їй анекдоти, й вони сміялися, коли я підійшла.

    — Соня, ти мене, стару, пробач. Додала тобі клопоту. Хіба ж хотіла. І на тобі, на день народження подарунок собі зробила. Що лікар говорить? Мені довго ще лежати? – вона благально глянула на мене, немов це я була лікарем.

    — Все, бабуль, відбігала. Вдома сидіти будеш і лише серіали свої дивитися. На кухню, певно, зась, - встряв Вова. Мені так подобалося спостерігати, як він дивиться на бабусю. Тільки поруч з нею він був більш-менш цивілізованим й дивився на неї такими люблячими очима.

    — Мовчи, шалапай. Сонечка, мене додому випишуть? - Тамара Гнатівна печально глянула на мене. – Чи тут буду помирати?

    — Та ну, яке помирати? Вам ще на випускному танцювати. І весілля оцього оболдуя теж пережити варто. Скільки цікавого попереду. Поваляєтеся тут пару днів під наглядом лікарів, а потім додому. Вовка нехай з вами побуде, а я за ліками змотаюсь. Тут неподалік аптека, я бачила.

    Придбала усі необхідні ліки й цінники акуратно видалила, щоб не нервувати Тамару Гнатівну та не бентежити Вовку. Заскочила в продуктовий, купила ряжанки з булочками – сподіватися на лікарняний харч не варто було.

    О дев’ятій вечора нас з Вовкою вигнали з відділення. Коли ми вийшли за ворота лікарні, Вовка благально попросив:

    — Соня, я розумію, що зі своїми проблемами дістав тебе… вас. А можна я у тебе… вас переночую сьогодні?

    У моїй голові не те, що ураган, ціле торнадо пронеслося. Напевно, це сум’яття було надто легко прочитати на моєму обличчі, тому що Вовка швидко пояснив:

    — Я це… Я не можу вдома вночі, коли там немає нікого. Така фобія. Це після загибелі моїх батьків, - переді мною стояла доросла дитина й просила, скоріше - молила. Хіба можна було відмовити? І я погодилася.

    Вова по-хазяйськи пошарив у холодильнику й нічого їстівного не знайшов.

    — А чим ти харчуєшся, коли вилазиш з-за зошитів? Я тут нічого не бачу, навіть мишки, що з горя повісилася, - він відчинив пустий холодильник, тримаючи шматок запліснявілого російського сиру й з докором показуючи його мені.

    — На жаль, борщ закінчився от тільки сьогодні. І пельмені теж. Звідки ж я знала, що ти у мене в гостях будеш? - печально констатувала факт, аж ніяк не здивувавшись його нахабності. Звикла! – Там є яйця на підвіконні, можна зробити яєчню, - запропонувала, але засумнівалася, що трьох яєць вистачить для нас з Вовкою, - І в пенальчику гречки трохи лишилося…

    — Тоді живем! – він вигнав мене з кухні й чаклував там десь з півгодини, після чого покликав на пізню вечерю – гречаний суп з галушками.

    — Як смачно! – хвалила я приготоване Вовкою. Хоча була рада будь-якій їжі. Зранку як поснідала, в обід дві сосиски в тісті купила в їдальні, швидко заштовхала в рота – і все. Увечері живіт трохи побурчав, нагадуючи, що його не погодували, але потім вирішив більше не набридати.

    — Я люблю готувати, - зізнався юнак, насипаючи мені в миску добавку супу.

    — Рідкісне явище серед чоловічого населення. Бабуся навчила?

    — Ні. Вона мене весь час гнала з кухні. А мені подобається. Просто я їсти смачне люблю… А ти, я бачу, не особливо напружуєшся із жрачкою...

    — Ніколи, - пояснила я, аж ніяк не соромлячись своєї байдужості до кулінарії.

    — Класна відмазка, мама Соня. І що, зовсім не тягне щось смачненьке зварганить?

    — Ні, не тягне. Мені аби щось у рота закинути. Я їм, щоб жити, а не живу, щоб їсти. В одному фантастичному романі вичитала про майбутнє, де люди з’їли пігулку – й енергії на цілу добу вистачало. Скільки б часу звільнилося від цього готування, миття посуду, добування їжі…

    — Не хотів би я жити у такому майбутньому. Фу! А як же піца? Котлетки по-київськи… Фарширована рибка, а?

    — Ти хочеш, щоб я слиною удавилася? Все, тему їжі закрили, - реально почалося посилене слиновиділення.

