ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Остання чверть була дуже насиченою. Я могла цілком справедливо назвати цей період «важкими днями». Вова вважав їх, викреслюючи зі свого життя, зайвими, нікчемними та порожніми. Але він пообіцяв мені вчитися, тож навчався. Навіть більше – записався на курси до туристичного інституту, й усі вихідні пропадав там. Він сам вирішив, я ініціативу не збивала. Просто просила інших вчителів, посилаючись на свою зайнятість, і ті займалися з Вовкою: хтось так, хтось за гроші. Географію зголосилася Вовці допомогти подужати Жанна Григорівна, а грамотність підтягувала Танечка Журавльова.

Жанна Григорівна взагалі не скаржилася, бо у них з Вовою шикарний тандем утворився: трішки він її розважає, а потім вона його вантажить інформацією до стану «більше не влазить, скільки не пхай». А от Танечка Журавльова при кожній нагоді говорила:

— Соня, я тут безсила. Він ліпить ці коми, де йому подобається. А потім доводить, що все, що він наставив, там потрібне. Якісь правила дикі попридумував. Вова не бачить структури речення. Якщо довге речення – значить складне, коротке – просте. Йому що прикметник, що прийменник – один чорт. Його нереально навчити.

— Тань, він не дурний. Зорова пам'ять дуже хороша. Спробуй через схеми та малюнки. Якось поясни йому ті правила. Хоча б деякі, – просила я. І Таня мужньо малювала.

— Сонь, а що це за прикол такий? Вона зі мною, як з дебілом розмовляє, малюнки якісь малює, по п'ятдесят разів те саме розповідає, - скаржився Вова на Танечку.

— Це такі методи. Європеська методика. Нещодавно розробили філологи, - майстерно брехала, а що робити. – Вона дуже дієва. Головне, щоб ти навчився писати грамотно. Скільки помилок було в останньому диктанті? Двадцять чи тридцять?- Вову я, звичайно ж, люблю, але вчительська солідарність – то святе. Платон мені друг, але істина дорожча…

— Тридцять дві! – гордо повідомив Вова.

— І нагадай мені, голубчик, яка це оцінка? – взагалі збивала пиху на нуль.

— Це двійка, Соня, двійка. Второпав, пішов учитися, - так мило ображався й розчаровувався. Великий дядько, але як похнюпить носа – не знаєш, чи то плакати, чи то сміятися.

Мене часто підмивало самій взятися за його безграмотність, але я не могла залишатися з ним віч-на-віч у порожньому класі, а ще гірша ситуація складалася в мене вдома. Вовка приходив кілька разів з іншими учнями класу, але то були не заняття, а кара небесна. Якось ми зустрілися поглядами, і так продивилися один на одного хвилин п'ять, доки Віка не смикнула мене за руку й не запитала, чи не погано мені випадково. Майже всі в класі вже давно здогадалися про причини наших з Вовкою поглядів, але залишалося кілька світлих душ, які не були посвячені в наші амурні справи. Треба віддати належне дітям, вони з розумінням та високою часткою толерантності ставилися до такого явища, як наші з Вовою залипання один на одному.

Ми ходили з Вовкою по школі мимо один одного, як тіні, як привиди – безтілесні та байдужі. Лише кілька разів я була змушена кинути йому мимохідь:

— Не дивися на мене так!

Але він дивився. Тому що це була єдина розкіш, яка йому залишалася. Він мав навчатися, рости й чекати. Все було тихо, мирно, пристойно. Навіть директор зацінив мою позицію і не мав приводів для докорів щодо неетичної поведінки. Хоча, я здогадуюсь, йому лисину прогризли на голові наші кумасі своїми дикими плітками.

А мені ніхто не забороняв пишатися Вовкою. Який він вродливий став, який відданий, який гарний! Він непомітно подорослішав ще більше. Я дивилася на нього й бачила, що він не поповнить ряди самозакоханих мужиків, що запрудили довкілля. Мій Вовка був інший. Якою щасливою мала стати та невідома дівчина, якій дістанеться таке щастя, як Титаренко Вова… Невже я?

Я намагалася не шукати його поглядом по класу, коли проходили уроки в моєму 11-Б, бо витримати його погляд, сповнений обожнення – то велика тортура. Тільки бряжчав дзвоник, як я тікала майже першою з класу. Коли були творчі роботи, особливо контрольні, Вовка намагався виконувати роль збирача зошитів, тоді в нього була можливість, передаючи пачку зошитів мені, торкнутися ніби ненароком моєї руки. А коли я виставляла оцінки у щоденники, шкірою відчувала, що Вовка стоїть ззаду, вивчає кожну лінію мого тіла. А потім він підходив до столу, брав пачку зошитів і мило питав:

— У підсобку перенести чи куди?

