ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Я заховала минуле від себе,

Думала, зникне, не буде ятрити,

Але воно нагадало про тебе,

Важко себе регулярно дурити.

Не хотілося мені щось міняти у квартирі, але коли вже Вовка та інші учні з мого класу наполягли, довелося здатися. Квартирна господиня навіть зраділа, коли, віддаючи їй гроші за все літо (хоч я й збиралася поїхати на липень та серпень до батьків), повідомила, що хочу трохи ушляхетнити приміщення.

— Стіни не ламати, двері з рамами не виймати, а так облагороджуйте, - погодилася Світлана Романівна. - Чесно кажучи, двоє попередніх квартиронаймачів хоч і мужиками були, але сильно щось міняти не прагнули, - зізналася жінка й пішла.

Завітавши на ринок «Юність», ми з Вовою купили все необхідне для мініремонту. Особливо довго вибиралися шпалери, точніше, я їх вибирала. Зупинилася на світло-зелених із малюнком темного плюща.

– Ефект джунглів, – коментував продавець.

Не знаю, який ефект, мені просто сподобалися.

– А ось ця фарба висихає дуже швидко, – порекомендував Вова.

Купили для вікон та балкона фарби, пензлики, стрічки, щоб вікна не заляпати, вибивалку для килима, ганчірки маленькі та велику ганчірку, і ще багато всіляких дрібниць.

– Так, а чим Вас годувати? – цікавилася я про кулінарні уподобання своїх підопічних.

— Ось це не ваша турбота. І взагалі, їжу готую я, а то ви нас, чого доброго, отруїте, – пожартував так Вова. Я навіть не пробувала заперечувати.

Моя бригада помічників прийшла з самого ранку, я ще тільки зуби чистила. Спочатку п'ятеро дівчаток, а там підтяглися ще троє хлопчаків. Швидко освоїлися, знайшли магнітофон із касетами та включили пісні Сандри. На диво, сподобалося.

Вовка, як і обіцяв, взявся за кухню, але потім віддав цю справу до рук Лізи, а сам зайнявся розведенням шпалерного клею. Славік із Дімою потягли у двір вибивати килим. Я їм видала респіратори на свою голову, то вони не стільки килим вибивали, скільки дітей лякали у дворі.

Щоб відкрити доступ до стіни, потрібно було відтягнути сервант. Щоб зменшити його важкість, я почала вигрібати з шафок та поличок книжки з різноманітними папірцями. Ось де українська душа: збирає, збирає, як куркуль.

Заодно вирішила перебрати та непотрібне викинути. Даша з Ларисою знімали штори, тюлі, а Катя з Машею із задоволенням обдирали старі шпалери, під якими виявився ще один шар. Робота йшла жваво. Незабаром музика набридла, вимкнули, але робоче тло замінили анекдотами, жартами, смішними історіями. Недарма кажуть, що разом і батька бити легше. Які ж милі були ці діти! Я милувалася, як Рома відверто загравав з Аліною, смикаючи дівчинку за дві акуратні кіски. Смикне – й тікає у ванну чи кухню. У кухні на всіх чекала з рушником у руках Ліза.

Ще за пів години до обіду по квартирі розлилися такі аромати від запечених курочок, що апетит нагнало всім без винятку. Їли та хвалили майстерність Лізи. Я теж не пошкодувала компліментів дівчинці:

- Хлопчики, зверніть увагу, яка чудова господиня Ліза. Комусь дуже пощастить із дружиною.

Щічки Лізи зарум'янилися, а потім вона почала розповідати, що ще вміє готувати та як її вчила цього майстриня-бабуся.

— Найкраще у мене, так кажуть сестри, виходять суфле та тортики. Празький, якщо добре збити крем на згущеному молоці, такий виходить, що прямо у роті тане, - захопилася Ліза. Першим не витерпів Маркін Рома:

— Харе, Лізок, а то жор конкретний прокидається. Сама майже не їси нічого, а нас заводиш своїми описами жрачки.

