ПРАКТИЧНА ПЕДАГОГІКА

Іспити, іспити,

Літня весела пора,

Хто вчить, а хто лиш париться,

Страждає дітвора…

На початку червня розпочалися іспити. Щоб якось морально та інформаційно підготувати учнів до такого відповідального заходу, за день до іспиту проводилися консультації. Хоча, як на мене, то якщо не наївся, чого вже тарілку облизувати?

Я вийшла зі школи в компанії двох учениць-одинадцятикласниць відразу після консультації з літератури. Наступного дня у них мав бути іспит, тому розв'язували організаційні питання, а також розповідала, що комусь було не зрозуміло. Коротше, консультація тривала. Піднята дискусія «Хто крутіший: Ахматова чи Цвєтаєва?» могла продовжуватися довго, але я вирішила пригальмувати запал старшокласників, оголосивши, що кожному своє, і в поезії це правило теж діє.

Свєтка Соколова й Марина Ткаченко не заспокоїлися. Оскільки дівчатам було зі мною по дорозі (жили в сусідньому будинку), то вони напросилися провести мене й заразом поговорити про літературу.

Біля самого в'їзду на шкільний двір помітила знайомий мені блискучий мотоцикл. Привалившись до нього, склавши руки на грудях, стояв Вова Титаренко, високий і статний, у рваних джинсах (мода така пішла) та легкій синій футболці. Патли він зав'язав ззаду у хвостик. Спочатку вдала, що не помітила. Зате помітили дівчата:

— Який Вова красень став! - спочатку була фраза Свєти.

— А типу він раніше ним не був, - пирхнула вголос Марина. - Що він тут забув на мотику? У десятих завтра консультація!

— Софія Костянтинівна! - пролунав крик на весь двір. І всі мої надії, що Вова не по мою душу, розбилися вщент. А я розмріялася, що хлопець вирішив покрасуватися на мотоциклі перед дівчатами. Під прицілом здивованих дівчачих очей я намагалася сховати сором і гнів, зупинившись на тротуарі. Ну, і що ти скажеш?

— Дівчатка, йдіть, я вас наздожену, - сказала й попрямувала до Вовки. Зупинившись за метр від нього, суворо запитала, - Ти вчора не вважав за потрібне прийти на консультацію з мови. А клас тренувальний диктант писав. Вчителька розповідала, яка пауза буде при комі, двокрапці та тире. Технічні моменти, дуже важливі, між іншим, – найкраща оборона – це напад, і я нападала. Ну не сюсі-пусі мені розводити на очах у дівчат, у поглядах яких читалося німе питання. Нехай бачать черговий робочий момент у пропрацюванні класним керівником свого недбалого учня.

– Працював. Не зміг, вибач… вибачте, - одразу виправився Вова. – Але я все вчу, повторюю. Ось, програму склав, - він покопирсався в кишені дірявих джинс і витяг з них пом'ятий листочок у клітинку.

– Яку програму? – я вже й забула про свої рекомендації.

— Життєву. На п'ять найближчих років. Якщо цікаво, то можу прочитати, – нагадав.

— Давай сюди, що ти там написав, - я відібрала у Вови листок і пробіглася очима по буквах, що стрибали у різні боки. Цифри він гарно писав. Перший пункт - скласти іспити не менше, ніж на "4". Ого! – хотіла прокоментувати цей пункт, але, як завжди, очі побігли вперед і натрапили на пункт №2 – зробити ремонт у квартирі мами Соні. №3 – погарувати на дачі й виростити великий урожай, паралельно оздоровити бабусю. №4 – нормально закінчити 11 клас, як мінімум, хорошистом. №5 вступити до ВУЗу, якщо не вийде – піти до армії й там примудритися не набити нікому морди. №6 - повернутися й одружитися. На цьому плани закінчувалися.

— Ну як? - він чекав моєї оцінки, немов це був твір чи відповідь на завдання.

— Нормально. Тільки ось із пунктом №2 не погоджено, - зробила зауваження.

— З ким не погоджено? Я із класом погодив. У мене багато помічників намалювалося. Та ми вам хату красивою зробимо за два дні, – обурився Вова.

— А зі мною ти це обговорював? Я не збираюся робити ніякого ремонту. Його тільки почни – ні кінця ні краю. Літо – щоб відпочивати, а не займатися ремонтом. Добре, поговоримо потім, багато справ, я додому, - мені було незручно, оскільки всі учні, які виходили зі школи, підозріло дивилися в наш бік.

— Можу підвезти, - він по-дитячому відверто запропонував свою допомогу.

