ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Я зрозуміла істину життя якось раптово,

І серце битися враз почало здивовано:

Любов – не там, де з кимось нам казково,

Любов – коли без когось вкрай погано!

Я почувалася маленьким звірком, загнаним у куток. Тато мовчав, але створювалося відчуття, що Діма в нас удома оселився. Розуміла, що мені його знову нав’язували. І хто, як не тато? Однозначно, я не хотіла виходити заміж за Діму, яким би гарним хлопцем він не був. Не тому, що я не хотіла псувати собі життя. Я знала, що ніколи не зможу покохати Діму, тож навіщо псувати життя кращому другу дитинства і юності? Але їхній із моїм батьком прес просто вбивав. Єдиним порятунком могла бути втеча. Тепер вже з батьківського дому. Назад до Києва? Ні, там був Вова зі своїми дівчатами та невизначеністю. Допомогла мама. Вона просто витягла з шухлядки старенький ключик. Після смерті баби Марусі залишився будиночок у невеликому приморському містечку неподалік Ялти. Ось це було те, що потрібно: море, пляж і я. Мамі я суворо заборонила говорити будь-кому, куди я поділася. Особливо тату або Дімі.

Доба в потязі, потім таксі – й тихий курортний рай розкрив переді мною свої обійми. Я очікувала побачити якусь напівзруйновану хатинку. Житло виявилося двоповерховим охайним будиночком. Щоправда, він безбожно заріс диким виноградом упереміш із садовим. Останній поки що висів зеленими недостиглими гронами.

У будинку я мало не впала на сходах - одна сходинка проламалася прямо під моїми підборами. Налякала котів, що, певно, жили під тими сходами, і сама злякалася від їхнього вереску. В самому будинку скрізь лежала сиза пилюка й відчувалася порожнеча. Немов у моїй душі. Ми чимось були схожі з цим будинком: привабливі зовні, всередині являли собою суцільну порожнечу. Чомусь я подумала, що якщо впорядкувати будинок, тоді й я вилікуюсь.

Майже тиждень довелося чистити будинок, знайомитись із сусідами, виполювати бур'ян на городі та відчищати альтанку, в якій вечорами добре читалося чи писалися вірші. Одна за одною народжувалися слізні сповіді моєї душі.

Коли руки дійшли до горища, там знайшлися пензлики, засохлі фарби та мольберт. Бабуся Маруся добре малювала. У квартирі моїх батьків якийсь час висів морський пейзаж, створений бабусею Марусею. Потім не пам'ятаю, куди він подівся.

Фарби я з горем навпіл розвела й почала малювати... Вовку. Руки самі творили те, що пам'ятала свідомість. Думала, намалюю портрет, потім спалю, як ритуальне опудало – викину з душі. Не вийшло. Рука не піднялася палити. Як ікону поставила на чільне місце й милувалася. Вовка, Вовка… Ти міг купатися все життя в такому коханні. Адже я так нікого не любила, навіть, що таїти, і Макса теж не так сильно. Тоді було просте обожнювання маленької дівчинки великого й красивого хлопця, а тепер всепоглинаюче почуття необхідності. Мені здавалося, що я могла дати йому весь світ. А натомість він проміняє найкращі роки на дівок. А може знайде ту єдину, яку любитиме. Я ловила себе на думці, що не так ревную його, як шкодую, що тією єдиною буду не я. А ще мені було дуже шкода, що не встигла завагітніти від нього. Так би залишилася маленька частинка, можливо, схожа на тата... Як би я любила цю дитину... Я б перенесла все невитрачене кохання на цю крихітку.

Так, я втекла від усіх, але від себе – не вийшло. З чого я взяла, що це гарне екзотичне місце вилікує мене від любові до Вовки? Що б я не робила, завжди згадувала наші найкращі хвилини, коли ми були разом. Блукаючи босоніж уздовж пляжу й шукаючи серед безлічі камінців відшліфовані морською водою скельця, я теж думала про Вовку. Як він там? Що робить? Колись у моєму радісному дитинстві, ще за життя бабусі Марусі, коли вона приїжджала до нас, я запам'ятала розказану нею легенду про те, що якщо відшукати три бурштинові камінці й загадати бажання, воно неодмінно збудеться.

Годинами блукаючи узбережжям, пощастило знайти три. Що я могла побажати? Хотіла тільки одного: щоб Вовка поряд був і все, як раніше: його обожнювання та моя тиха любов.

Вночі я майже не спала. Лежала, дивлячись у стелю. Апетит кудись випарувався. Схудла й втомилася від сліз та важких думок. Все повторилося. Я знову втратила того, кого так любила. Спочатку я звикла до нього так само, як і до Макса, потім він став мені необхідним, як повітря, а далі… втрата. Ця втрата була набагато гіршою, ніж втрата Макса. Першого я втратила безповоротно, але я знала, що якби він був живий, ми були б неодмінно разом. А Вовка десь щасливий, але не зі мною. Невже після всього, що було, він може бути без мене щасливий? Я не могла цього навіть уявити, а тим більше змиритися з таким жахливим фактом.