— Та я скуштувала, поки готувала, - зізналася Ліза.

Після обіду активно зайнялися клеїнням шпалер. Увечері розбіглися, але вранці наступного дня знову зібралися, щоб доклеїти почате. Сервант підставили назад до стіни, і я почала складати папери знову до тумбочки. Думала, що левова частина папірців відсіється – не з моїм характером: і то треба, а то стане в пригоді, то шкода, а що як цей листочок знадобиться. Коли? Навіщо? Якесь плюшкінське збирання.

Вова подавав мені ці стоси списаного паперу, один не втримав і впустив. Розкрилася тека з моїми малюнками, і всі вони розсипалися. Ці малюнки я створювала ще на першому курсі інституту. Потім якось заклала їх паперами та забула. За звичкою у куточку кожного малюнка я виставляла дату створення. Вовка довго розглядав кожен малюнок і, нарешті, по-дитячому запитав:

— Соня Костянтинівно, це ви малювали?

Підбігли Машка з Дашкою й навперебій почали ухкати, вгадуючи в портретах відомих акторів, співаків і просто знаменитих людей. Особливо їм сподобалися лілії.

– Якщо хочете, можу подарувати. На згадку, - без жалю роздала всім, кому що сподобалося.

Але один дівчата розглянули й простягли мені назад:

— А цей на Вовку Титаренка схожий...

Вова не полінувався також уважно вивчити зображення. Спочатку він дивився на малюнок, потім на дату в куточку, після чого запитально глянув на мене, але нічого не сказав.

Я забрала портрет, сховала в шафу, сказавши, що це не Вова. Всі пропустили повз вуха, забули або, принаймні, вдали, що забули. Вова не забув. Німе питання довго стояло в його очах.

О сьомій вечора всі розбіглися, а Вова залишився допомагати прибирати сміття та дофарбовувати вікна. Втомившись від роботи, я присіла на диван і потерла поперек.

– Хочете, я зроблю масаж на плечах? – одразу відреагував Вовка. – Я бабусі часто роблю. Навчила у санаторії медсестра, - невинна пропозиція допомоги. Але я боялася дотику його рук.

— Вже пізно, Вова, бабуся хвилюється. Я і так тебе серйозно поексплуатувала, - відмахнулася я, сподіваючись, що він піде, і я віддамся спогадам про Макса, які навіяли малюнки, що випали. Сказано ж великими мудрецями: «Не повертайтесь у минуле, нічого, крім печалі, не принесе це заняття».

– Я ще не дофарбував. І потім, на кухні бардак теж треба прибрати... Я попередив бабусю, що якщо що, то я у вас ночувати залишусь, - я не чекала такої заяви. А ще більше мене хвилювало те, що може подумати бабуся Вови.

— І що сказала Тамара Гнатівна? – поцікавилася я.

— Дозволила. Вона вам, як нікому, довіряє. Ні про кого так багато гарного не каже, як про вас.

— Дивно, - розмірковувала вголос. - І її не хвилює, що ти часто не ночуєш удома?

— Я ж не де попало, а у вас, - категорично заявив Вова й почав збиратися йти. - Я зрозумів. Вибачте. Я втручаюсь у ваш особистий простір. Ви хотіли побути наодинці. Салют, – і він швидко пішов. Коли двері зачинилися, з моїх очей самі собою потекли сльози. Просто потекли, двома струмками. Я й не намагалася їх стримувати. Навіщо? Мене ніхто не бачить, а значить виплакатися – найкращий спосіб швидко прийти до тями.

