ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Ти, впевнена, сподобаєшся мамі -

Бо не дурний і не піжон,

А тато лиш зітхне: «Бог з вами»,

І не полізе на рожон.

— Вова, а що це таке? – було моє перше питання, коли за годину примчав весь змоклий Вовка і з порогу спитав, де я поділа речі, які залишив Вітьок. На столі лежав розкритий рюкзак, наполовину наповнений коробочками з обручками та іншими ювелірними прикрасами. Я збиралася перепрати Вовчині речі, полізла до рюкзака й заціпеніла, побачивши таке добро. – Це твоє?

— Соня, зараз нема часу все пояснювати. Просто треба віддати це декому, - діловим сухим тоном відповів Вовка. – Це не моє. Вітька. Грабонули, але пішло щось не так. Думали ювеліра пресонуть, а у того «криша» виявилася у ментовці, - Вова нервово збирав до рюкзака усе, що я встигла викласти на стіл.

— І що ти будеш робити? – рішуче спитала.

— Віддам цяцьки ювеліру. Вітька треба рятувати…

— Да ти що! А те, що він тебе підставив – нічого? – моєму обуренню не було меж. - Цей пройдисвіт втік, а докази підкинув тобі. Навіть не тобі, а нам. Скажи чесно, ти в цьому точно не брав участі?

— Соня, як ти можеш? У мене бабуся вмерла. Ти ж мене щодня бачила. І навіщо мені тепер у таке вляпуватись? Я нормально хочу жити. Багатим поступово стану, своїми руками і мізками, сподіваюсь, – звучало переконливо.

— Тоді сиди тут і нікуди ні ногою. Зрозумів? Якщо хтось прийде, особливо міліція, то ти в мене жив уже… Коли, ймовірно, Вітьок грабунув?

— Не знаю. На днях, мабуть, - за виразом обличчя Вовки було зрозуміло, що не бреше.

— Отож, тиждень ти тут вже живеш, - це був той випадок, коли я пошкодувала, що не плюнула на всі умовності й не залишила Вовку в себе відразу після смерті Тамари Гнатівни. - Я скоро.

— Е-е-е-е, ні, так не годиться. Я сам швидко віддам і все, - не заспокоювався Вовка. – Тобі туди встрявати взагалі не треба.

— Гаразд, ходім разом. Тільки до самого ювеліра не підемо, - на ходу одягаючись і розмірковуючи, що робити, мовила я. – Підкинемо, щоб не бачили, що то ми.

Одяглися у непримітні спортивні костюми, начепили сонцезахисні окуляри й поперлися, як бандюки, на завдання. Вовка кинув рюкзак у бак для сміття біля будинку, де жив господар магазину, а я подзвонила з телефона-автомата до міліції і, як анонім, повідомила, де вони можуть знайти награбоване. Довелося забратися в будинок навпроти й з під'їзду простежити, щоб переконатися, що рюкзак потрапив до рук міліції, яка приїхала (ну от можуть же, коли треба) за десять хвилин.

— Соня, ми типу відмазалися? – наївно спитав Вовка.

— Типу того. Почуваюсь Бонні, - чомусь в пам’яті постав фільм «Бонні та Клайд» про двох бандитів. Це був улюблений братів фільм, тому ми з ним його переглядали декілька разів.

— Хто це Бонні? – здивувався Вовка. Він належав тому поколінню, яке дивилося інші фільми.

— Подружка бандита Клайда. Грабували банки, магазини. Тільки фінал там не дуже. Їх обох убили, - повчально просвітила свого нерадивого учня. – Ну що, Титаренко, якщо нас посадять, то разом. Як тобі така перспектива?

Вовка зблід.

— Але ж ми віддали, - дивувався.

— А ти певен, що там усе, що поцупив твій друг? – по Вовчиному обличчю зрозуміла, що не впевнений. – Ось і я так думаю. А зараз пішли додому і ми нічого не знаємо.

— Додому? – питання прозвучало багатозначно.

— До мене додому. Адже ти цього давно домагався. Ну от, не було б щастя, так нещастя… допомогло, - ось тільки я не була певна, що допомогло.

— Ух-ти, ото підфартило мені! На дивані спати не буду, бо ноги не влазять, - і бісенята в очах танцюють якийсь дикий танок.

— Значить, я буду спати на дивані, а ти на ліжку. Вирішимо це питання, не переживай, - якомога спокійніше відповіла, розуміючи, що все одно опинимося в одному ліжку.

Ще здалеку я помітила, що на лаві перед під'їздом сидить Вітьок. Нічого доброго наша зустріч не віщувала, тож ми з Вовкою втекли.