— У 312 кабінет, будь ласка. Дякую, Вово.

— Завжди радий допомогти, Софіє Костянтинівно. Якщо що, кличте. Ваш особистий раб завжди поруч.

— Іди з моїх очей, ще хтось почує, - ледве чутно говорила я. Він усміхався й тікав від гріха подалі.

Того дня я акуратним почерком вивела число на дошці, класну роботу і тему, коли на порозі кабінету з'явилася Олена Дмитрівна.

— Софіє Костянтинівно, після уроку зайдіть до директора, будь ласка.

— Добре, зайду, - серце смикнулося й чомусь подумалося, що мова піде про нас із Вовкою, бо на днях сиділа у підсобці, перевіряла зошити, а тут раптом зайшов Вовка (видно, з уроку відпросився під класичне «можна в тубзік?»), поцілував і втік. Я думала, що хтось побачив і доніс. Але, як кажуть, цього разу Бог милував просто черговий конкурс для талановитої молоді «Класний керівник року».

— Я ж і керівником всього два неповних роки. Хіба немає кращих? - намагалася відв’язатися від ідеї, що мені аж ніяк не подобалася.

— Колектив одноголосно вибрав вас, Софіє Костянтинівно, бо всі розуміють, що ці два роки у вашій практиці, як усі шість. Це ж 11-Б! – звучало як комплімент, але я почувалася жертовним ягням. Петро Іванович умів говорити переконливо (як і личить директору), але я знала, що ситуація підходила під категорію «ми порадилися і я вирішив», бо ніякого колектива він навіть не питав.

— І що там треба робити? - втомлено запитала я. Директора зобов'язали когось послати, от я й мусила тепер віддуватися. У школі стільки класних керівників із величезним стажем. Ні, знайшли цапа-відбувайла. Ось так завжди, дідівщина в її непривабливому вигляді. Ти молода - на тобі, покрутись в останній чверті, як білка в колесі, бо роботи у тебе, мабуть, мало.

— Потрібен номер, у якому мають брати участь і класний керівник, і учні. Придумайте щось зі своїм класом. Хай постараються. Ви для них стільки всього зробили й робите, нехай і від них якась віддача буде, – мотивував директор.

Вовка стояв біля кабінету. Тільки-но я вийшла, як він виріс, наче гриб після дощу:

— Знову сварили? Через мене? Я нічого поганого не робив, чесно!

— Ти тут ні до чого, розслабся. Мене послали на конкурс класних керівників. Потрібен номер від класу. Творчий, - я вже прокручувала всі можливі варіанти виступу: інсценувати осучаснену байку, поставити сценку з цікавого актуального твору, зрештою можна було інсценувати анекдоти на шкільну тему.

— Так в чому проблема? Ми ж за будь -який кіпіш. Чо скажеш, зробимо, - я намагалася не дивитися у його красиві очі.

— Будь-який кіпіш не годиться. Виграшний варіант — театральна вистава, але ж то треба писати сценарій, проводити купу репетицій, підбирати декорації та костюми. А тут кінець року й у вас підготовка до трьох іспитів. Треба білети вчити, а не слова до сценки, - пояснила суть проблеми.

Вовка, просіявши від щастя, швидко згенерував вихід:

— Почитайте свої віршики. Вони класні!

— То особисте. Не буду, - мене реально ніхто б і під дулом автомату не примусив читати сповідь душі.

— Тоді заспівай... заспівайте, Софіє Костянтинівно, - демонстративно виправився, помітивши, що повз нас проходить вчитель праці Орест Петрович. - Ви ж класно співаєте, я чув. А ми підтанцьовочку зробимо. Гопака. Ото буде номер! Відгоцаємо так, що там у всіх щелепи до підлоги відпадуть. Ага?

— Дякую, Вово. Ще чого, балаган влаштовувати. Щось інше придумай.

Але Вова й не збирався вигадувати щось інше. Він під кінець дня переконав увесь клас, що кращого ніхто нічого не запропонує, а хлопців майже всіх запевнив, що вивчити пару рухів гопака – це цікаво, пізнавально, круто й взагалі дуже патріотично. Мені «пощастило» почути, як він говорив із Ромою Маркіним:

— Ти вмієш вальс танцювати? Швидко навчився? А це бабський танець. По балах його танцювали раніше. А гопак - це справжній пацанячий, хто не вміє, той не мужик! - мотивація супер! Рома навіть не намагався обурюватись.

— Чо ти хочеш? Щоб я гопак станцював? Де? - починав вникати Рома. Дуже повільний хлопець щодо розуміння суті.

— На сцені. Концерт. Мама Соня співає, ми ззаду танцюємо для краси та ефекту, – живописав Вова.

— Ти б так одразу й сказав, що для мами Соні. Для неї й чечітку можна збацати. А хто буде вчити? - резонне питання.

— Так, у мене є один кент. Корову танцювати навчить.

В підсумку Вова підібрав шістьох бажаючих, які не проти були засвітитися на районному конкурсі «Класний керівник року» в якості моєї підтанцьовки.

— Ти не думай, погодилося більше, але костюмів на всіх не знайшося. І я так по зросту і комплекції підібрав моцних чуваків, щоб підкреслити твою стрункість, - обговорював свої продюсерські дії Вова.

Мені залишалося підібрати яку-небудь пісеньку, якомога енергійнішу, і підшукати ефектне вбрання.

Пісеньку з горем навпіл ми з учителькою співу Дариною Анатоліївною відкопали. То справді був стовідсотковий хіт «Хуторянка» з репертуару Софії Ротару. Її міг хто завгодно добре заспівати, правда, навряд чи краще за саму Софію Ротару. Складніше було з вбранням. Але я покопалася у своїх інститутських шмотках і відшукала довгу чорну спідницю й блискучу блузочку.

На генеральній репетиції як одягла, діти зразу ж почали шушукатися. І тільки Вовка зміг мені сказати й то потім сам на сам, коли лишилися наодинці:

— А чогось більш відстойного ти не могла нарити у своїх бабусиних скриньках, Софія Костянтинівна?

— А чим це тобі не до вподоби такий наряд? – трохи образилася – ще чого, не зацінили мого смаку.

— Корів ганяти у селі в такому. Поїдемо завтра до одного мого знайомого. Він костюмером у театрі, то підбере цікавеньке. Ти ж хуторяночка, а не задрипаночка.

Незважаючи на те, що була субота, і я страшенно хотіла відіспатися, Вовка розбудив о сьомій ранку й потягнув зовсім в інший кінець міста, де якоїсь незрозумілої орієнтації чоловік розкритикував мене в пух і прах, після чого видав на тиждень шикарну вишиту бісером сукню з вінком, прикрашеним численними стрічками. Чоботи на мене не підійшли, тому ми з Вовкою терміново поїхали на базар підшукувати червоні чоботи з високими халявами. Ми оббігали ринок двічі, але червоних на мою ногу не знайшли. Натомість знайшли жовті.

— Давай купимо жовті. На сукні є жовтий колір, тому годиться, – переконувала я.

— Під ту сукню годяться лише червоні. Треба червоні. Айда на Троєщину! – скомандував Вовка.

— А як і там не буде? Тоді й ці не купимо, і там облом, - метушилася я.

— Якщо не купимо, повернемося сюди. Але на Троєщині є все. Тільки мене поки що немає. Зараз приїдемо, буду, – шуткував Вовка. У мене так гули ноги, що аж трохи поколювало у ступнях, але протистояти його нахрапу було неможливо. Я вже потім зрозуміла, що справа була не в кольорі чобіт, Вовка просто хотів довше побути поряд зі мною. На Троєщині ми знайшли те, що шукали, до того ж швидко.

Я не пам'ятаю свого виступу. Все проходило, немов уві сні. Завдяки старанням моїх діточок я посіла друге місце, бо говорили більше не поо те, як я співала, а про те, як хлопці танцювали. Відразу ж після нагородження вирішила в якості подяки завести всю цю братію (шістьох хлопців, вище за мене майже на цілу голову) в затишну кав’ярню. Ми весело посиділи, обговорюючи дрібниці свого та особливості інших виступів.

— Як на мене, так перше місце зажали, - озвучив свої сумніви Едік Соколов. Як він намагався витанцьовувати, це словами не передати.

— Усе нормально, Едік. Я вважаю, що чесно. Ти бачив, яку виставу та вчителька відгрохала? Сценарій повністю її. Виступ на пів години. А ми? Відгоцали за п’ять хвилин –і все. Радіємо тихенько, що друге, - заспокоювала я.

— Ви не лідер, Соня Костянтинівно, - вирішив підсумувати Едік.

— І не приховую, – погодилася.

Я співала й була повернена обличчям до зали, тому не бачила, що коїться на задньому плані, тобто що робить моя підтанцьовка. Ні, танець вони відрепетирували гладко, але без непередбачуваних проблем не обійшлося. У Зайця Андрія розв'язався пасок, який виконував функцію утримування широких козацьких штанів. І ті штани почали сповзати. Тому коли інші хлопці танцювали, поставивши руки в боки, Андрій дотанцював, притримуючи штани, щоби не злетіли. І саме це тепер розповідали мені хлопці. Насміялися від душі.

— Ага, вам хіхі, а я тоді мало не наваляв у ті штани, - скаржився Андрій.

— І тобі смачного, Андрюша, - іронічно наголосила на «цікавій» темі під час їжі.

— А що тут такого? Усі свої! – безцеремонність – то коньок Андрія, завжди говорив, що думав.

— А чо ви не співачкою стали, а в школу прийшли? – спитав Костя. – Я думав, Вовка лапшає, що ви гарно співаєте.

— Чомусь хотілося бути вчителькою, - це була правда. Я захоплено завжди дивилася на співачок, що виходили на сцену, але сама цього ніколи не хотіла. Ось і тепер, після виступу, я відчувала повне спустошення, а от після уроків мій організм генерував нові ідеї, насичувався планами і бажанням щось робити.

— Якщо відкрию свій ресторан, я вас запрошу співати, - напівжартома сказав Костя, насолоджуючись полуничним морозивом.

— Облізеш, - грізно гаркнув Вовка. – Соня Костянтинівна не співатиме у твоєму зачуханому ресторані.

— Чому це зачуханому? – образився Костя.

— Тому що на нормальний у тебе бабла не вистачить, а забігайлівка чи то якийсь ганделик – стрьомний простір для співів, - пояснив свою позицію Вова.

— Хлопчики, ша, давайте не лаятимемося й не ділитимемо шкуру неубитого бика, - довелося гасити сварку, що назрівала. – Може, ще й погоджусь співати. Що я робитиму - вирішувати мені, і лише мені, зрозумів? - поставила на місце Вовку, який вже кипів. І, як я йому не намагалася пояснити, що перегнув палку, все одно образився й пішов.

— А у зірковому сімействі шкандаль, - прокоментував Едік й додав. – Показиться й відійде. Він швидко відходить.

— Знаю, - відповіла я, але ейфорія від начебто до цього часу вдалого дня зникла. Настрій був зіпсований.

Спочатку в мене була думка першою з ним заговорити й помиритися, але Вовка випередив. Після третього уроку увірвався до класу й, зачинивши двері на клямку, підійшов до мого столу:

— Я розумію, що ти старша та ще й вчителька, але так не завжди буде. Я твій майбутній чоловік, тому ми або всі рішення ухвалюємо разом, або… - він затнувся, побачивши мої великі здивовані очі.

— Який чоловік? Що ти верзеш? – я щойно виставила п'ять двійок за самостійну восьмому класу, а тут Вовка зі своїми далекосяжними планами.

— Ти мене принизила при всіх пацанах учора. Пам'ятаєш? – нагадав Вова інцидент.

— Ах Божечко, вибачте пане Титаренко, як я могла? Це ж треба… Ви там вирішували цікаве питання мого працевлаштування, а я мала сидіти й чекати, коли мені винесуть вердикт? Ми не в Еміратах, Вова. Я сама завжди все вирішуватиму. Навіть якщо ти будеш моїм чоловіком.

Вова просяяв, чмокнув мене в щічку й намалював на дошці "I live your, Sonia!" Я швидко за ним стерла все це мистецтво, написане неправильно.

— Значить, ти не відкидаєш можливості того, що я буду твоїм чоловіком.

— Ти школу закінчи спочатку. А то, як у тому мультику «Не хочу вчитися, а хочу одружитися».

— Навчаюсь, навчаюсь. Пішов вчитися, - він відчинив двері й розігнав натовп восьмикласників, які зібралися біля кабінету. Один із хлопчаків спробував «наїхати» на Вовку:

— Блін, не встигнемо через цього йолопа підготуватися до уроку... Сидів там. Вірша здавав чи що?

— Не гуди, малий, а то двійку отримаєш, - пожартував Вова й помчав до сходів під дзвінок на урок.

— Ну, ти знайшов на кого наїхати, Саньок, це ж Вовка Титаренко з одинадцятого. Пощастило, що в лоба тобі не з'їздив, мабуть гарний настрій, - почула я голос іншого учня, Кості Пилипенка. Усміхнулася. Не тому, що Вова такий знаменитий у школі, а тому, що не вліпив восьмикласнику в лоба. Щастя робить людину добрішою.