ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

— Не псуй штани, Вово, підіймайся! - вигукнула я, оглядаючись на всі боки. – Нас можуть побачити.

— То нехай бачать. Набридло ховатися! Пообіцяй, що одружимося.

— Це все, чого ти бажаєш?

— Так, - навіть не думав.

— Вова, окрім наших з тобою бажань є ще й обов'язки. Вставай, не нервуй мене. Ти ж знаєш, що я люблю тебе, пишаюся тобою, хворію тобою, думаю тільки про тебе. Але шлюб – то надто серйозно. Не впевнена, що це тобі так рано потрібно. Зараз ми підемо на випускний і дограємо свої ролі: ти – учня-випускника, а я – класного керівника. Підіймайся. Завтра говоритимемо про нас.

— Це ти так кажеш, що заміж за мене не підеш? - ображено відповів Вовка, встаючи з колін і струшуючи пил з нового костюма. - Я дограю роль, не сумнівайся. Але з завтрашнього дня все буде так, як я захочу. А завтра почнеться опівночі, - мені здалося, що він образився. А я ніяк не могла зрозуміти, чому він так гостро реагує, куди поспішає?

За святковим столом спробувала заглушити біль вином. Трималася весь час в оточенні інших вчителів, запрошених 11-А та моїм класами. Історик був напрочуд галантним і весь час підкладав мені смачні страви, не забуваючи підливати вина. Я зачаровано стежила за тим, як моя тихоня Танюша Висоцька відверто танцювала зі Славіком Кондратюком. Як із бульварного роману – красуня та хуліган. Спостерігаючи за її спокусливими рухами тіла, я раптом відволіклася на парочку, що танцювала поруч - високий стрункий хлопець тримав в обіймах ніжну, як лялечку, дівчину. Їхні тіла чуттєво злилися, а танець нагадував швидше любовну гру. Світло від прожектора на кілька секунд вихопило парочку з темряви й знову сховало. Але ця мить виявилася занадто довгою. Тупий біль, ніби від удару в живіт, пронизав усе моє єство, коли я впізнала в партнері ляльки Вову Титаренка. Така статура була лише в нього. А лялькою була та сама Лілія Валуєва. Так, Вові ніколи не бракувало дівчат. Мені було соромно й гірко приймати це: я дико ревнувала. Чому всі спроби погасити цю пожежу досі не були успішними? Почала задихатися, тому вирішила вийти, щоб ковтнути свіжого повітря.

Хвилин п’ять перебувала в гордій самоті. Потім шкірою відчула, що за мною хтось стоїть. Обернулася і зразу ж неприємно здивувалася – Валерій Семенович власною персоною.

— Там теє, танці, а така шикарна жінка самотня. Непорядок, - він вже був трохи п’яним, тому молов усіляку нісенітницю.

— З вами танцювати точно не буду, і не сподівайтеся, - обрубала усі спроби Валеріка.

— Та куди ж нам з таким рилом і до Калашного ряду, - починав злитися фізкультурник.

— Хоч на святі не трапляйтеся мені на очі, - майже благала зникнути. Його тільки для повного щастя (чи нещастя?) не вистачало.

— А чо так? Думаєте, завжди зможете утримувати цього красеня Вову біля себе? Та він уже танцює з дівками й затискає їх, як хоче. А ті не проти, щоб він їм навіть ноги розсунув.

— Припиніть верзти цю мерзенність. Плітки вже переповнили вас отрутою по вінця, - мені було гидко слухати його отруєні моєю відмовою слова.

— Плітки? Та самі подивіться. Прийде час, і ви зрозумієте, дорога Софіє Костянтинівно, що ви втратили роботу, пожертвували всім заради звичайного ловеласа. Він вас просто використав. Щоб кращі оцінки в атестаті намалювали.

Я розуміла, що все, що Валєрік говорив зараз – суцільна ахінея, але певна інформація насторожила:

— Чому це я маю втратити роботу? – так, Валерік – пліткар ще той, але неперевірені факти він рідко оприлюднював.