— З глузду з'їхав? Я пішки. Мене он дівчата чекають, - озирнулася й побачила, що відійшли дівчата, але недалеко.

— Та ну їх тих дєвок, не дають спокійно додому піти. Ви що, боїтеся? Я їхатиму обережно.

— По-перше, я у спідниці, а по-друге, Вова на нас уже половина школи дивиться. Їхав би ти, а… Влаштував шоу.

— Тоді пока. До завтра на іспиті, - він одягнув шолом, сів на мотоцикл, завів його й рвонув. І тільки тепер я зрозуміла, що тримаю його план у руках. У мене вже була готова лекція з кожного пункту цього плану. Нічого, завтра ці лекції доповняться новими аргументами. Сховавши листок у сумочку, я наздогнала дівчаток, і ми продовжили говорити про Цвєтаєву з Ахматовою.

Час іспитів у школі – це і трагедії, і комедії одночасно. Хтось вчить, хтось пише шпаргалки (у народі шпори), а хтось і бомби заготовляє. Комусь щастить і трапляється саме той квиток (буває один – єдиний), який вивчив, а хтось і вчив, і повторював, і завалив усе, що можна було.

Письмові іспити (диктант та математику) склали з горем навпіл – щось написали. Недалекі сіли з розумними й списали. Як потім виявилося, в більшості випадків оцінки у тих, хто списував, були вищими, ніж бали у «трудяг», які писали самостійно. Нонсенс.

— Мама Соня, заціни… зацініть, по укр мові я четвірку таки отримав, - тицяв пальцем у таблицю результатів, вивішену вчителем прямо на дверях кабінету, щоб не діставали, Вова, - А ви говорили не зможу.

— У кого списав? - натякаю, що знаю, як він написав. Ми з ним написали п'ять диктантів, і в кожному помилок штук по двадцять. Неможливо за такий короткий час вкласти в голову Вовки стільки необхідної інформації.

— Хіба це важливо? У кого списав, той отримав шоколадку. Головне – результат!

— Ти краще порадуй мене математикою. Шкода, якщо стільки часу я вбила на тебе дарма, - підливаю олії у вогонь, мотивую.

— А споримо, що здам усі п'ять іспитів не менше, ніж на «4» бали?

— А давай, - ризикнула я. - На що?

— На одне моє бажання чи на ваше, — хитро сказав, а сам подивився з-під лоба підозріло так.

— Я сподіваюся, воно не… ну нормальне те бажання? - захотілося якось убезпечити себе, хоча не дуже вірила, що Вовка зможе усні іспити здати хоча б на «4». Письмові міг списати.

— Скажімо так, воно реальне і дуже приємне…, - либа, як у Чеширського кота, більша, ніж він сам.

— Приємне для кого? - вирішила уточнити.

— І для вас, і для мене.

Жанна Григорівна попереджала, що усні іспити – це конкретний винос мозку та розправа ще та, але я якось не вірила. Даремно. Ще коли я виконувала роль члена комісії, куди не йшло, але коли мала бути екзаменатором… Мамо моя люба! Перші десять учнів пройшли на ура: і оцінки хороші, і гідні відповіді. Все тому, що першими йдуть ті, які знають та впевнені у своїх силах. Потім втомилася я, мій мозок, організм і діти перенервувалися так, що начебто й знає учень, а все одно клинить на найпростішому. Пробую ставити питання, щоб підказати, - ще більше заплутую. Як я вижила – не знаю.

Ще складніше (морально), коли іспит складав мій клас. Зранку потрібно прибігти й почати з черговими готувати кабінет до іспиту. Діти ретельно прикрашали стіл квітами, щоб за великими оберемками троянд та ромашок не так було видно, як проходитиме шпигунський процес списування. Я ж турбувалася, щоб вистачило води й усі дійшли до того екзамену. Так, деяких доводилося будити. А потім разом з усіма учнями класу, немов і мені треба тягнути той квиток та щось готуватися відповідати, простоювала під дверима кабінету, в якому проходили ці злощасні «катування».

Разом з усіма переживала за кожного. Кого втішала, з ким ділила успіх, кому валеріаночки накапати, кому водички, а кому і в лоб своєчасно. Діти не гнівалися, бо знали, що я їх так люблю.

Останній іспит з географії проходив у середу. Директор із завучем Оленою Дмитрівною та екзаменатором Жанною Григорівною посіли почесні місця за столом, заставленим квітами, і я полегшено зітхнула – цей іспит залишилося пережити, і можна буде трохи відпочити. Тим більше, що Жанна Григорівна обіцяла мені не допитувати дітей із пристрастю, хоч і погрожувала їм зробити це майже на кожному уроці четвертої чверті, щоби боялися та вчили хоч щось.