Того вечора я кинула білити бордюри вздовж садової доріжки о шостій годині вечора й вирішила прогулятися безлюдним берегом. У цей час ті нечисленні відпочивальники, які мешкали у селищі, вже покинули пляж і перемістилися ближче до розваг. Вдалині виднілася Ялта, звідки долинала музика. Берег поступово вкривався вогниками. Я вдихала на повні груди морське повітря й відчувала, як хвилі лоскочуть мої босі ноги. Потім сіла на теплий пісок: він нагрівся від денної тридцятиградусної спеки й тепер приємно віддавав тепло. Спочатку я кинула камінчик у море, а потім заплющила очі й відкинулася на пісок, розпластавшись на ньому, бажаючи повного забуття.

— Ой, як класно, Соня, я тебе нарешті знайшов, - почула я поряд до болю знайомий голос. Спочатку заціпеніла. Не може бути! Як він тут опинився? Ні, це, швидше за все, галюцинації, чи сниться? Спочатку розплющила очі, потім ущипнула себе, і тільки потім обернулася на голос. Поруч стояв і посміхався Вовка. Засунувши руки в кишені шорт, він дихав привабливістю й самовпевненістю, незважаючи на те, що обличчя було в синцях - він або бився, або хтось його побив. Моє серце сильно стислося, ніби мене побили. Спочатку навіть хотіла пожаліти, як мати сина, але швидко прогнала це бажання, згадавши, що я ображена жінка. І саме ним ображена.

Я піднялася з піску і, схрестивши руки на грудях, з викликом задрала підборіддя:

— Що ти тут забув? – спитала, насупивши брови, хоча серце кричало мозку: «Він приїхав! Значить, ти йому потрібна!»

— Я був у твоїх батьків, благав їх сказати, куди ти втекла, але вони вперто мовчали. Я умудрився пояснити твоїй мамі, що нам треба поговорити. Твоя мама мене пожаліла й розповіла, де ти. А ще вона почастувала мене своїм шоколадним печивом. Їй Богу, у житті нічого смачнішого не їв. Очманіти, яка класна у мене буде теща!

— Яка теща? Моя мама пригощає печивом усіх, але це ще не означає, що всі їй подобаються, – поспішила опустити його на грішну землю.

— Нічого не знаю про всіх, але я їй, здається, сподобався.

— Можливо. Моя мама завжди симпатизувала недоумкам, - я намагалася бути максимально холодною. А Вовка тільки посміхався й так еротично дивився, наче я була роздягнена.

— Пять балів за витримку! Добре тримаєшся, Соня Костянтинівно. Я так і думав, що ти образилася. Я, найімовірніше, теж образився б, якби побачив тебе з іншим. Я так розумію, ти мене з Лєнкою побачила, ага?

— Ага, - перекривила. - Може, ти чекаєш, що я кинуся тобі на шию? Цього не буде. Думав, приїдеш – і я не встою перед твоїм шармом? Ти жорстоко помилився. Можеш не гаяти час і їхати назад. Прощавай, Вова! Фініта ля комедія!

— І що, навіть не сумувала за мною? - лукаво запитав Вовка.

— Дуже треба! Забула наступного дня, - різко відповіла й хотіла піти. Але Вовка не дав це мені зробити. Він миттєво схопив мене за руку, обійняв і притиснув до грудей. Я чула, як б'ється його серце.

— Соня, я ідіот, і це знаю. Мав тобі про все розповісти. Я більше ніколи-ніколи не буду приховувати від тебе нічого, чесно. Я помру без тебе. А з Лєнкою у нас нічого не було. Вона посварилася зі своїм придурком спортивним, і щоб той заревнував, попросила мене, щоб ми зіграли цей довбаний спектакль. Я й у страшному сні не міг припустити, що це побачиш ти. Це не твоїм очам призначалося. Для Лєнкіного женишка. Ми з Лєнкою теж перестаралися. І мені дісталося. Бачиш, як мене відрехтував той амбал? І ребра порахував трохи. Як не вбив, розуму не прикладу. Під оком шикарний фінгал був, уже трохи зійшов, - хвалився своїми пригодами Вова. А мене немов хто кігтями по серцю дряпав.

— Добре, Лєна з тобою влаштувала спектакль, це в принципі в її авантюрному дусі й у твоєму. Два чобітки – пара! А що за дівчина у тебе на дачі живе? Теж спектакль? Станіславського переплюнути вирішив? - спробувала відсторонитися від Вовчиного гарячого тіла, але він тримав міцно.

— Катя? – посміхаючись, спитав він.