Минуло десять хвилин, а я вже сиділа заплакана й страшенно шкодувала себе. У такому стані мене застав Вовка. Він повернувся, бо забув ключі, дуже різко вирішив піти. Кинувся втішати, витирати сльози, прийнявши все на свій рахунок. Він благально заглядав мені у вічі й сильними, майже чоловічими долонями витирав сльози. Мені було ніяково від того, що він бачить мене ось у такому непривабливому вигляді. Я довго будувала свій імідж сильної тітки, а тепер він валився у мене на очах, і що найжахливіше, – на очах мого учня. Найменше я хотіла б, щоб мене заплакану бачив Вовка.

— Мамо Соня, тепер я побуду твоїм психологом. Я впевнений, що тобі теж треба виговоритися, - у цей момент мені здалося, що він знає набагато більше, ніж каже. Дивно, але мені було приємно, що він вирішив допомогти тепер і морально.

Чайник у кухні закипів, і ми сіли жувати пряники. Спочатку він розважав мене смішними історіями, потім розповів, як влаштовувався на авторинок мити машини та його місцева мафія десятирічних шкетів просто вижила зі своєї території.

— Ну ти прикинь! Можна ж на «ти», не в школі, нас ніхто не чує? Такі дрібні, а ушлі, як колорадські жуки. Ти бачила коли-небудь колорадів? Нахабність зашкалює. Ти його задавив, на завтра вже личинок мільйон. Так і на ринку. Діти оборзіли вкрай, - тараторив Вовка, але весь цей час я відчувала питання, що висіло у повітрі. А потім Вовка все ж таки не витримав і запитав:

— Мамо Соня, а хто на малюнках був? Адже не схоже, що я, хоча дівки посперечалися, що ти малювала мене… Там дата п'ятирічної давнини.

– Це людина з мого минулого, Вово. Навіщо тобі це?

— Хочу знати. Я вам розповідав про себе все. А ви, як равлик, вся у собі. Зовні, начебто, все добре, але повно скелетів у шафках. Він мав велике значення у вашому житті? - найменше мені зараз хотілося говорити про Макса саме з Вовою, адже це Макс був на малюнках. Але хлопець вимагав відповідей.

— Це було моє перше велике кохання. Наївне та дитяче. А що?

— Да нічого. Просто ми з ним дуже схожі. Ось чому ви зі мною весь цей час носитеся? Через схожість, ага? Де він зараз?

— Його нема. Ми зустрілися, коли йому було двадцять п'ять, а мені лише чотирнадцять. Страшна прірва. Він дивився на мене, як на дитину, а я закохалася, - так слово за слово і я розповіла Вові всю історію свого нещасного кохання. Він уважно слухав і переводив погляд то на мене, то у вікно. Коли годинник пробив дев'яту, я стрепенулась:

— Боже, вже пізно. Вова, тобі краще додому.

— А ходімте й ви до нас? У вас тут все одно фарбою сильно смердить. А так із бабусею ще побалакаєте. Вона дуже добре вміє заспокоювати, – запропонував Вовка. – Не варто залишатись наодинці з минулим. Знову почнете ревти.

– Добре, – легко погодилася.

Прогулянка літнього вечора приємно бадьорила. З поведінки Вовки я зрозуміла, наскільки велике враження на нього справила моя розповідь, вірніше сповідь.

— А зараз? Ви досі його любите? Ну неживого? – продовжив він тему.

— Мабуть, так, - відповіла я. - По суті, не так важливо він живий чи ні. Просто є люди, які суджені вище. Тобі важко це зрозуміти зараз. Ти гарненький, навколо багато привабливих дівчат. Але колись буде та сама, заради якої захочеться стільки всього зробити.

— А як ви зрозуміли у чотирнадцять років, що любите? – далі цікавився Вовка.

— Це почуття складно переплутати з чимось іншим. Найголовніше – тобі постійно хочеться бачити цю людину, заради неї ти готовий просто розчинитись. Поруч із такою людиною забуваєш про себе… Це як у казці «Русалочка» Андерсена. Пам'ятаєш кінець? Трагічна, але правда.

— Усе, що ви кажете, так і є. Заради бабусі я б і піною став, – усміхнувся Вовка, і я теж усміхнулася від його безпосередності.