По переляканому погляду Лізи Гаврилюк я зрозуміла, що їй погано, або хтось не зміг без сюрпризу.

— Лізочка, що, погано? Не хвилюйся так, все буде добре. Всі навчалися, складали іспити й від цього ніхто не помер, - почала я заспокоювати дівчинку.

— Скворцов… Нема, – намагалася пояснити Ліза. Вона завжди відзначала відсутніх у класі й за старою звичкою на іспитах теж перед початком звіряла всіх за списком.

— Як нема? Мабуть, спізнюється. Зачекаємо, найімовірніше, скоро буде, - переконувала я чи себе, чи своїх учнів. Але половина класу вже здала, додому Дімі дзвонили, але його не було. Хлопці, ті, що першими склали іспит, бігали до Скворцова додому, але там було глухо, як у танку. Бракувало лише таблички, вивішеної на дверях: «Всі пішли на фронт». Вже Вова звитяжно вийшов героєм з кабінету, нахабно підморгнувши мені й оголосивши, що здав на «5», а Скворцова все не було. Вова взагалі здивував мене із цими іспитами. Та й не лише мене.

Те, що він може добре здати математику, я здогадувалася – заняття не могли пройти даремно. Але інше… І так зоряно! Не треба розповідати, який шок був не тільки в екзаменаторів, а й у всього класу, коли Вова після «4» за диктант та «4» з математики, решту всіх іспитів склав на «5».

Ось і після географії Вова переможно посміхався, а я панікувала. Він швидко прочитав тривогу на моєму обличчі.

— Соня Костянтинівна, розслабтеся. Якщо ви переживаєте про бажання, то я всього-то хотів, щоб ви погодилися відремонтувати свою квартирку. Нічого крамольного.

— Вова, до чого тут це? Скворцова немає, - викрутилася. Хоча й з цього приводу я теж хвилювалася.

І тут підбігли дівчатка й потягли мене на другий поверх, торохтячи навперебій, що це дуже важливо. Скворцов стояв у центрі кабінету 214 у порваних штанях та розірваній сорочці, весь подертий, червоний та спітнілий від тривалого марафону, але посміхався.

— Діма, ну ти в ударі! – я навіть не могла підібрати слів, мізкуючи, де міг так відзначитись мій вихованець.

— Софіє Костянтинівно, ви не повірите. Таке сталося! Таке! Мене ледве собаки не роздерли... Але я втік! – тараторив Діма.

— Те, що тебе хтось драв, я помітила, - було смішно й грішно. – Хоч не вкусили?

— Хто? – не розумів Діма.

— Собаки, – уточнила я.

— Ні-і-і-і. Не вкусили. Тільки дряпнули там…

— Де?

— Ззаду. Не покажу.

— Значить так, у такому вигляді ти не можеш іти складати іспит, тож почекай, - я кинулася за Андрієм Зайцем, оскільки той був такого ж зросту й комплекції, що й Скворцов, тому міг на якийсь час позичити одяг нещасному, загнаному псами Скворцову. Дівчатка збігали за медсестрою, і та швидко замазала зеленкою рани Діми. Хлопець здавав географію останнім. Коли ж він вийшов з кабінету, де проходив іспит, усі вимагали розповісти не яке питання йому дісталося, а що з ним сталося до самого іспиту, до зустрічі з собаками.

Виявляється, Діма вирішив заощадити й зранку поліз за паркан приватного будиночка, щоб нарвати чудових троянд. Він давно їх через паркан помітив. А там, крім трояндочок, три песики не прив'язані блукали. Думав, перестрибнув назад через паркан – і все. Ні, песики теж перестрибнули й загнали хлопця аж за три квартали, поки той не сховався від них. Від одного собаки довелося відбиватися тими самими поцупленими трояндочками.

— Ех, такі трояндочки красиві були. Я їх вам, Соня Костянтинівно, хотів притарабанити, – розчаровано скаржився Діма. - Але усьо, нема...

— Коли ти вже навчишся, що крадене завжди виходить боком, - повчала я.

Дівчатка уточнювали:

— І задньому місцю трохи перепадає...

— Чудово, що хоч фіз-ру не прогулював, то бігати навчився, - додав Вовка. Потім спіймав мій осудливий погляд і нагадав про парі:

— Ремонт, мама Соня, ремонт.