— Ага. Брюнетка у фіолетовому сарафані, – уточнила я. Чекала тебе ввечері.

— Катя – моя двоюрідна сестра. Вона з мамою… Ти там мами не бачила?

— Ні, мами я там не побачила. Проте Катя мені дала зрозуміти, що з нетерпінням на тебе чекає. Увечері!

– Блін, капець, яка ти ревнива. Катя з мамою трохи поживуть у нас на дачі. Дядько виявляється помер вже. Я не знав. Якось довідалися про смерть бабусі, і ось приїхали на могилку. Ну і думали, що їм щось обламається, а тут бац – заповіт. Бабуся все мені відписала, виявляється. Вони по юристам побігали – нічого не набігали. Хочуть знайти роботу. Мені то що, хай на дачі поживуть, доки влаштуються. Рідня все-таки. Не в квартиру ж їх пускати?

Я починала почуватися рідкісною ревнивицею. Історія виходила правдоподібна. Інакше чому він примчався?

— І це правда? – навіщо питала – і так вірила. Навіть якщо б він обдурив, я все одно б повірила.

— Правда, Соня, - підтвердив Вовка, не відводячи своїх закоханих очей. - Як ти могла повірити, що все інакше? Адже ти єдина жінка, яку я люблю і збираюся любити ще дуже довго. Я знаю, Сонь, у мене складний характер, маю купу недоліків, але ж ти з ними чудово справлялася досі. І ще я тебе нікому не віддам. Ага, я познайомився з твоїм нареченим, бізнесменом Дімою. Шикарний пацан. Твій тато з піною біля рота розповідав, що Діма – твоя доля, а я – непорозуміння… тимчасове.

— І що? До чого тут Діма? - не розуміла, куди він хилить.

— Твій Діма мені навіть гроші пропонував за те, щоб я зник назавжди. Тобі цікаво, у яку суму Діма тебе оцінив?

– Цікаво. У яку? – хто ж не хоче знати своєї вартості?

— Прикинь, п'ятдесят тисяч гривень. Вартість машини. Отак дешево, Соня, амбець!

— Ти ж хотів машину? – лукаво закинула я. – Чого ж не взяв грошей?

— Це образливо, Соня. Тому що для мене ти безцінна. А машину я й так куплю. Продам дачу й куплю. Нафіг нам дача під Києвом, коли є така хата тут? Натуральний рай. І будиночок непоганий, меблі старовинні.

— Ти бачив будиночок? - я здивувалася, як він дізнався про меблі, адже я, йдучи, закрила будинок на два ключі. А потім згадала його дурну звичку - залазити у вікна замість того, щоб користуватися дверима. А вікна я залишила відчиненими.

— Ледве не вбився на сходах ... - повідомив Вовка. – Соня, ти гарно малюєш. І не кажи, що це портрет Макса, – не повірю. А будиночок потрібно трохи підремонтувати. Можна навіть потім міні-готель зробити. Влітку бабки заробляти непогані, - це у Вовці прокинувся бізнесмен.

— Я про це теж думала. Тут усі здають кімнати туристам. Але одній мені…

— Соня, ти ніколи не будеш одна. Нє, ну є варіант Діма, але якби він тобі був потрібен, то ти була б з ним, а не сумувала в гордій самоті тут? Я ж як реп’ях, якщо вже причепився – то це серйозно і не відчеплюся. І не мрій.

— Та я ж не проти, - здалася на милість переможця. Вовка підхопив мене на руки й закружляв.

— Ліжко у твоїй хаті велике? Я до спальні не дійшов, - спитав Вовка, поставивши нарешті мене на пісок.

— А тебе лише це хвилює?

— Найближчі два-три дні тільки це. Я дуже скучив.

Думка про те, що скоро ми з Вовкою кохатимемося, привела мене в захват. Ми будемо вільні від будь-яких умовностей, які накладає на людину суспільство.

Тільки тепер я намацала в кишені три бурштинові камінці. Розкрила їх на долоні й посміхнулася. Вовка з цікавістю спостерігав за ритуалом викидання бурштину в море.

– Це така традиція, – пояснила я. – Кидати камінці у море, якщо бажання збулося. Щоб не гнівити стихію. Повертати назад її дари.

— Звичайно. Я зрозумів. А що за бажання?

— А не можна говорити, щоб не наврочити.

— Дитячий садок, Соня. Ну і хто з нас менший? - іронізував Вовка.

— А яка різниця? - вперше я так не тільки говорила, а й вірила в це.

Ми помчали не просто до будинку, двоє поспішали в інше життя, в якому мали бути разом. Я розуміла, що на цьому шляху буде не все спокійно, доведеться вмовляти батька, вічно виховувати Вовку, але це був мій свідомий вибір, і я вірила, що найкращий, бо нам було добре вдвох.