— Ось бачиш, поки що ти любиш її найбільше. Це правильно. У тебе дуже гарна бабуся. Почекай, адже ти не хочеш сказати, що ніколи не був закоханий?

— Нє-а. Якось поки що не довелося, - знітився Вовка.

— А дівчата? Та не повірю.

— Дівчата були, але я їх не любив, - Вовчина відвертість підкуповувала.

— У тебе не було дівчини? Якось важко в це повірити. У такого красеня ...?

— Гарний – значить обов'язково бабій? Стереотип, Соня Костянтинівна. А якщо я однолюб, тоді що?

— Не сміши, Вова. Тільки не ти. А Лєна? Мені завжди здавалося, що ви не байдужі один до одного. Адже гарне дівча. Давно товаришуєте, знаєте добре один одного. Зазвичай дружба переростає у міцні почуття, – філософствувала.

— Ось те й воно, що добре один одного знаємо. Лєна була б останньою дєвкою, яку б я полюбив. Красива – так, авантюрна – теж так, але не моя.

– А інші дівчата?

— Соня Костянтинівно, не парьтесь. Дівчата вже не можуть мені дати те, чого хочу. Я виріс із того віку, коли тримаються за ручки й рахують зірочки.

— Та ти що? І що ж тобі подавай? Секс? – якщо вже пішла така п'янка, то не гріх і випити повну склянку.

— І це теж у програмі. Або все, або не починати. І потім у мене дуже високі вимоги, між іншим.

— Ну і яку ж ти принцесу чекаєш, аж цікаво? - мені реально було цікаво.

— Гарну, розумну, з добрим почуттям гумору і…, - він глянув на мене уважно й видав, - Таку, як ви.

— Я для тебе застара, Вова. Твоя принцеса десь у класі п'ятому-шостому навчається. Бігає та таємно зітхає по тобі. Фоточки зі стінгазет здирає й ліпить у зошиток. Може, віршики навіть про любов складає.

— Ну і накой мені такий дитячий садок? Ні. Мені краще старшу, в межах років десяти.

— Чого це?

— Це чоловікам у віці подобаються молоді ляльки, а пацани дуріють від старших. Повірте.

І я вірила. Ці його відвертості дивували й заводили в глухий кут. Виявляється, те, з чого я робила трагедію, у Вови було просто й зрозуміло, а головне «без напрягу».

Тамара Гнатівна щойно закінчила перегляд чергової серії серіалу «Тропіканка» і їй дуже хотілося з кимось поговорити. І тут я – вільні вуха, немов подарунок вищих сил.

— Ба, у Соні Костянтинівни дико смердить фарбою. Вона у нас перекантується, – повідомив Вовка. Він пропонував свою кімнату, але я примостилася на розкладачку біля Тамари Гнатівни. Вона мене напоїла своїм фірмовим чаєм, тому я спала, як немовля.

Тієї ночі мені наснився дивовижний сон. Прекрасний яблуневий садок. Молочний цвіт з дерев облітав від сильного вітру та встеляв доріжки та траву. Раптом до мене підійшов незнайомець і, тільки-но його долоня лягла мені на плече, з неба полився сильний дощ. Я, як і незнайомець, промокла до нитки. З нашого одягу та волосся струменями стікала вода. Незнайомець щось казав мені на вушко. А потім він ніжно поцілував мене й миттєво ми вже опинилися на траві оголені, але щасливі від усвідомлення присутності один одного поруч. Краплі дощу барабанили об наші тіла, але ми впивалися кожною хвилиною блаженства, подарованого силами сну. Незнайомець гладив моє волосся та щоки, я посміхалася йому у відповідь, відчуваючи ніжність.

І раптом блискавка розрізала небо й незнайомець зник. У мене защеміло серце від смутку. Я сіла на траву й заплакала.

— Не йди! - Ккричала я в порожнечу.

— Сонечка. Соня. Тобі сняться жахи? – мене будив лагідний голос Тамари Гнатівни. Я підстрибнула на розкладачці, продерла очі й поступово почала розділяти сон та реальність. У вікно пробивалися ранкові промені сонця та освітлювали рожевий калачик на підвіконні. – Куди день, туди й сон. Зазвичай, коли дівчина спить на новому місці, їй повинен снитися наречений, а не жахастики, - чи то жартувала, чи правду говорила Тамара Гнатівна.

— Так мені й снився якийсь красень. А ще дощ… - не приховувала я інформаційних картинок сновидіння, знаючи, що Тамара Гнатівна вміє тлумачити сни.

— То до задоволення, Соню. Дощ – твоя душа заспокоїться, - пояснила значення мого сну старенька жінка.

Почувши розмови, із кухні покликав снідати Вовка. Тамара Гнатівна пошепки мені повідомила:

— Підірвалося ні світ ні зоря. Млинчики смажив. Ти його похвали, старався. Тільки, як на мене, кориці багато насипав у тісто.

— А ви прикольна вранці. Без макіяжу й з розпущеним волоссям. Гарне волосся. Нафіг ви його закручуєте у хвостика? А ці дурнуваті дульки – то амбець? - поділився враженням Вова, коли я виходила з ванної.

— З розпущеним волоссям надто крикливо як для школи, - пояснила свою позицію. Вова скривився, але промовчав.

Сніданок був божественний! Ці млинці з корицею були такі ароматні, і Вова наклав так багато мені в тарілку, що я відверто боялася переїсти.

— Дякую за гостинність, але я помчала до школи, - вирішила швидко піти, щоб не набридати.

— Я з вами, - доїдаючи останній млинець і запиваючи чаєм на ходу, повідомив Вова.

— В школу? Я лише завтра видам табелі. Поки що все повиписую.

— Ні, я до Вітька. Діло одне намічається.

Ми вийшли з квартири й на сходовій клітці натрапили на недобрий погляд сусідки, яка виводила в таку ранню годину своїх трьох мопсів. На моє «Доброго ранку» жінка тільки пирхнула, зиркнула на Вовку й тихо щось собі під ніс пробубніла. Я зрозуміла її осуд, і настрій зіпсувався. Вовка теж зрозумів і спробував заспокоїти:

— Та не переживайте через кожну грінзу. То вона мене побачила й… Ранок. Із моєї квартири виходить гарна жінка. Я чомусь справляю враження рідкісного ловеласа. Блін, вона подумала, що ви моя дівчина, – думки вголос.

– Я зрозуміла, що вона подумала. Все. Тепер моєї репутації каюк, – поставила я діагноз.

- Чому? З нашої квартири не щоранку виходять панночки, - розсмішив.

- До вересня пів Києва знатиме, що я виходила вранці з твоєї квартири. Так, давай біжи у справах, а я до школи. Дякую!

- За що? - не зрозумів.

– За ремонт, за сніданок, за турботу. Є за що, - подякувала вже коли вийшли з під'їзду.

– З ремонтом ще не все. Стіни в коридорі треба фарбонути, – знайшов роботу Вова.

– Ні. Все, що можна, вже фарбонули. Я завтра віддам вам табелі й поїду до батьків. У відпустку, Вово, я хочу відпочити.

– І що все? Ціле літо вас не буде? А у мене двадцятого день народження. Думав вас на дачу запросити. На рибалку сходили б. Шашлички, юшка. У нас така на дачі полуниця. Ви їли полуницю з вершками? Смакота нереальна!

— От вмієш ти вмовити, Титаренко. Я подумаю. Біжи.

Я, звісно, думала над пропозицією Вови. І не спокуса юшки, шашликів та полуниці мала вирішальну роль. На жаль, причина була у Вовці. Перспектива його бачити змушувала робити дурниці.