— Додому повертатися не можна. Тобі теж. Або на міліцію нарвемося, або на твого друга, - міркувала я.

— Ну і чого ховатися? Пішли, з Вітьком перетрем. Свої люди, - наївності Вовки не було меж. – Тим більше, там у тебе Багіра у квартирі. Не вигуляна, між іншим.

— З Багірою нічого не станеться. Я подзвоню сусідці й попрошу на якийсь час забрати, вигуляти. Вона має запасний ключ від моєї квартири. Я потім оплачу її турботу. Важливо, щоб тебе зараз за справи цього Вітька не запроторили сам знаєш куди. Нехай сам викручується. Ти, здається, в женихах значишся? - змінила тему.

— Начебто…

— А з батьками нареченої не знайомий. Так?

— Ні, не знайомий, - нерішуче підтвердив Вовка.

— Значить, поїхали знайомитись. Щоправда, сердечного прийому з боку батька точно не чекай. Але охмурити маму в тебе вийде, майже впевнена. Владіка ти вже бачив. Йому ти сподобався. Тільки я тебе благаю, якщо ляпнеш, що мій учень, сама приб'ю на місці. Ти – студент, навчаєшся в туристичному інституті, - складала по-бистрячку легенду.

— Блін, я курси пропущу, - згадав Вовка.

— Ти років п'ять життя можеш пропустити. Тому гайда на вокзал, може, встигнемо на останню електричку.

— А якщо не встигнемо? - засумнівався Вовка.

— Тоді доведеться дзвонити Владіку, щоб приїхав і забрав. Нас на вихідних у місті не має бути.

— А, може, на мою дачу? Ближче, ніж до твоїх? – запропонував Вовка, не готовий був ще морально знайомитися з моїми батьками.

— Вітьок знає, де знаходиться дача? Знає! - зарубала під корінь ініціативу хлопця. – Та не боїсь, мої тебе ображати не будуть. Тільки одразу попереджаю, в одне ліжко вони нас не покладуть – це точно. Можеш не сподіватись. Вони у мене старих моральних принципів дотримуються. І якщо тато випитуватиме – про нашу близькість теж мовчи, тобі ж найкраща характеристика буде, – суворо попередила.

На останню електричку ми встигли. Доки я дзвонила сусідці щодо Багіри та попереджала маму, що їду в гості не сама, Вовка купив квіти й тортик. Причому, він впорався швидше, ніж я. Вже сидячи на дерев'яних лавках у вагоні електрички, перевели дух і почали вигадувати легенду нашого знайомства:

— Скажемо, що в тебе застряг підбор на ескалаторі в метро, а я допоміг вийняти, - запропонував Вовка.

— Цікавий варіант, але не годиться. Тато не в захваті від знайомств на вулиці. Громадський транспорт теж до цієї категорії належить, - зарубала на корені непогану версію.

— Я можу бути дядьком, братом, сватом якогось твого учня. Типу прийшов на батьківські збори або ще з якоїсь причини. Прийшов, побачив, причманів, - перекрутив знамениту фразу й був задоволений собою. – Хоча, в принципі, так і було. Я про «прийшов і причманів».

— Ану, з цього місця докладніше. Коли ти там причманів? - гумор в той час не завадив, тому що чим більше часу минало з моменту нашого з Вовкою вплутування в цю авантюру, тим більше мені ставало не по собі. Здавалося, що «дружити» треба було не з міліцією та ювеліром, а з протилежною стороною. Але після бою руками не махають. Взагалі нічим не махають, відпочивають та набираються сил. Або, як ми, нариваються на ще одні неприємності, а саме – їдуть знайомитися з батьками.

— Пам'ятаю, йду до школи й думаю, попруть мене за прогули та запізнення чи не попруть? Заходжу до класу, а там ти. Думав, практикантку надіслали. Лєнка як сказала, що ти наша класна, я взагалі прив’яв. Ти не повіриш, але з того дня й закохався. Спочатку сам був не радий. Муторна це справа. Але потім зрозумів, що й ти того, нерівно до мене дихаєш. Це добре, що в нас взаємна симпатія вийшла, ага? – відверто зізнався Вовка.

— Ага, - погодилася я. – Отже, на цьому й зупинимося. Ти – старший брат мого учня… Як його буде звати?

— А коли твій тато правду дізнається, він нас морально не буде душити? Він взагалі як, мужик адекватний? Відходить швидко? – цікавився Вовка. Збирав інформацію, так би мовити.