    — Ага, все-таки не по барабану, коли смачно! – спіймав мене на голому філософізмі Вовка. - Соня, я найближчим часом гроші поверну, я знаю, багато пішло на ліки, хоч ти цінники й зідрала, - за мить він став серйозним, від колишнього підлітка не залишилось і сліду.

    — Як ти можеш? Тамара Гнатівна мені не чужа людина. Це були не останні гроші, все гаразд. Тільки не здумай красти, чув?

    — Але ж ти лаве на щось відкладала. На навчання?

    — Яке навчання? – мені стало не по собі. Як він дізнався про мою таємницю?

    — Та ладно. Я знаю, що ти на заочному навчаєшся. Бачив у тебе на столі контрольні з психології. Тільки наш клас доведи, не звалюй… будь ласка.

    — Не збиралася звалювати. Ці гроші не на навчання. Я мала в кінці місяця сплатити за квартиру. Нічого, попрошу в батьків, - я звикла не думати про гроші.

    — Я сказав віддам, значить віддам, - різко мовив юнак.

    — Тільки май на увазі, крадених грошей не візьму. Ти ж знаєш.

    — Ми крадемо лише в багатіїв, а вони самі крадуть, тому усе справедливо, - тепер він мені нагадував Робін Гуда. І не тому, що крав у багатих, а допомагав бідним. Просто був брудним і патлатим. У мене ще зі школи склався образ Робін Гуда – вправного брудного патлатого дядька, що шастає лісом і наривається на неприємності.

    — Я поки що помию посуд і застелю тобі на дивані, а ти – помийся, вода гаряча є. А то мої таргани шарахатимуться від тебе.

    — У тебе є таргани? Це жах!

    — Та й мені не дуже подобається. Шастають скрізь. Зранку біля умивальника на водопойку збираються. Купувала засоби, не зникають, - пожалілася на неподобство.

    — А знаєш, чому?

    — Якби знала, то вирішила б цю проблему.

    — Виводити цих монголо-татар треба спільно з сусідами. А то ти виводиш, а сусідські до тебе пруться. Не боїсь, зведу тобі тарганів. Завтра ж. Варене яйце плюс борна кислота – і ти ніколи не побачиш рудих потвор, - при цих словах Вова стягнув з себе светра. Я очікувала, що під светром буде майка чи то на крайній випадок футболка. Ні, він носив светр на голе тіло.

    «Ух ти!» - пронеслося у мене в голові, коли я побачила його оголений торс. За хвилину светр був вже зім’ятий і затиснутий в одній руці. Вова поглянув на мене, в його очах промайнув лукавий вогник. Трюком з роздяганням він розраховував мене як мінімум засмутити. І хоч я намагалася не видати своїх відчуттів, мені коштувало це ой як дорого. Я впоралася з собою, адже давно навчилася заганяти почуття подалі від людського ока. Але коли Вовка почав розстібати пасок на джинсах, в мене вирвалося:

    — Що ти робиш?

    — Знімаю одяг. Не буду ж я митися в одязі? А ви що подумали, мама Соня? Що я маніяк і накинусь на вас тут і зараз? – він навмисне наблизився до мене майже впритул, його широкі груди були у мене біля обличчя. Уникаючи поглядів на його сильні й треновані м’язи, я задрала голову й спробувала зазирнути йому прямо в очі. Там була посмішка й глузування.

    — А ви сподівалися? – вимовив він хриплувато, а питання прозвучало, як солодкий шепіт.

    — Ти що, здурів? Це тобі приснилося, – фиркнула я, відштовхнула його й пішла мити тарілки на кухню. – Іще щось подібне викинеш – виставлю за двері, - я намагалася говорити впевнено, але у самої серце шалено смикалося, немов ось-ось вискочить. Мені було байдуже, в які ігри грає Вова, а свою реакцію списала на його схожість з Максом. Що б не придумав Вова, я не мала ніякого бажання поступатися йому, а тим більше боятися. Ще в інституті я чітко засвоїла, що найбільшою помилкою будь-якого претендента на роль лідера стає найменший натяк на страх перед тими, кого він хоче вести за собою.

    — Ну-ну, справжня училка, - нарешті вимовив він. Погляд і вираз обличчя стали нейтральними, пил улігся. – У вас завжди й на все є готові відповіді.

    — Не на все,- чесно відповіла я.

    — Майже на все. Я у ванну, можна? – з цими словами він розвернувся й вийшов.

    — Не можна, а потрібно. Скоро зі скунсом будеш конкурувати… Шалопай! - це я вже для себе говорила, бо Вовка відкрутив воду й нічого з цього не чув. І слава Богу, що не чув. Надто багато критики на нього сипалося останнім часом саме від мене.

