ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Він не захоплювався боксом,

А просто бився та й усе,

Розцінювалося рефлексом

Зачепиш Деню – все знесе..

Треба сказати, що з цим юнаком я познайомилася раніше, ніж стала класним керівником у 10-Б класі, де він навчався, і вчителем у школі. Знайомство вийшло більше, ніж екстравагантним.

У той знаменний день я влаштовувалася в школу на роботу. Пам’ятаючи, що зустрічають по одягу, я відкопала у своєму гардеробі речі, які, як на мене, відповідали статусу та образу вчителя: жовта блузка під горло, зовсім непрозора, і сірі широкі штани. Волосся зібрала у кінський хвіст, а на ноги взула свої улюблені черевички на невеличких підборах. Зав'язувалися ці черевички ззаду товстими шнурками, на кінчиках яких висіли залізні важкі крапельки. На нозі ці черевички виглядали дуже елегантно, крапельки теліпалися, билися одна об одну – мило дзенькали.

Принесла директору документи, поговорила із завучем Оленою Дмитрівною, кабінет якої був на другому поверсі. За рекомендацією все тієї ж Олени Дмитрівни отримала підручники в бібліотеці, яка чомусь містилася аж на третьому поверсі. Сходи мені не сподобалися з першого погляду. Якісь надто стрімкі як для школи й завузькі. «Як тут діти на перервах бігають?» – подумалося мені, коли я спускалася з третього поверху. І тільки подумала, як тут же зачепилася правим черевиком за шнурок свого лівого черевика і … підручники в один бік, а я – в інший. Точно не дорахувалася б пари ребер, якби покотилася цими сходами, але Бог милував, бо вчасно надіслав рятівника. Я опинилася в руках великого й сильного старшокласника. Це тоді я його не знала, потім дізналася - Агєєв Денис. Денисом його мало хто в класі називав. Більше – Деня або Боксер. Ви думаєте, це тому, що він займався боксом? Ні. Просто з питань розв’язати бійку чи посприяти появі у пари – трійки учнів школи синеньких яскравеньких фінгалів — Денис дока. Він жити не міг без мордобою. Отаке хобі у хлопця.

Але тоді, коли він мене вправно зловив, я просто дякувала Богові, що він послав на допомогу такого міцного й вправного хлопця, який не тільки зловив, але й втримав мене – шістдесят два кілограми на всяк випадок!. Можливо, ця обставина ніколи не дозволяла мені забувати, що в цьому хлопці є щось гарне. Я відчувала необхідність й зі свого боку зробити для нього щось добре. Тоді, на сходах, він подумав, що я нова учениця, тому поводив себе зі мною трохи фривольно. Спочатку поставив на ноги, потім допоміг позбирати підручники й навіть мило посміхнувся, перш, ніж спитати:

- Як звуть-то тебе, роззява? – це були перші «привітні» слова з уст юнака.

- Соня… - потягла я, обмацуючи свій зап'ясток, який почав був нити від міцної хватки рятівника.

- Таки ти Соня. Батьки не помилилися, правильно назвали. Дивись під ноги, коли йдеш, - при цих словах він перевів свій оцінюючий погляд на мої ноги й присвиснув, - А не хілі у тебе ніжки! Ладно, не губись, я потім тебе знайду, ще побачимось - і зник.

Я почувалася повною ідіоткою. Такий сором залив мені щоки міцним рум’янцем, що ані вимовити, ані прокоментувати. Та минув час, і я навчилася ходити цими крутими сходами. Багато часу довелося витратити, щоб відучити Агєєва від бійок.

Кумедно склалося, коли директор завів мене до класу й не встиг представити, як Агєєв радісно протяг:

- О-о-о-, які люди, Соня-а-а, - він стояв біля парти щасливий від того, що бачив мене. Я ж ховала від сорому очі.

- Не Соня, а Софія Костянтинівна, ваш педагог, - грізно рявкнув директор і чарівна посмішка з обличчя Агєєва зникла. Як виявилося, зникла назавжди. Він зрозумів дистанцію між учнем і вчителем, як ніхто краще. А були такі, що не зрозуміли…

За перші три тижні відбулося десять бійок. І всі за участі Дениса. Я просто не могла спокійно проводити уроки. Весь час прислухалася, а чи не йде хтось з адміністрації повідомити мені, що Агєєв знову комусь розмалював обличчя. Одного разу я сама ледве з ним не побилася. Перевіривши солідний стос зошитів (тоді я ще не тягала їх для перевірки додому), вже збиралася йти додому, коли глядь – біля гаражів на протилежному від школи боці вулиці мій Агєєв свариться з якимось дядьком. Поки я добігла, дядько вже борсався в калюжі, а Денис лупцював його ногами. На мої вмовляння Денис не реагував. Довелося стукнути його по спині. Тоді він перевів погляд на мене і вже заніс було руку, щоб вдарити, аж зупинився і прогарчав:

- Не лізьте, бо й вам можу дати…, хоч і вчителька.

- Денис, це людина, що він тобі поганого зробив, що ти його так б’єш?

- Мене ця людина зробила. Це мій батя, біс його вхопив би, - і міцно стусонув по ребрах брудного чоловіка.

Я загородила собою потерпілого:

— Зупинись! Це злочин. Як можна бити батька?

- Такого? Можна. Не застуй. Дай я його раз вб’ю й більше він не буде тут смердіти, - очі юнака палали такою люттю, якої я ще ніколи не бачила в нього. В цей час якісь двоє чоловіків схопили Дениса й відтягли до лавки. З усього видно було, що вони знають хлопця. Я забрала Дениса в клас, а чоловіки викликали швидку для батька Дениса.

Я просто приготувала чаю й дістала печиво. Ні про що не питаючи, я дочекалася, коли Денис сам захоче розповісти мені про те, що сталося. І він розповів:

- Він мамку б’є. Дуже б’є. Нап’ється і на ній зло зганяє. Вона через нього інвалідність отримала, - тихо почав пояснювати Денис.

- А чому зло на ній? В чому вона винна? – не стрималася я.

- Колись вона відмовилася поїхати з ним за кордон. Я мав народитися, лікарі мамці не дозволяли летіти літаком. А батя професор у нас. Тут його досліди нікому не потрібні. От і винуваті ми виявилися з мамкою. А тепер у нього шиза, на старості взагалі переклинило. Я його вб’ю, Соня Костянтинівна, - Денис так зморщився, що я була певна, так і буде.

- Чому ж він не розлучиться й не поїде сам? – знайшла я варіант розв’язання проблеми.

- Та куди він хронік такий тепер поїде? Кому він потрібен? Крім мамки, яка йому рабинею все життя була… Хай отам по калюжах лазить.

- Але ж тебе посадять, якщо що накоїш! Навіщо життя нищити?

- А йому можна? Мені десять було, коли… у мене міг бути братик чи то сестричка. Він зробив так, що…. Дякувати, що хоч мамку врятували. Боляче, Соня Костянтинівна! І я не знаю, що робити з цим болем.

Мені здалося, що злість Дениса була куди глибшою й причина полягала не тільки в проблемах батькового характеру й антисоціальної поведінки.

- Ти завжди бився? – все ж спитала.

- А-а-а, ви про це. Татків характер. У спадок дістався. Такий я вже є. Ото як накопичиться злість – тоді метелю кожного, хто під руку попаде.

- А спортом не пробував зайнятися? – нерішуче потягла я його до виходу.

- Яким? – здивовано спитав, а в очах запалився маленький такий вогник. – У футбол всі грають. А, як на мене, дебільна гра. Двадцять два придурки ганяють по полю м’яча. Не прикольно.

- Чому зразу футбол. Існує багато інших видів спорту. Я певна, тобі щось сподобається.

- Ага. Я б боксом займався. Неподалік є боксерський клуб. Але там потрібен дозвіл батьків і платно.

Я зрозуміла проблему й спробувала знайти вихід. Довелося витратити дві години на розмову з матір’ю Дениса. Складно було пояснити нещасній затюканій чоловіком і життям жінці, що найголовніше у її житті – майбутнє її єдиної дитини, тому варто постаратися. Вона підробила підпис чоловіка й виділила гроші для секції боксу. Так Денис пішов займатися. І лід потроху почав танути. Як бився Денис, так і продовжував, але не так агресивно й тепер вже «за праве діло». Тренер не міг ним нахвалитися, навіть пообіцяв після школи влаштувати до Інституту фізкультури та спорту, після чого зробити молодшим тренером у клубі.

Батько Дениса таки дізнався, що син відвідує бокс, навіть дізнався з чиєї подачі, тому прийшов поговорити до мене. Якось виходжу зі школи додому йти, а переді мною стоїть Олександр Сергійович. Як Пушкіна назвали, чесне слово! По очах прочитала, що злий і купа питань у погляді. Також я збагнула, що година розплати прийшла. У мене душа в п’ятки гепнулася, бо там надійніше, але гордість вирішила за все віддуватися. Знаку не подала, що боюсь, стала, гордо піднявши голову. Колись читала, що якщо собаку не боятися, є шанс, що не вкусить. Якщо не скажена, правда. Тато Дениса – бичок ще той. І головне, жодної гарантії, що не скажений.

- Це ти класна мого Дениса? – спитав і плюнув на свіжий сніг, нахабно й безпардонно.

- Так. Софія Костянтинівна Соломіна, - представилася я й покірно чекала, коли мене будуть вбивати.

Їхні незграбні фігури виникли десь з глибини двору й ступили переді мною, затуливши широкими спинами.

- Дядя, ти кудись чухав? Ото й іди собі, - плювок у відповідь, затушена цигарка. Я боковим зором впізнала Скворцова. Щось би сказала, але дар мовлення втратила.

- Відійдіть шмаркачі. Я з нею хочу поговорити, - так само нахабно і загрозливо процідив тато Дениса.

- Вона з таким от бидлом, як ти, говорити не буде…- і це мої учні. Жах! Дозріла тема класної години, якщо жива лишуся.

- З таким бидлом, як ви, говорить же. Радить, б***дь, як жити, що робити. Я не подивлюсь, що вас двоє. Зараз як наклепаю, - погроза не подіяла.

- Нас не двоє, дядя. Значно більше. А почнеш руки розпускати, частина перша, стаття 125 Кримінального Кодексу України - побиття неповнолітніх. Це тобі не покірну бабу вдома товкти. На нарах так наклепають, що аж приб’ють.

- Що-о-о? Ви неповнолітні? Бички недоношені. Яка сука таке породила? - словесна провокація вдалася й хлопці рвонули битися, але я вискочила наперед. Затулила їх обох і розставила руки:

- Ні, Діма, Андрюша! Не опускайтесь до його рівня. Він негідник, але я не хочу, щоб ви постраждали.

- Ну шо, дядя, тобі повезло. При мамі Соні не хочеться сваритися з тобою. Але підійдеш до неї хоч на півметра, з тобою буде говорити Жора Книш, знаєш такого?

Судячи з того, як поспіхом зник тато Дениса з горизонту, він знав і Книша, і Жору. Я подякувала хлопцям і попросила не бити Олександра Сергійовича.

Вони пообіцяли, але додому не пішли. Я відчувала, що десь неподалік на певній відстані, вони провели мене аж до самісінького дому. Було страшно, але й приємно. Так вони мене проводжали додому майже місяць. Потім у мене знайшовся інший провожатий.