— Як тобі сказати. Директор він до кінчиків волосся. Любить, щоби все було так, як він хоче. Що він думає, одразу не зрозумієш, але згодом він сам повідомить. Я тобі одразу скажу: не сподобається йому той факт, що ти молодший. Тому вигадуємо легенду далі. Тобі двадцять років. На більше не виглядаєш, вибач. Буде просити паспорт показати, збреши, що забув вдома. Три роки різниця – це не шість. І вчишся ти на третьому курсі. У вихідні та вечорами підробляєш. Тут брехати не доведеться, ти й так працюєш, - складала історію, доки Вовка уважно розглядав мене. – А брата твого Едіком зватиме. Це, щоб ти не забув імені. Решту розповідай так, як є. Тільки про злодійське минуле – табу, – попередила.

— Лади. Дай Боже, усе це запам’ятати. І нічого не переплутати, - якимось невпевненим голосом мовив Вовка.

— Можеш законспектувати, - пожартувала, але Вовка дістав невеличкий записничок і щось у ньому олівчиком надряпав.

На вокзалі нас зустрічав Владік. Він потис руку Вовці й ніжно обійняв мене, після чого завантажив нас у машину й повіз до батьків.

— Мама з батьком готові й чекають на сюрприз від улюбленої доньки. До інфаркту тата не доведіть. Чого так раптом зібралися? Як сніг на голову? - Владіка не проведеш. Він міг би спокійно працювати у міліції слідчим.

— Так вийшло. Потрібно ж колись знайомитись, - брехала й розуміла по виразу обличчя брата – не вірить жодному слову.

— Баті іншу версію приготуй. Він на цю вермішель не купиться. Вован, не боїсь, прорвемся. Тобі не з нами жити, а з Сонькою. Якщо Сонька буде щаслива, то ми й поготів.

Мама посміхалася й садила за стіл, тато лише дивився, ледве вичавив із себе кілька слів. Вовка хвалив мамині різносоли й радив, що потрібно зробити для ніжнішого смаку салату з капусти. Від такого мама просто була у захваті – чоловік розбирається в кулінарії! Батько мовчки пив. Вовка розповів про наші грандіозні плани за рік одружитися, оскільки ось тільки бабуся померла, рік почекати треба.

— Але якщо ви проти, ми можемо розписатися влітку, а весілля справити потім, - прочитав невдоволення на обличчі батька мій юний наречений.

— Як давно ви знайомі з моєю дочкою, юначе? – після третьої (але, можливо, до нашого приїзду були ще) чарки запитав тато.

— Два роки! - гордо випалив Вовка, і я зрозуміла, що це перший прокол. Ми не обговорили даний нюанс в електричці.

— Так давно? – у батьковому питанні читалося продовження "і за цей час не спромоглися навідатися?". Вовка це зрозумів і спробував виправитися:

— Спочатку ми просто були знайомі, але пів року, як любимо.

Я зітхнула з полегшенням.

— Де вчишся, наречений? - допит почався. Вовка, як стійкий олов'яний солдатик, згідно з нашою поспішною підготовкою, відповідав на всі запитання і, можна сказати, пройшов цей іспит на «задовільно». Це у мого батька хороша оцінка.

Після пізньої вечері мама повела Вовку влаштовуватися спати в гостьовій, колишній кімнаті Владіка. Зі мною батько почав окрему серйозну розмову наодинці.

— Де ти відкопала цього піонера? Наскільки я зрозумів, це не жарт, ви реально зібралися одружуватися? І де житимете?

— Тато, у Вови є і квартира, і дача, якщо тебе цікавить матріальна сторона питання. Але найголовніше - я його люблю.

— Не впевнений, що його. Хлопець дуже нагадує цього, твого аборигена з околиці. Ти намагаєшся ним замінити перше кохання? Погана справа. Гарненька мордашка – то не критерій для вибору батька твоїх майбутніх дітей. Чи ти і з ним будеш няньчитися, як з дитиною?

— Ні, тату. Коли ти ближче пізнаєш Вовку, ти мене зрозумієш, - намагалася переконати, але бачила, що толку мало. – Він цілком самостійний.

— Якщо ти вагітна і в такий спосіб хочеш зам'яти цікаву ситуацію... - почав тато, але я вибухнула раніше, ніж він закінчив фразу.

— Та що ж це таке?! Ледве що – вагітна! Ні, не вагітна! Ти сам казав, що мені час вже заміж. Ось, я привезла нареченого. Що не так? Це не Діма? Вибач, так, це не Діма!

— Хочеш мою думку? Я проти, щоб ти із цим молокососом створювала родину. Рано йому ще. Та й ти більш за все, що обпечешся. Можеш зробити, звичайно, як захочеш. Але я – проти, – і на цій урочистій ноті патетично пішов.

Наступного дня тато з самого ранку поїхав нібито по роботі. Я розуміла, що показує характер та свою холодну позицію. Натомість з мамою Вовка був на одній хвилі. Про кухню поговорити – будь ласка, про серіали – Вова в курсі, з бабусею усі обговорював, навіть якщо не дивився. А коли прикрутив якийсь гвинтик у шафці, продемонструвавши вправність рук, мама стала поважати його ще більше і замість «Володимире» зверталася «Вовочка». Я ледве відірвала свого нареченого від їхніхз мамою милих розмов, мотивуючи, що не завадило б містом пройтися, свіжим повітрям подихати.

— Прикольні у тебе батьки. Я таку тещу хочу, – радісно видав Вовка.

— У якому сенсі "хочу"? - уточнила я, приготувавшись ревнувати.

— В нормальному. Цікава жінка. Кажуть, що по мамі дружини можна дізнатися, якою буде дружина в старості. Те, що я дізнався, мені подобається, - чесно зізнався Вовка.

— Я б на твоєму місці так не раділа. По-перше, я характером на батька схожа. По-друге, тато сказав, що ти не готовий до родинного життя.

— Так це можна перевірити, - контраргументом прибив мою тезу. – Головне, що я знаю про те, що готовий. Розумію, що ти звикла до дещо не такого життя, як я. У хаті ти росла дорогій, тато – директор. Але в Києві тебе цілком влаштовувала задрипана хрущовка, отже, дорогий інтер'єр для тебе навряд чи головне. Великих грошей я тобі відразу не обіцяю, але коли вивчуся, сподіваюся, що теж стану як мінімум директором чогось. Своєї фірми, наприклад.

— Амбіційна ви людина, Титаренко Володимире. І не сказала б. А ось моя рідна школа, - ми підійшли до невеликої двоповерхової будівлі з червоної цегли. На цьому наша бесіда перейшла в площину моєї біографії, а саме, якою я була ученицею, з якого вікна тікав з уроків наш клас і на яке дерево довелося лізти найшкідливішому учню, щоб дістати футбольний м'ячик, що застряг там, бо я його туди зажбурила здуру.

Увечері Владик відвіз нас на останню електричку в бік Києва. Він хотів відвезти до Києва нас на машині, але я виказала своє категоричне «ні».

— Навіщо тебе мучити й бензин переводити? Усього якась година – і ми на місці, – переконувала я брата.

— Ти мені чогось недоговорюєш, Сонь? – наполягав Влад.

— Все нормально, чесне слово. Передавай привіт Свєті та Ваньці. Шкода, не побачилися, - я справді шкодувала, що Світлана відвезла племінника погостювати до своїх батьків. Але вона не знала, що я вирішу заявитися.

— Не востаннє, я сподіваюся, приїжджала? Коли наступного разу чекати? - брат завжди ставив це питання з того часу, як я оселилася в Києві.

— Думаю, що вже після випускного, - пообіцяла. – До речі, тато не в курсі, що Вовка, ну, що я у нього класний керівник…

— Я зрозумів, сестричко, не дурень. Тата нашого краще такими фактами автобіографії не бентежити. Менше знає, міцніший сон має. Хоча тепер – не певен. Як надумаєш в гості – Вовку забирай. Нехай батя звикає до нового зятя, - по голосу Влада я зрозуміла, що він давно просік ситуацію й прийняв усе, як є. Він завжди приймав мою сторону, навіть якщо вона була дивна й нелогічна.

Як злодії, ми прокралися до моєї квартири, очікуючи, що хтось або огріє чимось з-за рогу, або підстерігає для неприємної розмови. Але нікого не було. Доки Вовка на кухні викликався готувати легку вечерю, я пішла до сусідки дякувати за Багіру.

— Вона така слухняна. Якщо що, я завжди рада з нею посидіти та погуляти. Мішенька взагалі просив, щоб ми теж таку ж собачку завели. Я поки що не наважуюсь. Мені й з ним важко справлятися. А це вважай ще одна дитина в хаті. Тож з вашою Багірою погратися ми завжди раді, - приємно було чути, що наші обставини не завдали людям великих незручностей.

Коли я повернулася до квартири, то помітила, що червона лампочка автовідповідача блимає. Увімкнула прокручування запису.

— Снігуронька, блін. Що ти наробила? – лаявся Вітьок. - Якого х** було ментам здавати товар? І де ти, твою м***, поділася? Припрешся на хату, зателефонуй за номером, що висвітився. Інакше Вовік твій постраждає.

Я дивилася на Вовку, він – на мене. Першим моїм рішенням було стерти запис, але потім вирішила не поспішати, сісти та подумати гарненько над тим, у яку ми халепу встрягли.