    Як тільки вода зашуміла у ванній, моя напруга зникла. Але образ оголеного до поясу Вовки не зник. В якійсь мірі я була здивована своєю реакцією на цього хлопчика. Не тому, що він учень, а я – вчителька, йому сімнадцять, а мені – двадцять три. Причина була в іншому – я взагалі після Макса вперше відреагувала так на особину чоловічої статі.

    Хоча й був однокласник Ромка, мій фізіологічно перший чоловік, який скористався тим, що я трохи випила й на випускному зробив жінкою. Після зустрічей з ним у мене завжди залишалося відчуття, що письменники з усіма поетами світу сильно перебільшили радість фізичної близькості. Після Ромки був Костя, який по п’ятам ходив і просив, щоб я стала його дружиною. Як один, так й інший вважали, що я мала змінитися, що мене треба виховувати під їхні канони й стандарти. От страшенно недосконала я особистість на їхню думку була. А в собі вони нічого змінювати не збиралися, хоча там роботи було непочатий край.

    Моє уявлення про щастя було зовсім іншим. Мене методично налаштовували батьки, що мій обранець має бути статечним чоловіком, старшим за мене як мінімум на десять років, незалежним і поважним. Спілкування з Максом підтвердило цю теорію. Сама ж я мріяла не стільки про кохання-пристрасть, яка б зносила дах і дарувала відчуття нереальності, скільки про чудову міцну дружбу з партнером, якому б довіряла й була б, як за кам’яною надійною стіною. В чоловікові я хотіла бачити батька. Якогось почуття до сімнадцятирічного я навіть гіпотетично уявити не могла. Та й не хотіла.

    За пів години Вова вийшов з ванної з блакитним рушником на голові й білим на стегнах. Це був фініш! Він помітив мій рум’янець на щоках, тому вирішив пояснити:

    — Вибач, я знайшов тільки ці рушники там на поличці. Джинси замочилися випадково, тому повісив на змійовик, до завтра висохнуть.

    Я вирішила, що краще йому запропонувати мій великий рожевий халат, аніж він буде ходити по кімнаті напівголий. Вова халат надів, покрутився біля дзеркала, поіронізував, що йому страшенно пасує рожевий колір, колір справжніх чоловіків, а потім сам розклав диван, застелив білизною й прямо в халаті заліз під ковдру.

    — Ти можеш спати, а мені ще зошити перевірити треба. Я будильник поставлю, не переживай, не проспимо.

    — Я на новому місці погано засинаю, - зізнався по-дитячому.

    — Диван не дуже зручний, але іншого місця немає, пробач. Є розкладачка, але, боюсь, тобі буде замала. Та й вона трохи зламана.

    — Я міг би й коло тебе прилягти, - майже пошепки мовив Вова, але я вже була готова до таких його закидонів, тому, проходячи поруч з диваном, легенько хвицьнула жартівника рушником. Він засміявся.

    — Чого ти добиваєшся, Титаренко? Ти вже, як на мене, всіх дєвок пере…., - я обірвала репліку, згадавши, що я все ж вчителька й маю висловлюватися культурно.

    — Перетрахав, - різко продовжив обірвану репліку Вова. - Продовжуйте, не соромтеся. Не всіх. Дєвки –це не прикольно. З ними скучно. Нічого не знають, не вміють. Інша справа - жінки з досвідом….

    — Значить тобі досвіду бракує. Ну-ну. А до мене чого чіпляєшся? Досвід шукаєш чи для приколу? – я хотіла визначитись раз і назавжди.

    — Подобається, як тушуєтеся. Все, не буду. Точно більше не буду, - тихо й серйозно відповів юнак. – А взагалі ви дуже вродлива жінка.

    — Є й гарніші, - відкинула я комплімент.

    — Соня Костянтинівна, а ви щасливі? – спитав Вовка.

    — Коли як. Для повного щастя людині завжди чогось не вистачає, - я нервово витягла з пакета два стоси зошитів, які потрібно було перевірити до завтрашніх уроків. Залишалося знайти ручку з червоною пастою у моїй невеличкій сумочці, але ручка ніяк не знаходилася.

    — Вам не вистачає кавалера. Я не бачив біля вас бой-френда....

    — Тому що його немає, - сказала правду.

    — А Лєнці ви лапшали про мужика, за якого збираєтесь заміж? - далі цікавився Вова.

    — Та ні, не брехала. Є у мене друг дитинства. Чудова людина. Батьки дуже хочуть, щоб ми з ним одружилися...

    — Ну й в чому ступор? Не подобається? Заведіть іншого.

    — Що значить «заведіть»? Це тобі не хом’ячок, і не кішка чи собака. Це жива людина з живими почуттями.

