ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Коли тобі боляче,

Я також страждаю,

Сльозами, печаллю

Серце обливаю…

Останній тиждень квітня я загрузла в щоденних дрібницях. Якось машинально виконувала те, що мала виконувати. Душу гризло паршиве передчуття: ось-ось станеться щось, чого не повинно статися. Тривожність списувала на втому й вмовляла себе, що то минеться. Але воно таки сталося.

— Титаренко знову в черговому загулі? - відмічаючи в журналі відсутніх, вголос запитала я, тоном підкреслюючи, як мені набридли його прогули.

— А ви що, не знаєте, Софіє Костянтинівно? – Лєна Новікова сумно, немов соромлячись, поклала мені на стіл список відсутніх.

— Що трапилося? Побився? Міліція забрала? – я перебирала усі можливі ситуації. Будь-яка з них мене не здивувала б.

— Бабуся у нього… у лікарні… погано… – уривками від хвилювання пояснила Лєна, швидше вивчаючи мою реакцію, ніж намагаючись донести основну інформацію.

Я хотіла зразу ж бігти до Тамари Гнатівни, але директор не відпустив.

— Знайдете заміну на свої три уроки, можете йти куди завгодно, - по-діловому серйозно відмовив Петро Іванович. Його теж можна було зрозуміти: ну де тут знайдеш заміну, якщо купа хворих, а всі вільні колеги й так на замінах?

Довелося проводити уроки, але як я їх проводила – не питайте. Навіть автопілот працював би якісніше. Ледве дочекалася кінця останнього уроку. Примчала до лікарні для того, щоб дізнатися, що Тамари Гнатівни вже немає в живих. Спершу був шок. Потім саме собою постало питання: «Де Вовка?». Я кинулась до нього додому. Вже з порога зрозуміла, що Вовка п'яний, причому, страшенно п'яний.

— О-о-о, невже мама Соня? - він оглянув мене з ніг до голови й награно посміхнувся.

— Заходьте, заходьте. Я трохи того… випив. Та ви мене таким уже бачили, не страшно. Мене всі покинули. Цього разу бабуся також. Хоч ви прийшли, і то добре, - відчинивши ширше двері, Вовка запросив мене увійти, а сам перечепився об килимок і мало не впав. Своєчасно вхопившись за ручку дверей, він зумів утриматися на ногах. Мій жест підтримки виявився зайвим. Навіть зачинив двері за мною та запросив до зали. Сам пересувався важко, весь час намагався не впасти. Але потім він все ж таки завалився на диван.

— Вова, ти – п'яний, - я увійшла за ним до зали й на столику біля телевізора побачила майже порожню пляшку горілки.

— Ага, - він розвалився на дивані в позі "по барабану". Вигляд мав класичного безпритульника. - Чула, моя бабуся, божа кульбабка, дуба дала ... - Вовка потягнувся за пляшкою, дістав і зробив невеликий ковток.

— Коли ховатимуть? - запитала сухо.

— Ховати? Не будуть! Спалять! – безнадійно вимовив Вовка.

— Як спалять? Кремація? Навіщо? - не розуміла я.

— Вона хотіла біля діда на цвинтарі лежати, а там того… місця немає. А для урночки є. Так бабуся хотіла. Прикинь, три дні тому розповіла мені, що і як робити, коли її не стане. І тобі заборонила говорити. Тому, сорі, не сказав. Ти ж знаєш, воля покійників – святе…

— Де Багіра? - зазвичай песик при моїй появі носився по квартирі, мило виляючи хвостом. Нині його не було. Це насторожило.

— У Вітька поки що. Тут виє. Кумекає звірючка розумна, що бабусі немає. Вона її годувала.

— Ти сам їв сьогодні хоч щось чи… лише пив? – мені було шкода його, як маленьку дитину. Вовка байдуже махнув рукою:

— Не чіпляйся до мене з їжею. Не хочу! - він вкотре потягнувся до пляшки. Сповз із дивана й зайняв простір між диваном та столиком. Акуратно переступивши через його витягнуті ноги, я забрала зі столу пляшку.

— Тільки не виливай. Постав там. Завтра треба буде чимось лікуватися, – Вовка вказав у бік кухні.

Я й не збиралася виливати, але з-перед очей Вовчиних прибрала. Пішла на кухню, приготувала яєчню, бутерброди та чай.

— Вона мріяла потанцювати... зі мною... на випускному. Я більше її... ніколи не побачу… живою… - уривками промовив Вовка, розплющивши очі, коли я поставила тарілку на столик і простягла йому чашку з чаєм. Він узяв чашку, але руки у юнака так тремтіли, що гаряча рідина хлюпнула на його і без того брудні джинси. Вовка матюкнувся й розтер мокру пляму вільною рукою.