— Тому що є батьки, які Тигрику щодня носять тони скарг на вчителів. І знаєте що у більшості з них? Тата з мамами наших дорогих ученичків не хочуть, щоб жінка, яка дозволяє собі спільне проживання зі своїм учнем, вчила їхніх дітей. Доки Вова бігав до вас вечорами, доки ви милувалися у «Софіївці», усевидящі очі доповідали директору все. Тільки в межах школи. Але один такий донос у РОНО і… Навряд чи директор захоче мати такі неприємності. Не мені вам розповідати, як РОНО диктує правила звичайній школі. Тому у вас два шляхи: або попрощатися зі школою, або послати куди подалі Вову. Раджу другий.

— А не пішли б ви, Валерій Семенович, у сад квіточками перегар свій занюхати? – почула я Вовчин голос. – А то, як би я не розізлився. І не подивлюся, що ви мене рік вчили бігати й стрибати. Фейс можу гарним зробити, сині тіні на очі ваші паскудні навести.

— О, і Ромео тут як тут. Злий сильно. Адреналіну море, от злість і пре через край. Гарний костюмчик, Титаренко. І зачіска вдала, - іронічно проспівав Валєрік, але поспішив піти від гріха подалі.

— Чо хотів той удод? – спитав у мене Вовка.

— Та я й сама не зрозуміла. Спочатку запрошував потанцювати. Потім бруд якийсь лив. Ти що, Валерія Семеновича не знаєш? Де добре, там він нагадить. Пліткарка всієї школи. Каже, що ти дівчаток увагою обдаровуєш надто.

— Ти ж сама сказала до тебе не липнути. Конспіруюсь. Хоч один танець давай станцюємо, а? Зараз така пісня класна буде. Я у Толіка ді-джея в плей-листі піддивився. Ну, що це за випускний буде, якщо ми не потанцюємо?

І ми станцювали. Крізь тонку тканину Вовиної сорочки (піджак він уже скинув, жарко стало) я відчувала гру його м'язів та гаряче дихання шкіри. Навіть на підборах я все одно була нижчою зростом від Вови, тому в його обіймах завжди відчувала якусь беззахисність. Одночасно з гордістю (виріс великий і привабливий хлопець просто на очах) десь у глибині душі сховався страх: куди спрямує цю силу та привабливість Вовка?

— Мені здається, що на нас усі дивляться, - зізналася майже пошепки. Ми ледве торкалися один одного, але електричні розряди проскакували між тілами невидимим струмом.

— Та нехай дивляться. Не звертай уваги, - тембр його голосу змінився, перетворившись у хриплуватий баритон. Далі він притис мене до себе, і його обтягнене чорною тканиною брюк стегно опинилося втисненим між моїх ніг. Далі він почав розгойдувати мене в такт спекотній солодкій мелодії.

— Що ти твориш? Це доволі відверто, - ледве вичавила я з себе.

— Танок – взагалі відверте дійство, не знаходиш? Розслабся, вчителі пішли надвір, а наші... Вони давно про все здогадалися. Чого ховати, Сонь? І взагалі, я вже не твій учень. Можна й витворити із цього приводу.

— Начебто ти до цього мало витворяв? - пирхнула я, і Вовка закинув мою голову в складному па. В голові запаморочилося, і все попливло у жовто-фіолетових колах.

Ніколи я ще так не танцювала. Вовка кружляв разом зі мною, відштовхував назад, потім знову притягував до себе. І весь цей час його стегно терлося об мої ноги, тому я відчувала, як зазнає поразки мій хвалений здоровий глузд. Як загіпнотизована, я навіть не намагалася протистояти.

Коли мелодія затихла, на якийсь час я залишалася в його обіймах. Так і стояла із заплющеними очима, лобом упираючись у його плече. Пальці вп'ялися йому в плечі.

— Сонь, я чекатиму тебе в моїй квартирі. Не затримуйся тут довго, - прошепотів він мені на вухо, коли ді-джей буркнув у мікрофон щось невиразне. З підвішених до стелі куль різнокольоровими іскрами полилося світло.

— Ти йдеш? Так рано? А світанок? – намагалася зупинити Вовку.

— Атестат мені вже вручили, дівчат я всіх уважив, усім усміхнувся, з тобою потанцював. Краще я зараз змиюся, щоби не напитися. Присягнися, що прийдеш, – просив Вовка. І я кивнула головою.

Як тільки пішов Вовка, я підсіла до Жанни Григорівни і ми вдалися до приємних спогадів про наші класи.

— Ваш Льошка так виріс. Куди думає вступати? - запитала я. Звісно ж, гордість будь-якої мами – її діти. А тут такий наречений вимахав.

— Кухарем хоче бути. Потім, каже, ресторан свій відкрию. Мрії мрії. Принаймні знає чого хоче. Я у його віці ще не зовсім розуміла, чим хотіла займатися, – зізналася жінка.

Під час розмови мене періодично витягували мої хлопчики на танцмайданчик. Запросив танцювати навіть Крабов Гриша із 11-А. Щоправда, кілька разів наступив мені на ногу, але дуже старався.

— А ви тепер візьмете класне керівництво у 5-Г? – несміливо спитав майже під кінець танцю. Я знала, чому це його хвилює: у п’ятому класі навчався його менший брат Гліб.

— Не знаю ще, Гришо, а що? - хотілося почути його версію.

— Не слухайте, що про них говорять. Вони хороші. І вас любитимуть не менше вашого класу.

Вже пішла реклама класів. Не за горами й торги розпочнуться.

— Ще літо попереду. А там буде видно, - говорила я неоднозначно. Ніколи не обіцяла того, чого не могла виконати.

Побачивши, що Вови немає, Едік теж став неприродно сміливим. Щоправда, весь час озирався на всі боки, мабуть, вишукуючи десь у натовпі Титаренка. Не стала йому говорити, щоб не шукав, бо хотіла, аби не розслаблявся. Коли танець закінчився, апетит Едіка зріс, тому мені довелося збрехати:

— Ой, ні, годі. Голова паморочиться, і туфлі з незвички натерли. Ще додому не дійду.

— А йти не обов'язково. Я батю попрошу - довезе, - запропонував Едік. – Чи Вовка обіцяв на руках віднести?

— Я ще в змозі своїми двома ходити, - розставила всі крапки над і.

— Шкода, що ми навчаємось лише 11 років. У Європі навчаються 12 років, - він сів поруч зі мною, налаштований поговорити.

— Це забагато. Ми, приміром, лише десять років навчалися і нічого, все встигли, – підтримала розмову. Едік розповів, що батьки збираються його влаштувати на економічний.

— А спорт? - здивовано запитала я. Адже саме заради спортивної кар'єри хлопця родина перебралась із Харкова до Києва.

— Це більше хобі. І мрія мого батька. Сам не зміг через паршиве здоров'я вибитися у футболісти, тож мене м'яч змушував ганяти років із трьох так точно. А потім – дворова команда, шкільна. На якихось змаганнях тренер і помітив мене. Не можу сказати, що сильно фанатію від футболу, - зізнався Едік.

— А сам чого хотів би? – мені дійсно було цікаво. Хлопець це відчував, тому дивував відвертістю.

— Щоб багато бабла й фірмочку свою, - коли казав, в очах горів вогник – отже, реальна мрія.

Можливо, ми б із Едіком поговорили довше, але підійшов тато Ковальчука Артура і як представник батьківського комітету повідомив, що від класу вони вирішили подарувати мені кухонний комбайн та сервіз із лебедями.

— Ми вам усе це завеземо, коли ви втомитеся й захочете додому, - пообіцяли.

Ближче до третьої години Жанна Григорівна зібралася йти. На прощання вона підійшла до мене й побажала добре відпочити влітку.

— Обов'язково оздоровись. І знай: після випуску маєш право один рік не брати класне керівництво. А то адміністрація по душевній доброті зараз вручить тобі веселий 5-Г. Там такі дітки, що твої на їхньому тлі – ангели. Нехай Валерій Семенович із ними помучиться, дивишся, часу язиком чесати не залишиться.

— Дякую, Жанно Григорівно! Я дуже рада, що мені пощастило працювати з такою людиною, як ви.

— Звучить, як прощання, Соня? Ти зібралася кудись йти? – вона відчула мій настрій.

— Ще не впевнена. У будь-якому разі, я до вас у гості навідаюсь, – пообіцяла.

— Бережи тебе Бог, дівчинко. Бережи вас Бог. Завдяки тобі Титаренко став таким дивовижним. На ньому ж усі поставили хрест – пророчили бандитське майбутнє. А воно бачиш що любов робить. Нікого не слухай, і мене також. Дуже красива пара з вас буде. Вже є.

Спочатку всім класом зустріли світанок. Під золотий диск сонця на горизонті випустили кожен по кульці. Всі кульки переплуталися в небі й попрямували вгору. Діти розбилися на групки й вирушили догулювати в місто. Мене ж Ковальчуки разом із подарунками доправили додому. На прощання ще й вислухала від батьків Артура безліч компліментів:

— Софіє Костянтинівно, ми з дружиною вам дуже вдячні за сина. Він, як на світ народився, коли ви в нього класним керівником стали. Зізнаюся чесно, мені б у мої роки такого класного керівника, я б із золотою медаллю закінчив школу. Ось моя вам візитівка, і якщо що - від нашої родини завжди буде допомога, - він простягнув мені картонний квадратик зі своїми даними, поцілував руку й пішов.

Як тільки я залишилася сама, скинула святкове вбрання й залізла в теплу ванну. То був мій звичний спосіб відновлення життєвого тонусу. Пів години у ванній з бузковою піною зробили свою справу - я була немов нова. Загорнувшись у великий салатовий рушник, вийшла в зал і ахнула - на дивані сидів Вовка.

— Тобі личить салатовий колір, - він підвівся й почав наближатися. – Ти обіцяла прийти. Я чекав.

— Ковальчуки подарунки завозили. Я не могла їх до тебе завезти. Що б вони подумали? Одягнулася б і прийшла, – виправдовувалася я.

— Не варто одягатися, - він притис мене до себе, як дитина притискає дорогу іграшку. – Зараз виспимось і підемо подавати заяву до РАГСу. І спробуй тільки заперечити щось. Соня, ти все, що в мене лишилося. Нема ні тата з мамою, ні бабусі. Останні два роки я тільки й мріяв про те, як ми разом. Соня, я до чортиків втомився мріяти про тебе! – вимовив він і поцілував. Потім відсторонився і ледве вимовив, не зводячи з мене своїх гарних очей:

— І ти зможеш сказати «ні»?

Я не змогла сказати «ні». Тому що дуже любила його. Більше життя. Так, принаймні мені здавалося. Думка про це дивувала своєю безсоромністю. Але тіло горіло, як у вогні. Я підняла важкі повіки й зустрілася з його поглядом, гарячим, темним і шаленим, який світився мовчазною обіцянкою задоволення. Я не могла відвести очей від нього, відчуваючи, як Вовині руки звільнили мене від рушника та обхопили стегна.

— Все, Соня. Тепер ти тільки моя, - промовив Вова, і я відчула нотки тріумфу в його голосі. Не встигла й ахнути, як його руки зімкнулися на моїй талії і він без жодних зусиль підняв мене й переніс на ліжко. У його намірах не було й краплі сумніву. Доторки його теплих губ були солодкими. Мені було настільки добре, що я вже не обмежувала його свободу дій. Через годину всі сумніви й сором були геть відкинуті. Його розбещеність еротичними фільмами (або я не знаю, звідки він цього всього набрався) перемогла моє пуританське виховання. Я скинула з себе вантаж столітніх заборон і, на диво, остаточно розкріпостилася, відчувши легкість думок і тіла. Дивовижна гармонія!

— А у мене вдома на тебе чекали ароматні хвойні свічки, смачна вечеря й ліжко в рожевих пелюстках, - Вовка намагався сказати, що я даремно не прийшла до нього.

— Ух ти! Зараз трохи поспимо й підемо до тебе, - рішуче мовила я.

— Ні, Сонь, не підемо. Ти мені обіцяла, що переїдеш до мене. Назавжди, - він як дитина обіймав мене й говорив майже пошепки. – Забула? Я боюся спати один. Мені потрібна ти.

—Що? Прямо сьогодні? – дивувалася його нахрапистості.

— Можна й завтра, - погодився на невеличке відтермінування Вова.

— Які ви великодушні, Володимире Павловичу. А ти не боїшся, що я набридну тобі, примелькаюся? Ми можемо не витримати елементарної побутової рутини? – лякала невідомим майбутнім.

— Піди комусь іншому розкажи ці жахіття. Повір, у нас з тобою буде все зашибісь! А може ще й краще. У собі я впевнений.