    — У вас, напевно, багато було мужиків? - він повернувся до мене обличчям, приготувавшись слухати цікаве.

    — Лягай спати, Казанова. Про своїх кавалерів я тобі не стану розказувати. Мені ще зошити перевіряти. Тобі завтра до бабусі в лікарню. Докупиш ліків і чогось смачного, що Тамара Гнатівна любить. А мені на роботу, забіжу після чотирьох до неї, - перевела я тему.

    — Ти мене звільняєш від школи? Ух-ти, як підвезло ! А довідка?

    — Я прикрию. Ти бабусі зараз більше потрібен. Все одно на уроках нічорта не робиш.

    — Мама Соня, а хочеш я тобі кавалера знайду?- знову повернувся мій гість до попередньої теми.

    — Ні, не хочу. Мені й одній непогано. Спи й не діставай, - я жбурнула в нього м’яким ведмедиком і почула заливчастий сміх. Він так жартував. Тоді мені так здалося. Велика дитина розважалася.

    — А хочеш, зошити допоможу перевіряти? Двійок усім наставлю й нехай думають, за що, - він закрився подушкою, боячись, що я чимось знову в нього поцілю, але я цю киданину вирішила не продовжувати.

    — Не хочу. Це моя робота. Спи!

    У кімнаті затихло, я відшукала ручку з червоною пастою й почала перевіряти твори десятикласників. Вже зрозуміла, що два стоси не подужаю, але хоча б один потрібно було себе примусити перевірити, бо потім як збереться груда – точно не осилити. Вже половина пачки була перевірена й мене відверто хилило до сну. В якийсь момент я відчула його погляд на собі – підняла очі – так, лежить, підперши підборіддям подушку, й пильно дивиться.

    — Закрий очі й рахуй про себе до ста. Я в дитинстві баранчиків уявляла на лугу й рахувала. Мені допомагало, - порадила.

    — Мама Соня, а я тобі подобаюсь, - це було не питання, а нахабна констатація факту. – Я це відчуваю.

    — Звичайно, подобаєшся. Як людина. Але не настільки, щоб я забула, що є твоїм класним керівником і дозволила сісти на голову. А зараз ти заснеш і не будеш мене діставати, інакше виставлю за двері прямо у рожевому халаті, - пригрозила на всяк випадок.

    — Все, мовчу-мовчу й тільки рахую баранів. А можна лосів у лісі?

    — Можна! – посміхнулася про себе.

    — А ти б кидала ці зошити й теж відпочивала. І ще… я цілий день збирався сказати… за бабусю великий респект, - тиша запанувала надовго. Я все ж перевірила зошити, а коли вимикала лампу, кинула швидкий погляд на сплячого Вовку. Як мала дитина, він розбурхав ковдру і його рука звисала до самої підлоги, бо диван був для нього замалим. Я обережно, щоб хлопець не прокинувся, вкрила Вовку й прибрала руку під ковдру. Він у напівсні пробурчав:

    — Дякую. Ти найкраща, мама Соня.

    — Та спи вже, - мені стало ніяково за свій хвилинний прояв ніжності до цього хлопчика.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
    Мореас Фрост
    04.05.2023 20:30
    До частини "ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО"
    Привіт, Оксанік! Класна ця Главка! Ну і сама повість - що треба! Та ти добре знаешь моє особливе ставлення до цієї книги. Твоя Соня - це сила! Ну і, ясна річ, Титаренко - красень! Одного не розумію. Читачів у неї наче вдосталь, а ось вподобаек - не дуже то й багато чомусь.... Дуже дивно. Адже це один з кращих, коли не найкращий, з твоїх творів. А чого це ти так розтягнула його викладку? Почала з 21 року і тільки зараз продовжила?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ксенія Демиденко
    04.05.2023 22:24
    До частини "ГЛАВА 23 ЧИ ТО ЖАРТ, ЧИ ТО СЕРЙОЗНО"
    Я взагалі цей твір заберу звідси. Бо треба переписати і планую друкувати трохи згодом. Може, як війна завершиться. Усе руки не доходять. Моя дурна робота скувала по руках і ногах))) Я не особливо звертаю увагу на вподобайки. Мені потрібна реальна критика. Буває трапляються читачі, які вказують на те, чого я не помічаю. Конструктивна критика. Тут мало читають, більше авторів. Звикай.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Мавка (Ганна Заворотна)
    24.07.2023 17:42
    може, спочатку повністю тут опублікуєте, а вже потім видалите? Бо я хочу знати, чим все закінчиться не зі спойлеру, а із книги
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше