ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Твій світ я намагаюсь зрозуміти,

Навряд чи він такий поганий.

Чим все ж таки живуть дорослі діти?

Коли не бачать тата й мами?

З Наталкою Князєвою ми зустрілися в Універсамі зовсім випадково. Власне кажучи, це вона мене помітила, коли я на касі розплачувалася за фарби та олівці. З цією цікавою дівчиною ми навчалися в університеті в одній групі й довго підтримували приятельські стосунки, але після навчання якось дороги розбіглися.

— Сонька, ти стала ще кращою, ну дай я тобою помилуюся, - запальна Наташка крутила мене, як їй тільки хотілося, - Здорово виглядаєш! Молодець! Ти як, розказуй?

— Потроху. У школі працюю, - з моїх уст звучало, як діагноз, чесне слово.

— Да ти що! Ну і? - Наталка лукаво підморгнула. - Педагогам-чоловікам голови крутиш чи хлопчикам-старшокласникам ріжки обламуєш?

— Наташа, які чоловіки, які хлопчики? Просто навчаю дітей літературі. Класний керівник десятого класу.

— Ого! Ну, ти, мати, даєш! І що, слухаються?

— По-різному. Ти про себе щось розкажи, а то все про мене й про мене, - дійсно було цікаво дізнатися про долю Наташки після закінчення університету. Згадалося, як ще на першому курсі Наташка перед усіма публічно на психології оголосила, що бачить себе як мінімум директором чогось, а чого - вже не так і важливо. І всі повірили, бо вона належала до категорії таких пробивних дівчат, які спрямовані лише вперед і зі швидкістю ракети долають ту дорогу, яку деяким не дано й за кілька життів пройти. Сумнівів ні в кого не було, що років через три-чотири саме те й станеться, чого хотіла Наталія.

— Я не так цікаво влаштувалась, як ти. Просто головний редактор молодіжного журналу "Ми". Поки що.

— Чому ж не цікаво? Дуже навіть нічого! - здивувалася я.

— Ні, все лише звучить гучно, а насправді рейтинги слабкі. Тому що нікому статті хороші писати. Була в мене дівчина, такі інтерв'ю брала у неординарних особистостей - захитаєшся. Вийшла заміж, народила бебіка, обкопалася пелюшками та кашками. Все! Міщанство та побут поглинули талант. А я втратила гарного журналіста, між іншим.

— А ти собі багатія не знайшла? – лукаво запитала я, згадавши другий пункт в життєвій програмі Наташі – вийти заміж за заможного, щоб було кому сплачувати усі Наташині забаганки.

— Та ти що, вони мене шугаються, як зайці пса, думаючи, що вовк. Стривай, Сонька, а ти ж в універі непогано писала? А давай до мене в журнал?

— Ні, я не можу, Наталю. Ось так, посеред навчального року піти й все кинути.

— Нічого кидати не треба. Я тебе оформлю позаштатним кореспондентом. Адже ти в самій гущавині молоді перебуваєш. Знайдеш цікавий екземпляр, поговориш з ним чи нею й напишеш щиру статейку. Знову ж таки, додаткові гроші не зашкодять. А там, дивись, і назавжди до нас переберешся, га? Запасний аеродром – то непогано!

— Про що хоча б приблизно треба писати? – поцікавилася я.

— Зараз модно про ці, як їх там, субкультури. Панки, хіпі, емо. Про щось таке. Ось тобі моя візитівка, - вона швидким і спритним рухом витягла зі своєї мініатюрної сумочки невелику яскраву візитівку й віддала мені, - Напишеш - подзвониш. Даю тиждень. Ага, домовились? Потім у якійсь кав'ярні посидимо. Тікаю, бо роботи - непочатий край. Чекаю дзвінка. Дуже рада була тебе побачити, - і Наташа, увімкнувши п'яту швидкість, за лічені хвилини зникла на горизонті, залишивши мене з хаотичними думками про все, що сталося, й візитівкою у руках.

Отак завжди, погоджуся на щось, а потім думаю та гадаю, як із цим впоратися? Де мені взяти цих панків, емо та хіпі? У школі, хоч вона в нас була й дивна, був лише один явний неформал – панк Гліб. Мабуть, ще були, але шифрувалися. Я знала про Гліба, що він непогано пече пиріжки й вишиває. Він тільки виглядав, як доісторична печерна людина з довгим волоссям і купою металевих цяцьок на одязі. Навіть ірокез на голові він споруджував поза школою. Лише одного разу хлопець ризикнув прийти до школи у своєму неформальному спорядженні – такого колапсу школа не знала. Швидко адміністрацією були поставлені в ряд батьки з бабусями та дідусями Гліба, після чого хлопець уже не ризикував цілісністю своєї душевної особливості, а виявляв свої погляди на життя за межами школи. Одним словом, більше Гліб не лякав ані учнів, ані вчителів.

Тільки ось Глібу зробили операцію з видалення апендициту, тому найближчого місяця його в школі не обіцяло бути. А шкода. Міг вийти непоганий матеріальчик.

Мені чомусь здалося, що Вовка неодмінно мав знати кілька таких «відірваних» типочків. Ця думка відвідала мій мозок саме після класної години, на якій я так довго розказувала про шкоду паління, знаючи, що майже всі хлопці в класі палять. Сізіфова праця, а що вдієш — треба говорити, виховна робота, в плані записано, що треба провести бесіду!

— Вова, постривай, я хотіла тебе дещо запитати, - звернулася я до Титаренка, коли той, проспавши всю класну годину (дивно, що взагалі залишився), закинув на плечі свою сумку з двома книгами (брав тільки найнеобхідніші) з наміром залишити приміщення.

— Чи не палю я випадково? Ні, не палю. І не планую. Просто в падло. А що? – сам спитав, сам відповів.

— Та я не про те, - мені й самій ця лекція про куріння не подобалася, але за планом треба було провести ось і провела. – Мене попросили написати для молодіжного журналу про неформалів. Побиті фрази не годяться. Потрібно щось про особливості їхньої культури. Можливо, ти знаєш якогось панка чи хіпі, га? - я намагалася зрозуміти, про що він думає, коли ось так спокусливо посміхається й невинно мружить свої гарні очі.

— Готи підійдуть? Відстійні тіпочки, але прикольні. Тільки я не впевнений, що та культура в них є. Ви точно хочете про це знати? Це не зовсім так романтично, як усі уявляють, - він говорив усе це з таким виглядом, ніби хотів сказати «а на фіга ви так морочитеся?»

— Дуже хочу знати. І багато. Це цікаво не тільки мені, а й будь-якій людині, яка сидить удома й не здогадується, які є елементи культури…

— От і не здогадувалася та людина б і далі, сидячи вдома,- флегматично мовив Вова. Було помітно, що втомився, весна, авітаміноз, і до того ж не виспався.

— Вова, якби не було потрібно, я б не просила, адже ти знаєш, - нагадала я йому, що дещо він мені все-таки винен. Допомагати.

— Тоді поринемо на дно молодіжних проблем. Завтра у нас що? Субота? Катить! Я вільний, поведу, покажу, познайомлю. Лади?

— З тобою? - питання у моїх очах. – Я думала, сама. І що буде?

— Типу побачення, - і чортики в його блискучих очах витанцьовують мені невідомий бісівський танець.

— Ні, Вово, мені потрібна твоя допомога. Типу екскурсія, - намагалася пояснити зрозуміло.

— Врубився. Забили, - Вовка ляснув мене по плечу й спитав:

— О котрій вас чекати біля під'їзду?

— О дев'ятій, добре?

— Вони так рано не збираються на тусняк. І мені так рано в падло в суботу прокидатися. Не раніше одинадцятої. Усе пучком! Бувай!

Я вискочила з під'їзду в суботу без п'яти хвилин на одинадцяту. Озирнулась і сіла чекати на лавці. І одразу ж почула свист. Ніколи не реагувала на свист і тепер також. Хто його знає, хто свистить? І кому? Може, собаку якусь звуть, а я повертатимуся. Зараз.

— Мамо Соня, я тут! - почула знайомий голос, озирнулася й завмерла з німим питанням на обличчі. Вовка! У шкіряних штанях та чорній курточці, він тримав у руці шолом і спирався на вимитий до блиску мотоцикл. Хлопець був наче з іншого світу — світу реклами мотоциклів. Вовка широко посміхався, демонструючи білозубу посмішку. Тільки тепер до мене почали доходити його обіцянки «повозити, показати». Я думала, що ми ходитимемо, а Вова збирався їздити, та ще й на мотоциклі. Ось коли прийшов жаль того, що сама ж і дала йому таку іграшку.

Літня дама так задивилася на Вовку, що ледь не заплуталася в повідку, на якому вигулювала песика. Вона посміхнулася мені й тихенько прошепотіла:

— Ефектний хлопець у тебе, дівчинко!

Мені було не до веселощів. Я сильно панікувала, хоч і таємно. Весь процес поки що відбувався всередині мене. Ні, не від того стискалося серце, що доведеться їхати мотоциклом. Я це робила багато разів, адже брат скрізь тягав мене з собою, коли в нього була стара Ява. Мене лякала така відверта близькість із Вовкою.

Розуміючи, що все більше закохуюсь у цього хлопчика проти своєї волі, якимись рухами я могла видати свої почуття. Гнала ці дурні думки геть, але вони поверталися. Як я лаяла себе за цю авантюру, але розвернутися й сказати: «Ні, не поїду» було ще тупіше.

— Тачку подано. Водій готовий. Їхатимемо? - запитав Вова, широким жестом запрошуючи сідає на мотоцикл і простягаючи мені шолом. Коли я взяла з його рук шолом, він сів на сидіння й завів залізного коня. Мені ж нічого не залишалося, як надіти шолом, влаштуватися на сидінні за спиною мого учня та обхопити його за талію. Я навіть забула запитати, куди ми їдемо, адже всі мої думки займала хвилююча близькість Вовчиного тіла. А він ще й підливав олії у вогонь:

— А притиснутись доведеться щільніше, - прокричав Вовка. - Я не кусаюсь.

Я послухалася, запечатавшись у його спину. І відразу ж відчула бентежну твердість його м'язів, що напружилися. Від його куртки йшов приємний запах дезодоранту. Він що, напахтився? Намагався вразити всіма методами одразу? Куди вже більшого враження!

За хвилину потужний двигун заревів, і моє серце завмерло від солодкого передчуття швидкості. Як у дитинстві, я притискалася до сильного тіла брата, тепер довірила себе до рук Вовки.

Коли ми приїхали в не дуже приємне місце, що виявилося цвинтарем, Вова тихенько прошепотів мені на вухо:

— Для всіх тут ви моя дівчина.

— І з якого це переляку? - оторопіло запитала я.

— Чіплятися будуть. Дуже гарна, – пояснив Вова. - А так я дах у вас.

— А якщо сказати, що я сестра?

— Тут знають, що я не маю сестри. Врятує лише статус дівчини. Тоді ніхто пальцем не поведе. Вибирайте.

— І що тут обирати? Дівчина так дівчина, - мені навіть уявити було страшно, як до мене пристає якийсь гот.

— І менше ставте запитань. Просто слухайте й усе. Не люблять тут журналюг.

— Добре. Буду мовчати, - погодилася.

— Легенда така – ви хочете стати готесою, а то не зрозуміло, якого приперлися, – останній штрих.

Перше враження — я на тому світі й мене оточують чорні-пречорні демони. Демони виявилися доброзичливими, хоч і тусувалися на цвинтарі. Чому місце дислокації таке стрьомне, дізналася згодом.

Імен у членів невеликої компашки не було. Точніше, вони були, але користувалися романтичними прізвиськами. Головним, мабуть, був молодий хлопець у довгому чорному плащі з неприродно-білим обличчям (пудрою посипають) – Чорний принц не багато-не мало.

Він тинявся між могильних пам'ятників, ніби репетируючи сцену з фільму «Дракула». Так ось цей принц розповів дуже заумно, що цвинтарі мають особливу енергетику, яка наповнює готів силою й діє заспокійливо. А потім ще була довга розповідь про поклоніння смерті та естетику потойбіччя. Коли принц дізнався від Вови, що я хочу стати готом, відразу організував екскурсію.

Ми пройшли до дальнього кінця цвинтаря. Там розсілася компанія, використовуючи для сидіння автомобільні шини. На них, виявляється, зручно сидіти – м'яко та не холодно. Тут обговорювалася музика якихось невідомих мені гуртів.

— О, Вован порадував своєю присутністю, - кинулися до Вовки два хлопці в чорному. - Чо за тьолочка? Не з наших?

— Моя! - різко притис мене до себе Вовка й сердито подивився на юнака в чорному.

— Чо ти? Твоя – отже, немає базару! – повернувся розчаровано назад. Один був Ангел Темряви, другий – Дитя Місяця.

Чорний принц відрекомендував обвішану ланцюгами дівчину (відразу й не зрозуміла, що то дівчина) – Кажан. Розумна дівчина виявилася. Ось вона-то й повідала, що культура готовий різна й має християнські, єгипетські та кельтські мотиви. Основний знак, присутній на одязі та прикрасах, - єгипетський анк. Він є символом вічного життя. Як багато Кажан знала про вампірів! Зворушував її той факт, що вампіри – безсмертні істоти. Говорила вона так, наче подібні люди існують, а не є плодом фантазії Брема Стокера та інших письменників. Я поривалася кілька разів вступити в дискусію й довести протилежне, але щоразу Вовка стискав мою руку сильніше й виводив зі стану рівноваги легкими поцілунками в щічку.

А ще окреме задоволення – розглядати всілякі прикраси на готах. Чого вони на себе тільки не чіпляли: від хрестів до зірок із черепами та трунами.

— А яким ти хочеш стати готом? - запитала мене Кажан.

— Не знаю. Ще не визначилася, - зніяковіло зізналася я, навіть не підозрюючи, що існує вибір. Щоб ніхто не зрозумів, наскільки я необізнана в цьому питанні, ляпнула, - А що б ти порадила?

Виявилося, що готи поділяються на сім різновидів. Різниця – лише одяг. Найстрьомніші – готи -панки. Тут потрібна шкіряна куртка, рвані джинси та купа англійських шпильок скрізь, де фантазія вигадає. Готи-андрогін приховують свою статеву приналежність, тому дуже сильно гримуються. Люблять прикрашати себе шкіряними нашийниками та корсетами. Готи-язичники - прихильники мішкуватого одягу, плащів і капюшонів. Ці волосся не фарбують, але при собі мають руни з дерева та каменю. Готи-фетишисти одягаються в шкіряний або латексний одяг, що сильно обтягує тіло, й фарбуються дуже яскраво. Кіберготи обвішуються з ніг до голови мікросхемами, шестернями й різними дротами, мають яскраво пофарбоване волосся, іноді в дуже незвичайний колір - зелений або блакитний.

— Тобі б пішло бути романтик-готом, - задумливо сказала Кажан.

— Невже? І чому? - цікавилася, між іншим.

— Я не бачу тебе у чорному кольорі. Романтик-готи-найкращі, одягаються в костюми вікторіанської епохи, споруджують зачіски з начосами та завитками. Але ти, певне, захочеш бути, як і Вова?

Я перевела погляд на Вовку, гадки не маючи, до якого виду він належить. Вова швидко виправив помилку:

— Так, ми з Сонею фетишистами будемо.

Визначившись з виглядом, мені швиденько начесали волосся й напирскали його лаком для надання форми. Потім інша дівчина Червона кров зробила яскравий (я б сказала убойний) макіяж. Покажись я такою «гарною» своїй мамі, не було б у мене вже мами. Зате в такому вигляді я перестала боятися, що хтось дізнається про авантюрну вчительку, яка здуріла й пустилася в авантюру. Поки Червона кров мене фарбувала, розповіла про свого друга, який пережив не найкращі часи. У нього загинула кохана дівчина й спочатку він намагався покінчити життя самогубством. Двічі забирався на дах висотки, але з любові до батьків (вже похвально!) не зміг цього зробити. З того часу смерть для нього набагато привабливіша за життя. Ще одним готом більше стало.

— Правда, чорні нігті мають гарний вигляд? - запитала Червона кров, демонструючи мені свої нігтики.

— Угу, - погодилася я. А дарма, мені також так нафарбували.

— А ти як готом стала? - запитала у дівчини. Вона й не приховувала:

— Хочу зустріти хлопця - вампіра, щоб він мене вкусив і теж зробив вампіркою.

— Але ж кров людей доведеться пити? - підіграю й дивуюся відповіді:

— Я питиму кров поганих людей, яким не варто жити. Не заслужили.

Починаю розуміти, що за цими словами криється велика образа на когось, хто образив дівча. От і прийшла шукати захист тут серед могил.

Як тільки мене привели до адекватного за їхніми мірками вигляду, вирушили до гаражів, які вишикувалися уздовж залізниці. Там я відкрила дивовижний світ графіті. Я теж спробувала намалювати на бетонному паркані щось балончиком з фарбою, але гарно не вийшло, лише якісь закарлючки та зіпсований светр, на який потрапила фарба.

Цього дня я стала ближчою до Вовчиного світу. Коли я спостерігала в школі за його поведінкою, то часто ловила себе на думці, що для всіх він грає якусь роль, а насправді — інший. Тепер я переконувалась у своїх здогадах. Реальний Вовка був таким милим та безпосереднім. Він намагався створити комфортні умови для написання цікавої статті.

Коли ми увечері поверталися з міста на мотоциклі, я мало не заснула й не впала, коли Вовка різко загальмував біля мого будинку. Він зняв шолом й набрав повітря у легені.

— Блін, триматися треба! – висварив він.

— Вибач, дуже втомилася, - виправдовувалася я.

— Можу до дверей довести, – запропонував Вовка.

— Та ні, я сама. А то геть сусідка з вікна незабаром вивалиться. Зараз побачить мене ближче таку гарну, швидка знадобиться. А тут ще не сама, а з тобою. Минулого разу вона тобою дуже захоплювалася. Все, давай додому.

— Вона вважає, що я ваш бойфренд? – тихо спитав Вовка.

— Так. Ти нагадуєш їй ковбоя. Каже, що такі хлопці, як ти, в її молодості хапали дівчат на руки й забігали східцями прямо в будинок, - я захопилася й не помітила, як ляпнула зайве. Тільки побачивши блиск в очах Вови, я зрозуміла, що говорити це не варто було. Пізно. З жахом я відступила на кілька кроків назад. - Вова, я пожартувала. Ні! - кинулася тікати, але Вовка наздогнав мене, схопив на руки й помчав сходами.

— Відпусти мене. Постав на землю, - відбивалася я. Але Вовка навіть не збирався. Так і добіг до квартири, а перед дверима поставив нарешті на підлогу.

— Я ж важка. Ще надірвешся, - насварила хлопця.

— Мамо Соня, тобі так здається. Нести тебе було легко та приємно, – відповів юнак.

— Ти ще скажи, що так і носив би весь час на руках, - ці слова самі зірвалися з моїх губ, знову ляпнула зайвого.

— А ви б хотіли цього? – хрипко запитав Вовка.

— Я не можу тебе так нахабно експлуатувати, - спустила я на гумор. – Ти мені й так добряче допоміг. З таким матеріалом буде забійна стаття. Ніколи не подумала б, що молодь так цікаво чудить. І давно ти гот?

— Три роки тому потрапив до цієї команди. Періодично зустрічаємось. Все рідше мене до них тягне. Кажан, між іншим, дочка депутата, знає три мови й школу закінчує на медаль.

— Я помітила, що дівчинка розумна, – погодилася.

— Вам справді все це було цікаво? – підозріло запитав Вова. – Чи вдавали?

— Схоже, що вдавала?

— Ні. Начебто щиро. Просто ви не така вчителька, як інші.

— І що не такого? – відчиняючи двері, спитала я.

— Не дивитеся на нас, як на дебілів. Не ламаєте особистості. Сприймаєте такими, як є.

— А навіщо вас ламати? Вас життя й так поламало. Не запрошую, бо там твій мотик без нагляду. Бабусі привіт!

— Обов'язково передам. Пока, мама Соня, - він нахилився й мило чмокнув мене в щічку. Притулився до моєї шкіри своїми вологими губами й утік. Вовка вже вискочив надвір, а моя щока ще палала від його легкого поцілунку. Душею я відчувала, що подобаюся йому, що він намагається розібратися в мені, але ці думки гнала геть. Наївно вважала, що якщо не думати про проблему, вона зникне.

Статтю я написала одразу ж, як тільки сіла за стіл. Одним махом, наче хтось диктував. Наступного дня відкоригувала й відвезла Наташці. Вона просто пищала від щастя. Так розпочалася моя кар'єра позаштатного журналіста у молодіжному журналі.