Я зрозуміла, що ситуація безнадійна, забрала з його рук чашку з чаєм і почала сама годувати Вовку. Він не противився, їв і з вдячністю дивився на мене. Я бачила, як стримувався, щоб не плакати. Мені теж на очі наверталися сльози, адже розуміла – вже ніколи не буде так, як було, Тамари Гнатівни вже немає, і ми з ним не були до цього готові.

— Якщо хочеш плакати – плач! Я не сприйматиму це як свідчення твоєї слабкодухості. Я знаю, що означає втратити дуже дорогу людину. Чоловіки теж люди, - він уткнувся мені в светр і, як за командою, почав схлипувати. Потім довго розповідав про Тамару Гнатівну, про її велике почуття гумору та силу волі.

Від такої сповіді у мене боляче стискалося серце. Я довго боролася зі сльозами, але вони, підступні, все ж таки полилися. Так і ревли разом з Вовкою у три струмки, сидячи на підлозі зали й обіймаючи одне одного. Виплакалися – стало легше. Я все перебирала його волосся, ніжно вплітаючи пальці в сплутані пасма. А Вовка все розповідав і розповідав важким, надламаним голосом:

— Бабуся казала, що якби не я, вона б померла прямо на похороні моїх батьків. Яке щастя, що вона в мене була! Я пам'ятаю кожну казку, яку вона розповіла. Я таку людину більше не зустрічав у своєму житті. Тільки ось ти на неї схожа. Біля тебе затишно.

Я мовчки гладила його волосся й слухала. Судячи з того, як Вовка сидів, втупившись в одну точку, він навряд чи пам'ятав про мою присутність. Мені так здавалося.

— Вона про мене все знала. Я це пізно зрозумів. І про мої пригоди теж. Вона вміла передбачати. Лише тиждень тому бабуся попросила мене повідомити родичів, щоби приїхали. Та ніхто не приїхав. Як і тоді, коли мої батьки померли, так і тепер. Вони всі відгородились від нас. Я лише двічі бачив свого дядька Петра, старшого бабусиного сина. Начальником став, паном. Десь у Харкові, директор. Бабуся, мабуть, знала, що нікого не буде, бо сусідку попередила, заплатила їй, щоб мені допомогла все зробити. Ну, там поминки, поховання, - Вовка заплющив очі й замовчав.

Я теж не знала, що говорити. Рука моя так і застигла у його волоссі. Я підозрювала, що Вовка почне виливати мені усі свої обрАзи, але до такої відвертості не була готова.

— А я теж винен у її смерті. Ніколи нічого не казав. Та й що розповідати? Що всі вважають мене лайном? Що так важко щось довести, коли довкола цінується інше? У школі треба здавати на екскурсію десятку, а у бабусі закінчилися пігулки, які коштують сто десять гривень. А їх потрібно купити терміново, всього за один день, інакше підніметься тиск і ніякі навіть уколи не допоможуть. Першого разу я крав і згоряв від сорому. Як я себе сварив! Потім звик. Якби треба було, я за бабусю й убив би, напевно. Я прийшов о першій ночі додому, працював. А вона в кріслі… на мене чекала. Погано стало. Непритомна була. Вітьок швидко до лікарні відвіз, але ..., - а потім настала тиша.

На кілька хвилин Вовка замовчав. Я теж прикрила очі й подумки згадала наше перше знайомство з Тамарою Гнатівною, її добрі очі, привітну усмішку, акуратну маленьку старечу фігурку, яка швидко рухалася по квартирі, наші чаювання та розмови. Як мені не вистачатиме її! Непомітно ця жінка стала й мені бабусею. Поруч із нею було дійсно затишно й спокійно.

Раптом дихання Вовчине почастішало, він випростався й відірвав голову від моїх колін. Обернувся й зустрівся зі мною поглядом. Немов уперше побачив поруч.

— А чого це ми на підлозі розсілися? А непогано сидимо, - зробив висновок і задушевні розмови продовжились. - Ти перша училка, яка зі мною говорила чемно і як з особистістю. Інші ображали. Немов змагалися, хто болючіше штрикне словом, вдаліше скривдить. Знаєш, як називали? Дебілом, розумово відсталим. У молодших класах я ще намагався довести, що не дятел. Але потім… Кому? Навіщо?

Відчуваючи, як підступають до очей сльози, я гладила його по голові, плечах, спині, щось говорила заспокійливе, підбадьорливе, намагаючись втішити.

— Але тепер усе позаду. Тебе сприймають як особистість, - повторювала я, відчуваючи теплий тягар його тіла на своїх колінах, доки не зрозуміла, що він внутрішньо зібрався. Голова його піднялася, і Вовка глянув на мене своїми чорними очима по-іншому, як чоловік:

— Знаєш, що мені сказала бабуся, коли ми востаннє говорили? Вона сказала, що ти та жінка, яка відіграє у моєму житті дуже важливу роль. І вона знала, як я тебе люблю.

Я нічого не могла сказати. Так і сиділа, дивлячись у етажерку, що стояла в кутку. Якось не помітила, коли маленький хлопчик, який лежав у мене на колінах і скаржився на життя, зник і з'явився дорослий чоловік, який хотів мене, як жінку. Різким рухом він пригорнув мене до себе й обпік жарким поцілунком, обколов своєю, мабуть, триденною щетиною. Я ойкнула й він відсторонився.

— Ти залишишся зі мною? Я не тягтиму тебе в ліжко. Мені просто треба знати, що хтось поряд. Що ти поряд, – його очі просили, але я читала в них безмежне бажання.

— Я залишусь, якщо тобі одному важко, але присягнися, що ніякого сексу. І не пити! А ще слухатись, - вирішила обговорити всі моменти.

— Клянусь! – підозріло швидко погодився Вовка.

— Тоді йди, переодягнись і вимийся. Я виперу твої речі, - піднялася й пішла на кухню.

— Ще чого. Я й сам умію прати, – огризнувся Вовка, і я зрозуміла – він повернувся до життя.

На кухні був повний безлад: купа брудного посуду, каструлі з-під каші та супу. На столі нагромадилися шкірки від щонайменше десятка апельсин. Вовка завжди їв апельсини, коли йому було погано. Своєрідний особистий антидепресант. Я уявила, скільки часу треба буде витратити, щоб усе прибрати, аж раптом відчула Вовку за спиною. Він умів безшумно підходити, стояти та спостерігати. Але я завжди відчувала його погляд.

— І не вздумай тут щось прибирати без мене. Там у кімнаті тєлік подивися, поки я приведу себе в божий вигляд. Потім разом розрулимо цей свинюшник. Настрою не було чистоту наводити.

За пів години він вийшов із ванної свіжим, поголеним, з мокрою головою та у спортивних широких штанях. Його оголений торс мене змусив зніяковіти.

— А футболки чистої у тебе ніякої нема? - запитала, витримавши паузу милування. Вовка лукаво примружився:

— Це я тебе спеціально спокушаю. Розраховую, що забереш свої умови назад.

— Тоді дякую, що хоча б штани надів, - вирішила відплатити тією ж монетою й вимкнула телевізор. - Пішли прибиратися на кухні.

Я мила тарілки, Вовка витирав їх рушником і складав на сушарку. Мене вражало, з якою легкістю та швидкістю ми вдвох справлялися з домашніми справами. У мене раптом виникло таке відчуття, ніби знаю Вовку все своє життя, якого, мабуть, без нього ніби й не було. Це відкриття викликало у мене легку посмішку.

— А чо смішного, Соня? - запитав Вовка, помітивши мою усмішку.

— Нічого. Дивуюсь, який ти хазяйський хлопець. Не хлопець, а мрія.

— Ага, дуже цінний екземпляр. Вмію готувати, прибирати, ось бачиш, витирати посуд. Мити я теж вмію, просто ти забрала цю місію. Я буду класним чоловіком для тебе, Соня, - він відкинув рушник, обхопив мене своїми великими сильними руками й поцілував. Було відчуття, ніби я провалилася у якийсь вакуум невагомості. Зібравши всі свої сили, я все ж відсторонилася.

— Ти обіцяв, - рішуче нагадала.

— Це просто була реклама. Що я вмію робити? Я не все ще продемонстрував… І ми з тобою домовилися про ліжко, а не про поцілунки, - він наблизився на мінімальну відстань і, мабуть, знову застосував би катування своїми чаклунськими поцілунками, якби я не вигукнула:

— Я піду, а ти залишишся сам. Я серйозно. Навчись тримати себе в руках. Мені теж багато чого хочеться, але я стримуюсь, - вимовляючи це, спіймала себе на думці, що якби Вовка не послухався й схилив до близькості, я б не чинила опір. З тієї простої причини, що теж цього хотіла. Але виховання, етикет, совість, жалоба… Я не знаю, що це було, але воно змушувало мене стримувати всі свої пориви. Вовка ж, боявся, більше, ніж я думала, мого зникнення, тож залишив усі спроби еротичних нападок. Спали ми в різних кімнатах, і мені було приємно прокидатися від дотику його ніжних долонь.

— Соня, вже дев'ята година, а на одинадцять кремація бабусі, - тихо повідомив Вовка й погладив мої плечі. Я пригадала попередній день, і смуток від втрати Тамари Гнатівни знову огорнув серце.

Ми разом пережили з ним і кремацію, і поховання урни з прахом Тамари Гнатівни біля її чоловіка на старому заміському цвинтарі. Сусідка, дякувати їй, допомогла приготувати стіл до поминок на дев’ять днів. Були переважно сусіди по під'їзду. З родичів Тамари Гнатівни – лише Вовка.

А потім Вовка приніс мені три товсті списані зошити, перев'язані рожевою стрічкою.

— На. Бабуся просила, щоб я тобі віддав, коли її не стане.

— Що це? – поцікавилася я, розв'язуючи стрічку та гортаючи зошити. Акуратний почерк Вовчиної бабусі я впізнала одразу.

— Щоденники. Бабусині. Це зараз мемуарами зветься. Там багато цікавого, я читав. Про тебе теж є. Вона, як виявляється, ворожити реально вміла. Ти сама усе прочитаєш. Я цеє, до Вітька сьогодні й завтра. Щоб тебе не бентежити. Бо не справлюсь я з гормонами, якщо ти будеш поруч… Не залізний, вибач…

Два вечори я присвятила захопливій історії життя Тамари Гнатівни, прочитаній з її щоденників. Вони перевернули моє уявлення про життя, мої усталені погляди з голови на ноги. Дві голодовки: одна припала на її дитинство, друга – на юність. Вчитися доводилося складно – багато сил відбирали походи за п'ять кілометрів до школи: із села до райцентру. Рання смерть мами у тридцятирічному віці змусила Тамару Гнатівну замінити матір своєму меншому братові. А потім виснажлива робота на заводі в дві зміни. Перше заміжжя було вимушеним. Незабаром чоловік почав ревнувати, пити та бити як її, так і брата. Приниження терпіла довго, але коли через побої стався викидень, втекла до тітки у Київ. Тут почалося інше життя. Жили з тіткою-вдовою дружно й добре, доки не почалася війна. Тяжка робота у шпиталі санітаркою рятувала від голоду і її, і брата. Вже у сорок четвертому році, коли німці відступили з міста, брат тяжко захворів й помер. А у сорок п’ятому зустріла другого чоловіка, батька двох своїх синів. Одружилися лише через рік, коли дізналася, що перший загинув. Країна відбудовувалась і сім'я будувалася. Все було ладно, добре й мирно. У коханні та взаємоповазі виростили хлопчиків. Зі старшим сином Петром посварилися, коли не догодила дружині його, невістці Тетяні. Зібралися молодята й поїхали до Харкова. Більше ніколи й не приїхали жодного разу.

Петро спочатку матері дзвонив, посилки надсилав, а як директором заводу став, забув, що матір є у Києві. Тамара Гнатівна душа в душу жила з меншим сином, батьком Вовчиним. Вовка, виявляється, страшенно був схожий на батька. Для матері Вовчиної Катерини Тамара Гнатівна стала другою мамою. Син був тим святим у житті, що двоє люблячих людей найбільше цінували. Аварія змінила все. Після аварії Тамарі Гнатівні залишалося жити лише заради онука.

Як я переживала, читаючи роздуми Тамари Гнатівни про Вовку:

«Я сиділа біля телевізора й відчувала, як руйнується його душа. Він не розуміє, що мені не потрібні такі його жертви. Мій онук краде… І я не можу нічого вдіяти, щоб цьому запобігти. Найбільше вбиває думка, що краде він через мене. Як погано відчувати свою безпорадність. Що я можу? Говорити? Він не чує, вважає, що вже дорослий і несе за мене, безпорадну, відповідальність, бо чоловік. А він же дитина...»

“Вона з'явилася. Я так довго чекала, доки з'явиться саме вона. Вовка приводив і ту біленьку дівчинку Олену, і Марину з кумедним ластовинням. Але я відчувала, що всі вони не ті. А ця, я певна, його доля. Вона прийшла сама. Ще на порозі, побачивши цю дівчину, я зрозуміла, що це та сама. Чи захоче вона зв'язуватися з таким, як мій Вовка? Її може зупинити все, що завгодно. І це зрозуміло. Тяжко йти проти людей, їхніх лихих язиків, проти батьків. Чи зможе? І Вовка у неї багато крові поп'є, перш ніж вона зрозуміє, що він їй потрібен так само, як і вона йому».

Це явно писалося про мене. Дивно було читати про себе подібні відверті міркування. Ми так часто з Тамарою Гнатівною говорили, радилися, співчували долям героїв серіалів, а вона ніколи нічого такого жодного разу не сказала. І лише з цих щоденників я відкрила інший світ знайомої мені людини. Як поверхово я її встигла пізнати. Мені, звичайно, приємно було дізнатися, що Тамара Гнатівна не засуджувала нашого з Вовкою зв'язку, а навпаки, була рада, бо, якщо чесно, ці думки трохи мене гнобили. Знати, що така людина, як Вовчина бабуся, вважала мене гідною бути поруч із її онуком, було нечуваною благодаттю.

Але Тамара Гнатівна відійшла в інший світ, а що робити з цим світом, і головне, що робити з моїм світом, моєю свідомістю, яка одночасно безмежно любила Вовку і боялася починати серйозні стосунки з цим хлопцем?

Одне знала точно: Вовка стримується, але тільки до випускного, як і обіцяв. Що буде далі? Я навіть боялася собі уявити. Тому я просто допомагала йому поки що готуватися до іспитів. Виконувала роль дбайливої матері Соні. Це вдень. Вечори та ночі Вовка проводив у Вітька, бо не міг перебувати у квартирі один.

Я не могла приховати насолоди від спостереження за його відвертим обожнюванням. Він дізнався, що мій улюблений поет Єсенін і при кожній нагоді цитував вивчені уривки з його віршів. Причому, вибирав такі рядки, які стосувалися саме нашого випадку:

— Кохана,

я вас мучив,

у вас жила нудьга

У втомлених очах,

Бо перед вами напоказ

Себе розмінював у сварках,

От зараза, так? – і ніжно обіймав замазанами у борошні руками. Неділя. Ми ліпили разом на кухні пельмені. Раніше я ненавиділа це заняття, бо воно вбивало своєю одноманітністю і рутинністю. Але з Вовкою так смішно й приємно це було робити, хто б міг подумати?

Він любив прибігти після уроків і видати:

— Щоб очима вона волошковими,

Лиш мені, і нікому іншому,

Почуттями й словами новими,

Заспокоїла серце і груди…

Класний чувак, як тонко й проблемно, а? – і спостерігав за моєю реакцією.

— Це не про те, що думаєш, - переконувала я його.

— Ти сама на уроках говорила, що поезію кожен розуміє по-своєму. Я думаю, що про те. А ти взагалі помітила, що усі великі поети – страшні бабії й пияки? Закономірність? Як думаєш?

— Не всі, - заперечувала.

— Як не всі? Маяковський пив, Пушкін пив, Блок жодної спідниці не пропускав. А це:

На дні стакана друг єдиний відображений…?

Про Єсеніна твого улюбленого я взагалі мовчу. Він теж того, від сифілісу пишуть коні двинув. По бабам багато бігав.

— Помер не від сифілісу, хоча хворів, що тут приховувати. Його витягли з петлі у готельному номері. Є дві версії: одна – самогубство, інша – допомогли піти з життя. І я не від Єсеніна у захваті, а від його творчості. Це різні речі, - ледве стримуючись, пояснила я. У мене лежало три кіпи неперевірених зошитів з творчими роботами, а Вовка тут мені баки забивав.

— Творчості? У нього такі вірші є з матюками… Читала ось такий? – очі блищать, відчуваю, що зараз від його цитат погано стане, тому гальмую:

— Вова, не знущайся. Давай про щось приємне, а?

— Так я ж про твої уподобання. Література. Щоб не казала, що нічорта не читаю, - навчився доводити, що чорне є білим. І раптом, в його репертуарі, він брав мою руку до своєї й ніжно говорив:

— А в ботанічному саду піони розквітли. Поїхали на вихідні? Ти ж любиш по кущам бродити, квіточками милуватися.

— А якщо хто побачить? Здурів? Мені тебе в школі цілком вистачає. І так по кутках усі шушукаються.

— Заздрять нам з тобою, Соня Костянтинівно. Ти навіть не уявляєш, як заздрять. Після іспитів рвонемо подалі з міста, щоби ніхто не побачив. В Умань поїдемо! До «Софіївки»! Там такий парк одуренний! - Вовка посміхався й ішов, але я знала, що розлучаємося ненадовго.

За тиждень до останнього дзвоника у двері подзвонив Вітьок.

— Снігуронька, привіт! Забирай свого красеня. Мені звалити треба на якийсь час, щоб менти не замели. Тут справа одна прогоріла. І веселіше вам удвох буде, і для здоров'я корисно, – посміхнувся, залишив рюкзак, Багіру й пішов.